ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 116

• Предыдущая
• 116/119
• Следующая

Я шукав хідників до тієї фортеці, шукав хідників до душ людей, які мали до цієї фортеці доступ. Деякі можна було відімкнути золотим ключиком, і тоді я відважився на відчайний крок. Я знав, що не побачу гетьмана скоро, зболілим серцем вгадував, що, либонь, не побачу його вже ніколи й не зможу повернути йому коштовного перстня, й… продав його. Продав за чималі гроші, й посипав перед собою стежку золотим піском, і пройшов по тій стежці чималеньку путь. Спочатку мене вів один фендрик — служка найнижчого, чотирнадцятого, розряду, чоловічок у сірячині, з–під якої виглядали драні чоботи, далі тримався за каптан піддячого Юстиць–колегії, і врешті випала мені"честь"частувати нотарія Розискної колегії, котру майже всі в місті називали по–старому — Таємною канцелярією. Це був гіркий п'яниця, пропияка, й тримали його на службі, бо таких людей на тодішніх пітерських службах було багато, сам цар показував приклад на тій хмільній путі. Ледве він починав п'яніти (тоді в нього по обличчю розповзалися червоні плями), як ставав надзвичайно підозріливим, неговірким, тільки шикав, прикладав до вуст пальця, недовірливо поглядав на тих, що сиділи за сусідніми столами або заходили до питейного дому, й так само підозріло дивився на мене. І щоразу перепитував, мовби вперше бачив, хто я такий і чого тут сиджу. І я вдавав безжурного бражника, гультіпаку, хихотів або починав тихенько мугикати якусь пісеньку. Я розповідав йому, буцім служив дячком у Глухові й за хороший голос мене взяли до Москви, до Троїцької церкви, та я почав пити, й мене вигнали з церкви, й втекла од мене жінка… Оце, про жінку, нотарій любив слухати найдужче й тоді сміявся дрібним смішком, затуляючи долонею рота.

Коли ж переступав межу, починав затинатися, язик йому заплітався, й він вибалакував чимало такого, про що тверезим або й напідпитку навіть не заїкався. Тільки треба було не сполохати його, не насторожити, вчасно зупинитися… Він мене й підозрював, і довіряв мені.

Звичайно, якби я мав великі гроші, міг би за них купити будь–які таємниці. Все тоді в Пітері продавалося. І що дужче цар за це карав, то дужче розквітало хабарництво. Адже й карав він найперше хабарників невдатних, та ще тих, які вельми забагатіли на хабарництві, бо ж одбирав їхні гроші і їхнє майно. Траплялося, й не раз, що карали людей зовсім безневинних, їхня провина полягала в тому, що були багаті.

На власні очі бачив страту найбільшого допильновувача порядку, того, хто сам карав інших за хабарі — обер–фіскала Нестерова. Всі тоді казали, що Нестеров — чоловік вдачі крутої, недобрий, одначе чесний. Та й не так помирають хабарники, не так. Його катували на тому боці Неви, проти біржі. Там стояла височенна шибениця, а під нею — ешафот, і чотири височенні тичини з колесами, спиці на яких були на піваршина оковані залізом. По тому, як прочитали присуд, Нестеров — дорідний, високий, сивочолий — повернувся обличчям до церкви при Петропавловській фортеці (а в мені думка гострим ножем: там, у фортеці, гетьман), вклонився тричі, перехрестився, далі повернувся до вікон Ревізіон–колегії і вклонився ще раз. У одному з вікон стояв цар і дивився, як завершувалося життя одного з найдовіреніших його слуг, найвірнішого помічника, сливе друга. А інші помічники повклякали за спиною в царя, й мусили тамувати дрожі тіла, й знали, що кожен може опинитися на тому місці, де стоїть Нестеров.

Нестерова колесували заживо; відрубали одну руку й одну ногу, далі другу руку й другу ногу. Обер–фіскал не втратив свідомості, лежав і дивився в небо. До нього підійшов піп і підніс до вуст хреста: зізнайся! Нестеров похитав головою — зізнаватися мені немає в чому. Далі з Ревізіон–колегії вибіг майор і від царського імені просив зізнатися: за це Нестерову виявлять, царську милість і одразу відрубають голову. Скривавлений обрубок так само похитав головою, безкровні вуста прошепотіли:"Не винуватий я". До плахи волокли його по калюжах й кинули обличчям в криваву калюжу (вже було закатовано кілька його помічників)."Не винуватий я", — востаннє прошепотіли спечені вуста Нестерова.

Це був найближчий царів підручний. То ж на яку милість могли сподіватися українські старшини, український гетьман, ненависні цареві вже тільки за те, що домагаються своїх прав та своєї правди! Гетьман і нині на всіх допитах казав твердо:"Немає нічого в переяславських статтях про побори з українців, а про давнини наші указано, щоб"пани воєводи до жодних порадків полкових і градських стосунку не мали", щоб лишався люд український при своїх правах і порядках, і ти, царю, ті права наші підтвердив, власною рукою розписався, договір з Скоропадським укладаючи".

Цар шаленів, цар тупотів пудовими ботфортами, вимагаючи від гетьмана самообмови.

— Хто тобі дав право встановлювати свій суд, коли було вказано, що вищим судом є суд колегії!

— Бог–вседержитель дав мені таке право. Я обновив суд, щоб кожен міг у ньому вільно позиватися, й не моя вина, що люди йшли шукати правди в нашого суду, а не в колегії. Бо ж наш суд правий, а колегія судила, як їй вигідно.

— Для чого привіз бланкети чисті, старшинами підписані? Щоб написати все з власного злого розуму та умислу?

— Чолобитні наші, підписані старшиною, писані нашою мовою, і мали переписати їх на бланкети мовою вашою, московською. Адже ви мови нашої не знаєте… Для того й бланкети, на яких старшини приклали руки…

— Лаговича послав для злого наущення…

— Ти послав Рум'янцева, мусив і я когось послати, аби декотрі старшини з страху не відмовилися від власних слів.

— Яких це власних слів?

— Правдивих.

— Тільки для того посилав? А ми ось зараз довідаємося… Увели Лаговича, вимореного, скатованого, він похитнувся, й двоє солдатів ухопили його під руки. Дивився гейби божевільними очима і схитував ствердно головою на всі запитання. Й коли обізвався до нього Полуботок, він і на його запитання ствердно хитнув головою. Лаговича вивели. І привели Жураковського, він тримався мужньо, достойно, й сказав, що не шкодує на коломацькі листи, бо не стало життя в краї, задушили побори і козаків, і старшин, і посполитих. Генеральний осавул, котрий горою нависав над столом, не уникав царського погляду й голови не хилив. Солдати, які стояли обіч нього, видавалися недорослими школярами.

Писаря Савича цар запитав, чи знає той про потаємні замисли гетьмана. Савич скосив очі на Полуботка, далі на царя й мовив тихо:

— Не скажу, вашмось…

Царів кулак повалив його на підлогу.

— Скажеш, собако! Скажеш!

Савича підвели, він зяпав ротом. На мить в очах сяйнув гнів і погас. Володковськші, який допомагав Розискній комісії й був присутній при всіх допитах, осмілився зауважити:

— Ваша величність… Не скажу — це по–українськи — не знаю.

— Брешеш…

— Запитайте ще когось…

— Не в нього ж запитувати, — бликнув очима на Полуботка.

І послав перевірити, чи правду сказав Володковський. Офіцери перевірили й доповіли цареві: Володковський сказав правду:"не скажу"по–їхньому, малоросійському, означає"не знаю". За"турботи"по виясненню істини з Савича стягнули сімдесят карбованців.

Одначе не всі трималися так, як Жураковський, і навіть, як Савич. Перелякані Гречаний, Левенець і Мануйлович підписували всі свідчення, які їм підсовував Рум'янцев. Фельдкур'єри притьма мчали ті папери в Пітер. Й гадом звивався Петро Валькевич, колишній слуга гетьманський, не тільки стверджував все, чого від нього домагалися царські посіпаки, а ще й прибріхував, вигадував на всю силу свого хитрого, верткого, не малого розуму… Скажений вдачею, лукавий, винахідливий, він не тільки псевдосвідчив, що чолобитна була підроблена, що всім старшинам були послані"научительні"листи, а й нібито на власні очі бачив у гетьмана листи від Орлика й навіть від Карла. Не важило, що не міг виповісти зміст тих листів, а чи назвати бодай когось, хто ті листи доправив, цареві було досить цього. Запопадливістю, шаленством Валькевич так сподобався цареві, що той взяв його на службу до власної канцелярії.

• Предыдущая
• 116/119
• Следующая