ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 115

• Предыдущая
• 115/119
• Следующая

Якусь хвилю Оленка мовчала.

— А ти… Іване? Як ти живеш?

Я підвів голову.

— Не живу я, Оленко. І не житиму більше… Якщо нічого не переміниться. А як воно може перемінитися? Їду я, Оленко, в Пітер. Може, стану хоч чимось нашим у пригоді.

— Благослови тебе Бог. — І вона перехрестила мене. — Подай якось вісточку…

— Подам… Якщо залишуся живий. — І пошкодував на ті нерозумні слова, якими хотів викликати в Оленки до себе жаль.

* * *

У неділю прощався з Глуховом, чомусь не сподівався більше вернутися сюди. Пішов до церкви, ще й не сіріло, паламар світив перші свічі — перед Спасителем і Миколою Угодником, я помолився перед Спасителем і перед Миколою й щиро спом'янув Милю, то був його святий, одного його він поважав і шанував. Я молився, поєднуючи свої скорботи з святими молитвами, не нарікаючи вельми на світ, але гіркота стояла в грудях пекуча, і я не міг її прогнати.

Майже кожному з нас допікають якісь кривди, вони — за гріхи наші, але ті, котрі мав на мислі я, впали страшним тягарем на всіх нас, на народ мій, і я не знав і понині не знаю за віщо. Стояв перед образом Спасителя, намальованим на липовій дошці, вдивлявся в Христа, й не знаходив відгомону в душі. У церкві лунають ті самі молитви, які лунали й сто років тому, але горять інші свічі,. стоять інші люди, які проживають свої життя чимось схожі, а чимось не схожі на життя своїх антецесорів — попередників. Мабуть, увесь огром їхніх прохань сповнити неможливо, але є одне велике прохання, яке вбирає всі життя, наші життя — всіх, хто Йому молиться, прохання бути людьми вільними, поклонятися йому, довготерплячому й справедливому, а не підлому тирану. Як може Він віддавати всіх нас йому? Чи й се входить в його замисел, чи він нас не бачить? Сього я не розумів і з цим не міг примиритися. Я почував, що тут розходжуся з Богом, се було страшно, аж мене почало тіпати. І все одно я не міг примиритися. В письмі сказано, що шлях до спасіння — через страждання. Але ж мій народ вистраждав стільки, що мав би давно окупити всі свої гріхи, а кінця його стражданню не видно. Ще сказано там же, що всі ми народжуємося рабами. Але ми народжуємося рабами рабів, немає в світі жорстокішого й поганішого чоловіка, який є рабом і творить рабами інших. І з цим примиритися я не міг також. Неначе п'яний, вийшов з церкви.

Від'їхав, коли почалися відзимки. А вони бувають лютіші за зиму. Одааче Бог–вседержитель був милосердний до мене, грішного, який повставав навіть проти нього за край свій і нарід свій, але ж не дав мені загинути, хоч послав чимало страждань та випробувань у дорозі.

До Брянська я доїхав з нашим купецьким обозом, допомагаючи обозникам, але там обоз зупинили московські митні застави й почали шарпати його, та так, що обоз знявся вночі й поїхав назад, я ж продовжував путь на Москву, не мав грошей для ночівлі на постоялих дворах й кочував де доведеться. Одного разу, вже за Калугою, порятував людей, і вони дали мені припасу на дорогу. А трапилося таке: на тих людей напали розбійники, зачинили їх усіх у погребі, а самі почали пакувати на сани їхнє добро. Була неділя, всі люди пішли до церкви, і я, побачивши те, взявши два пістолі, пішов на подвір'я й налякав пострілом розбійників та випустив з льоху бранців, і вже разом ми відбили сани з повантаженим добром. Припасу мені вистачило на більшу частину дороги, яка лишилася.

На дворі в князя–папи в Пітербурху наших не знайшов нікого. Старшина сиділа ув'язнена в Петропавловській фортеці, челядь розбрелася хто куди: декотрі поїхали на Україну, кілька чоловік поневірялись на роботах. У Ямській слободі знайшов Полуботкового челядника Матвія, а також Савичевого челядника Охріма. Вони промишляли тим, що виловлювали в Неві дрова, рубали й продавали їх. Ще один челядник, Чарнишів, разом з полоненими шведами загрібав сніг та кінські кізяки на Невському прошпекті, дочікувався літа, аби податися додому.

Мені вдалося влаштуватися грубником в купецькому домі в кінці Адміралтейської набережної за старим поштовим двором. Але я не тільки топив груби, а й робив усіляку іншу роботу — допомагав вантажити мішки в купецькому гамазеї та порав коні. Хоч по Пітерських вулицях сновигало в пошуках роботи чимало голодного обшарпаного люду, нас наймали охочіше за них. Першу ніч (до того, як знайшов собі певне місце) ночував у Матвія, в темній і чадній підкліті, в якій спало чоловік двадцять. Там стояли сморід і хропіння, але, наморений дорогою, добувшись врешті до мети, я заснув мертвецьким сном. Опівночі мене розбудили — в підкліті стояв галас, в прочинені двері клубками котилася пара і в ту каламуть пірнали напіводягнені челядники. Я вибіг чи не останній.

На вулиці — ґвалт, крики, торохтіння тріскачок сторожів, дзвони на сполох, всі бігли в бік Адміралтейства, десь там, далі, вставала заграва. Пітерські пожежі — страхіття, якщо вогонь розгуляється, то ковтає вулицю за вулицею, стрибає не тільки з будинка на будинок, а й біжить по вистелених із соснини мостових.

Запрудженими вулицями добігли до Літнього саду, а там — справжнє стовписько, людський вир, у якому мелькали сіряки, кучерські каптани, купецькі кожухи й навіть боярські шуби, триухи, гостроверхі горностаєві шапки й облізлі овечі, й обличчя перекошені, злякані, зяпали розтулені роти, в блискучих очах — відсвіти пожежі. Ми тиснулися наперед, а назустріч виривалися інші люди, розкучмані, розкуйовджені, розшарпані, з похмурими обличчями, й мовчки чалапали геть. Їх хапали за поли, розпитували, що саме горить, але вони не відповідали. Врешті вдалося зупинити хмільного (не встиг прочуматися) купчика, який з реготом розповів, що то цар утнув штуку — завтра перше квітня й він наказав привезти кілька розібраних хат, скласти на купу та підпалити. Купчику не вірили, якийсь офіцер схопив його за петельки, спробував тягнути до поліційної управи, але купчик відбивався, божився, що сказав правду, врешті, ту його розповідь підтвердило ще кілька чоловік.

Люди помалу розходилися. Гомоніли між собою стиха.

— Дотепний у нас цар, — бубонів позаду мене шепелявий голос. — Весело живемо. У жоднім государстві немає таких веселощів.

— Еге ж, весело всім. І нам, і панам.

— Слава Богу, що їм також. На тому тижні по Неві бояр тягали мотузками з однієї ополонки до іншої…

— Якова Пушкіна цар посадив на курячі яйця й сказав: висидиш курчата — лишу живим, не висидиш…

І раптом:

— Ой, на ногу наступив!..

— Не роззявляй рота… Не ходи в лаптях…

— Так уся ж Московія в лаптях… Цар взув…

— Що, що?!.

— А те…

— Та я тебе… Ей, солдат!..

Щось крякнуло, хряснуло, почувся стогін, далі тупіт ніг. Я також кинувся навтьоки. Подалі од гріха! З свідка легко перетворитися у винуватця."Ті, що не донесли, ті, які не хапали крамольника, несуть однакову кару з крамольниками", — проголошує царський указ. Государство з донощиків!

* * *

…Минув тиждень, як я прибув до Пітера, одначе тільки й довідався, що Полуботок та інші старшини знаходяться в підземеллях Петропавловської фортеці, спочатку вони сиділи по одному, далі — по четверо, тепер їх знову розвели по одному. Матвій віддано чекав на свого пана, проте нічого про його долю не знав, та й боялися люди говорити про в'язнів, тримали язики на припоні. Ходив я по набережній, дивився здалеку на фортецю, а вона стояла похмура, сіра, куталася в тумани, неначе в дрантя. Високо в небо зводилися башта з флюгером–корабликом і церковна дзвіниця, тільки найбільший богохульник, підлий узурпатор міг додуматися до такого, аби поставити при катівні церкву з дзвіницею. Там стогони катованих заглушають святу молитву, там не можна замолити кров, бо тече вона щодня із ран, завданих знаряддями ката. Найбільший кат сидить у палаці, менші сповняють його хижу волю.

Моє серце стискалося, квилило й плакало, адже там, за сірими стінами, капала на кам'яну підлогу кров найправеднішої, найсвітлішої людини моєї землі. Гетьман прийшов у це. місто, аби за всіх сказати правду, захистити всіх моїх земляків.

• Предыдущая
• 115/119
• Следующая