Выбери любимый жанр

ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 27


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

27

Довго слухав його Сiрко, й скрушно йому стало, що сини України, вправнi в красному словi, латинi та фiлософiї, скiнчивши школи та академiї, волочаться по її степах iз занютованими в кайдани братами, чистими серцем та помислом, котрим, може, й зовсiм незнанi риторика та пiїтика. Страшно стало, що ротмiстр i два його помiчники не порубали на почивку чужинських охоронцiв i не втекли з бранцями на Запорожжя. Вiн запитав Мазепу, чи не збирався той вчинити так, i той, пожувавши пересохлими губами, заглянувши кошовому в'очi, ледь чутно сказав, що не збирався, бо Дорошенко сказав — втоплю в копанцi твою малжонку i батька, до десятого колiна вистинаю рiд твiй". Мазепа вловив настрiй кошового, стерiгся брехнi, якої, знав, той не терпiв i за неї мiг покарати, намагався не схибити, потрапити тому в стрiй. У дикiм страховi оглядався назад, де пiд вербою стояли запорожцi, готовi схопити його за руки та ноги, насипати в пазуху пiску й шугонути в Днiстер.

Мазепi здавалося, тiльки вмовкне, одразу оддаленiє од кошового, випаде з його думок, й опиниться вiн у руках козакiв, а тодi… Й вiн розповiдав про свiй пополячений край, тамтешнi порядки, непомiтно перекинувся на двiр польського короля, при якому колись служив, ще й шпарко брався по драбинi вгору, доки заздрi шляхтичi не врубали щабель, мудро розплутував усi нинiшнi чвари и замисли, ще й не раз одсилався на подiбнi замисли держав Вiзантiйської та Римської, знаходив однакове й одмiнне. Сiрко аж заслухався."Нинiшнiй султан уявив себе Юлiєм Цезарем, але йому до Цезаря, яко хрущевi до орла. Цезар був великим воїном, вiв залiзнi когорти, а цей збирає рiзномасне вiйсько з усiх країв свiту, таке вiйсько гоже до грабунку, але не гоже до волейної потреби. Якщо скупляться всi нашi когорти та атакують, як Сагайдачний пiд Хотином, то й перемога буде такою ж".

Найдужче запало Сiрковi в пам'ять оте, як йому здавалося, щире: "нашi когорти". Отже, таки нашi!

"Як же ти багато знаєш, чоловiче, як мудро мiркуєш, — скрушно думав, — i яка мiлка проти тих мудростей твоя душа. Й чому то воно так ведеться в свiтi, що мудрiсть може вимiрковувати собi всiлякi облуди й кривi стежки. Тако високо цiнує сама себе? А яка ж цiна їй?"

Десь закрайками думки йому було шкода гасити такий свiтильник. Може, вiн ще колись спалахне во славу вiтчизнi! А степ пахнув гiрко, полинно, й жайвiр спiвав угорi весело та дзвiнко. Може, жайвiр i врятував Дорошенкового посла?

Сiрко кидати в Днiстер Мазепу не велiв, а наказав вiдправити його у знятих з невiльникiв кайданах до Батурина як живе свiдчення близької татарської та турецької iнкурсiї."Нехай спiзнає i на все життя запам'ятає, як то носити тi залiза", — мовив, бо ж не терпiв нiякого насильства над людьми.

Кошовий поспiшив вернутися на Сiч. Тепер мав найпевнiшi свiдчення до великої вiйни, мусив готуватися до неї. То бiльше, що опинялися проти адверсора вiч — на — вiч. Донедавна ще мали якусь надiю на Дорошенка: може, схаменеться, — адже прислав їм зичливого, спокутливого листа, — одкинеться од басурман, але тепер то було марне сподiвання. Дорошенко слугував ворогу й став ворогом їм, запорожцям. Важко, до болю в скронях думав Сiрко над тим що ось вже стiльки лiт ллється в українських степах українська кров, брат iде проти брата, син проти батька, всi вони стають пiд корогви з образом Христа, i всiм їхнi провiдцi кажуть, що воюють вони за правеє дiло. Що тому причиною, з чого все почалося i чим скiнчиться? Думав над тим ранiше, думає й нинi… А кров тим часом ллється, i незабаром увесь квiтучий край перетвориться в дику пустелю. I все те на користь ворогiв України, найперше тих?таки туркiв i татар.

"А так поневаж всеконечно колишня любов твоя до нас згасла, — гудiв Яковлев, — взаем допiру i наша до тебе гасне i до кончини твоєї вже в серцi не загориться".

Гарного респонса уклав Яковлев. Спом'янув про те, як шукав Дорошенко ласки в коша, згадав Хмеля, якому той вiрно служив, i з євангелiя списав про благого чоловiка. Одначе кошовому видавалося, що лист той вельми мудрацiйний, читцевi легко заблукати в словесних хiдниках та закомiрках, чужоземними словами вони мовби примастили ярiсть та пiдсолодили правду.

Так писали у вiдповiдь Самойловичу та його вченим писарям. А тут треба кинути слова важкi, як гирi, колючi, як стрiли, кинути не з?за куща, а прямо, вiдкрито.

— Порви це послання, — мовив, пiдвiвшись з фотеля. — Понакручував ти, як цап на чужому городi. Напишемо iнако. По — нашому, по — простому.

Яковлев знизав плечима, почухав за вухом пером.

— Quae scripsi — scripsi [5]. Скажи своє — я допишу. А нащо рвати такого гарного респонса? Всю нiч над ним прiв. Та й, либонь, у нас небагато посольського паперу.

— Гаразд, — махнув правицею Сiрко. — Бути по — твоєму. Пиши отак…

Вiн говорив повiльно, його лiва брова здригалася, глибокi зморшки пролягли на чолi, наче борозни на схилi горба. Важко виколупував кошовий слова, проте вкладав їх надiйно, й мурування виходило мiцне.

Яковлєв поставив велике закрутисте "P. S.", нижче якого на папiр лягли рiвнi, написанi розмашистим, iз загогулинами i викрутасами почерком рядки.

"Поглянь i розваж, вихровата голово Дорошенку! Яка то є щира приязнь до тебе басурманська, котру у них купуєш за голови й душi християнськi, що лишилися, пiд твоїм реяментом. Чи та ж басурманська до тебе ласка, котру сплачуєш дорогоцiнними душами християнськими? Певно, за таку цiну нiхто не докуплявся її нi в кого. I чи довго вона триватиме? Певно, доти, доки люди будуть пiд твоїм рейментом, а як людей не станс, не стане i їхньої до тебе ласки. Якщо ти не можеш домислитися й пiзнати, що виросте з тiєї твоєї з басурманами дружби, то ми тобi нагадаємо й скажемо: тiльки погибель тобi й вiтчизни нашої крайнє спустошення, бо вiдаємо ^. обре, що ти, догоджаючи своїй непостiйнiй вдачi, скоро свою приязнь до басурманiв одмiниш. А якщо так учиниш, то, певне, роздратуєш їх вельми, сам же вiд гнiву втечеш туди, куди доля кине, а вiтчизну нашу залишиш басурманам, тобою роз'ятреним, на цiлковитий розор i запустiння, котрого не дай боже. Оте хитророзумство твоє й незгода з нами є початком i привiсником лиха вiтчизнi, котре нехай би на тобi самому окотилося!

Вашмости мосце пану незичливiї приятелi Iван Сiрко отаман кошовий вiйська Запорозького з отаманами i всiм старшим та меншим товариством".

Додиктував i подумав безрадiсно: "От i все. Лишилися проти ворога самi. Та лiпше, — зринула iнша думка, — мати попереду певного ворога, нiж позаду непевного друга".

РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

Самойлович ступив на рiчкову рiнь i зiтхнув широко, на повнi груди. Прохолодний вiтерець обвiяв йому обличчя, поворушив вуса, гетьман вимахнув руками — нестеменне так, як бувало за молодостi, коли хотiлося стрибати, бiгати, борюкатися, хотiлося не знати чого. Вiн любив поранки, любив прогулятися без охорони по своїх володiннях, надто тут, у Седневi, звiдки й розпочався як муж, як маєтна людина. До того ж Седнiв — один з найгарнiших куточкiв по всiй Українi. Гетьманове серце сповнилося гордощiв — звичайних, людських, маленьких, й саме через те, що звичайних, людських, маленьких, — стало йому особливо затишно. Гарно жити серед таких розкошiв природи, серед такої краси, тодi й сам мовби стаєш кращий, добрiший, чистiший. Видивився вiн цю мiсцинку давно, виплекав у серцi, летiв до неї птахом, повз вужем, продирався диким вепром крiзь нетрi, й тепер вона його. Тихо i швидко плинула бiля нiг рiка. Плинула широкою зеленою долиною зi сторони пiвнiчної, й раптом круто повертала пiд високу гору, й лащилася до неї, й гризла у повiнь кручу, яку од верху до низу вкрили вiковi дуби та яворини, осокори та клени, а понад самою водою кучерявилися гiнкi верболози, а верби мили в прозорих струменях зеленi коси, й тисячi живих ключiв, що ними промивати очi немовлятам, били з — пiд могутнiх каменiв i зi срiбним дзвоном вливалися у Снов. А по всiй долинi — високi копицi, ще не звезенi в стоги, й на тих копицях сидять мовчазнi шулiки. Його стоги, його шулiки, його рiчка. Нi, рiчка не його. Боже, скiльки млинiв можна поставити на Сновi, бистра вода крутила б колеса, та ба… Опираються тому довколишнi селяни, й росiйськi купчики, й деякi значнi козаки. Мовляв, через тi млини не зможуть плавати по рiчцi бiльшi та меншi човни. I вiн, всевладний гетьман, мусив скоритися, ба — мусив приховувати свої гнiв та роздратування. Мусив усмiхатися на кпини Iвана Домонтовича, суддi генерального, чиї човни — кораблi возять по Снову сукна та шкiру. Кпини тi запобiгливi, одначе… За двi верстви звiдси у Снову є невеликий доплив, званий Зеленим, на якому можна б поставити кiлька млинiв, але вiн — на луцi вдови Хiврi Дiгтяренчихи. Клята вдова стала на пень — не продам луку, й квит. Дiгтяренко мав поважнi заслуги перед козацьким вiйськом, перед самим Хмелем, i хоч значного вiйськового товариша давно немає, — Хiвря прийняла приймака, сiчовика Викусу, — її пам'ятають по Дiгтяренку. Звичайно, мiг би турнути уперту бабу, одначе те було б супроти його принципiв. Необачних вчинкiв гетьман не робить. Обачнiсть — штаб його життя i владарювання. Декому здається: гетьман — цiсар у своєму краї, а того й не вiдають, що влада його — як та земля на трьох слонах: царевi та Ромодановському догоди, власну старшину задобри (гримай, банiтуй, але й задобри), для челядi будь батьком. Вiйна розвар'ювала посполитих, i тепер вони сплять i бачать себе верхи на конях з ратищами в руках. А всi веремiї, якi крутилися по тому, тiльки пiдливали у вогонь олiї: кожен гетьман, добiгши булави, в боротьбi з супротивним гетьманом обiцяв пуховики, шовком шитi, i волю, бiльшу за сваволю. Оце, на думку гетьмана, найстрашнiше лихо, яке породили незлагоди помiж гетьманами. Чим йому нелюбе Запорожжя, так це пiснями про те, що там воля ходить, як їй заманеться, в кармазинi i полотнi й що туди завжди може податися посполитий. Не завжди вiн туди добiжить, а от спробувати таки може. Принаймнi в мислях. Тi мислi… їх не виб'єш нiякою лозиною. Самойловичу на все життя в пам'ятi, як збунтувалися селяни в Краснiм Колядинi. Це було при гетьманi Брюховецькому, вiн, Самойлович, тодi писарював у Краснiм Колядинi й писав красно. Саме тодi, року того ж шiстдесят шостого, збунтувався полк Переяславський, бунтiвники повбивали та прогнали царських воєвод i старшин й проголосили усiх вольними козаками. Ту пожежу побачили халупники з Красного Колядина й теж почали носити хмиз на пiдпал. Мiсячної ночi пролунав стукiт у вiкно одного — другого халупника, i вже по всьому селу зашемрiли тривожнi шепiтки, заскрипiли хвiртки, а там десь i криця дзенькнула (коса чи й шабля), а далi бевкнув дзвiн. Халупники ходили юрбами, про щось радилися, затим поставили варту на виїздах iз села, по тому повалили на подвiр'я власника села значного козака Явдокима Сербина. Явдоким Сербии сховався в куми на горищi, i його шукали цiлий день, знайшли аж надвечiр i потовкли добряче. Й побили — потрощили всi скринi в хатi, всi дзеркала, повивертали всi боднi та кадiбки й поставили Сербина на ганку, а його, Самойловича, посадовили поруч. Вельми не хотiв iти на ту функцiю колядинський писар Iван Самойлович, але йому погрожували киюганами, й мусив сiдати на недоламаний фотель, брати в руки перо й писати дарчi листи. Сербии трусився, як облитий в спеку криничною водою пес, i дарував панщину, й дарував халупникам по п'ять десятин поля, й обiцяв, що сiль, тютюн i горiлку продаватимуть по такiй самiй цiнi, як у мiстi, й все те Самойлович списував на папiр, а Сербии пiдписував. Того ж вечора Явдокнм Сербии послав Самойловича у полк до брата свого Василя, аби той прийшов на помiч, Самойлович пробрався за село, розпутав на пастiвнику коня й погнав по дорозi, але пiд лiсом його перехопили запорожцi, якi йшли по помiч переяславцям. Iвана Самойловича привезли в село й оддали на волю халупникам, якi звiдкiлясь вже знали про його намiр, либонь, затовкли б писаря на смерть, але його прикрив святим хрестом пiп Одарiй. Самойлович не мав власних маєтностей, це також стало йому в пригодi.

27
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело