ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/207
• Следующая

З того розбою, з того рейваху чи не найдужче запам'яталися Самойловичу грiзнi очi Iвана Сiрка, очi насмiшкуватi й небезпечнi, як i його слова: "Бачу, писарю, твою душу через двi шкури — чорна твоя душа. Злапали тебе на гарячiм i поганiм вчинку, й маю сумнiв, що вiн останнiй". Потiм запорожцi примусили його тричi повторити слова: "Вчинив я непорядно, яко шкодливий пес" — i заприсягтися на животворнiм хрестi, що бiльше нiколи не триматиметься панської сторони. Вiн поклявся й кривавою ненавистю зненавидiв запорожцiв, а надто зухвалого та грiзного Сiрка. Тiєї ненавистi не поменшало з роками, замiсилася вона на страховi, а зiйшла на славi кошового. Гетьман не раз запитував себе: невже тому харцизовi так?таки нiчого й не треба? Адже хотiли його козаки обрати гетьманом, хотiли. Не взяв до рук гетьманської булави. Чому? Чи справдi ота гола воля для нього понад усе? Не може того бути! Та воля, також гординя, солодка гординя зречення, вознесiння над усiма iншими людьми, навiть гетьманами, то схима, пiсна i солодка схима. Лише вiн, попович, вiдає, якою солодкою вона буває, коли людина обманює себе i бога. Вже кобзарi носять у своїх старцiвських торбах пiсеньки про кошового, а вiн, гетьман, давав їм торби новiї, у торби клав таляри золотiї, якi мали б задзвенiти пiснями, одначе не задзвенiли. Пече, мучить гетьмана важке запитання: чому так, чому знаходить той, хто не шукає, i не знаходить той, хто шукає?

…Запорожцi поїхали з Красного Колядина наступного дня, а за два днi туди ввiрвалися сердюки Брюховецького. Спочатку вiд халупникiв вимагали лише повернути листи, писанi Самойловичем i пiдписанi Сербином, та покоритися, а що вони не покорилися, їх перiщили лозою на широкiм ганку Сербинової хати. Iван Самойлович стояв бiля плоту, жодної участi в тiй квестiї не брав, i навiть коли його запитали, хто найдужче вар'ював проти Сербина, сказав, що не вiдає, але за кожним ударом його серце стрибало вiд радостi й кричало: дужче, дужче бийте харцизяк. Халупники мовчали, бо за ворiтьми репетували їхнi жiнки, очманiло гукали: не пiддавайтеся, козаки, не хилiться, ми люди вольнiї. Тодi почали хапати i полосувати лозою жiнок.

Подих вiтру звiяв розшалiлi думки. Гетьман пiшов берегом рiки назустрiч течiї. Зняв шапку. Ноги в м'яких, телячої шкiри, чоботях ступали легко, бiлий плащ маяв за спиною. Вiн любив цей плащ, бiла габа навiвала йому молодi думки. Бiля нiг текли голубi струменi, такi голубi й такi бiлi, що бiлiших, голубiших не бачив нiде на свiтi. Вони мовби й не прозорi, але в них вiдбито кожен листочок, кожну хмаринку i вiддзеркалено його постать. Молода постать i молоде обличчя. Несамохiть нагнувся над водою… Пильно придивився, неначе не мав у домi добрих дзеркал. Опасистий, важкий, кругле обличчя ("дiвчата колись задивлялися") стесаний назад лоб, густе, кучеряве волосся, дугастi на кiнцях брови, короткi вуса, трохи витрiшкуватi очi. Колись були просто великi, по — молодому наївнi. Гай — гай, коли те було, зараз вони досвiдченi й пiдозрiливi. Й не сподiваються чимось подивувати.

Самойлович скупо усмiхнувся. Е нi, ще не всi меди спито. Ще не всi скарби зiбрано. Й усмiхнувся… власнiй усмiшцi. Своєму найбiльшому скарбовi. Гетьман свiдомий того, що саме вона вивела його на вершину влади. Коли починав iти, тiльки й мав з усього припасу, що її. Вона одна, однакова на все життя. Скупа, нелукава усмiшка людини, яка не таїть нi на кого зла, людини простецької, щирої, трохи наївної, котру можна навiть обдурити, але то — грiх. Одначе маленькi одмiни вона має. Ще як жив у Ходорковi поблизу Попiльнi, була невиразною, невизначеною, на урядi пiдписаря в Краснiм Колядинi прокреслилася чiткiше, трохи окрiпла у Веприку на писарськiм урядi, спалахувала цнотливо назустрiч своєму благодiйниковi Степану Гречаному, генеральному писарю гетьмана Брюховецького, змiцнiлою вiн привiз її назад у Красний Колядин, повернувшись на сотенний уряд; свiтилася тихою вдячнiстю, яку, однак, нiколи й нiчим не окупити, гетьману Многогрiшному при пiрначi наказного полковника Чернiгiвського полку; зблиснула новою надiєю на радi у Новгородi Сiверському, коли Многогрiшного було обрано на гетьмана, а його, Самойловича, на генерального суддю. Остаточно вона визначилася на радi в Козачiй Дiбровi при гетьманськiй булавi.

При всiх тих одмiнах завжди залишалася стриманою, щирою, трохи наївною, нiби аж трохи простецькою. У Москвi його й нинi мають за простецького чоловiка, який любить побуркотiти, потупцюватися, почухатися, одначе сповнить будь — яке велiння — хоч i непоспiшливо, зате старанно. Тепер йому доводиться неухильно триматися того штибу, личини доброго буркотуна, не вилазити з неї, ховати свою освiченiсть, свою вченiсть, — вчена людина хитра, — свою проникливiсть (вiн i Ромодановського бачить наскрiзь), грати, як грають спудеї на базарi. Нинiшня його усмiшка — скупа i простецька, але й трiшки сувора, трохи батькiвська. При всьому тому гетьман — людина замкнута, похмура, либонь, за все життя не вiдкрив нiкому нi душi, нi помислiв. Любить самотину, навiть чару п'є наодинцi. Одначе не напивається. Не любить нiяких забав, нiяких грищ, не знає нiяких пристрастей. Якби мав — дiдька лисого зiйшов би на верхiвку влади. Все в нього розплановано наперед, все розрихтовано по поличках. На тих поличках — запаси тiльки для себе, нема чого пiдгодовувати iнших — можливих суперникiв. Його серце — льодовня, де остуджуються найгарячiшi думки.

Хлюпнула рибка, вода змила усмiшку, змила вiддзеркалену постать самого гетьмана. Поплинула й понесла ще одну мить його життя. Отак i тече вона, й течуть з нею його лiта.

Вода змила усмiшку, та не могла змити старої жовчi з дна душi, нелюбовi до людей, презирства до них, страху перед ними. I навiяла думки про минущiсть життя, минущiсть усього й самої людини. Так, вiн вийшов на найвищу гору, на яку судилося зiйти йому єдиному в його краю. Й тепер усвiдомлював, що найкраще почував себе, коли йшов, а не коли дiстався вершини. Й не тiльки через те, що тут вiють пронизливi вiтри, що… далi йти нiкуди. Почував незавершенiсть чогось, невтолимiсть у душi. А що має завершити? Подолати Дорошенка i злучити докупи всi землi? Злучити землi чи згуртувати людей? Отак, як це зробив Хмiль. Розумiв, що Хмiль робив щось iнше. Хмiль був проводирем усiх отих людей, вони йому вiрили, любили його…

Раптом щось срiбно зблиснуло у водi, почувся дужий виплеск, i гетьман побачив велику рибину. Вона була недалеко вiд берега, пливла трохи дивно — пiвбоком, ще й зяпала iклистою пащекою. Либонь, була приглушена. То була сула, яку течiя несла повз нього. Самойлович не стямився, як ступив у воду й схопив рибину пiд жабра. Та в ту саму мить, як сула вже була в повiтрi, його лiва нога ковзнулася, поїхала вниз, i вiн зачерпнув у халяву води. Вискочив на берег, затанцював на однiй нозi. Сула вела свiй смертельний танок у травi бiля його нiг. Гетьман оглянувся, чи нiхто не бачить, в якому вiн недишкретному становищi, одначе на лузi не було нi лялечки, тiльки шулiки з гiлляки мовчазно зорiли в далечiнь. Не схопити б застудної хвороби, подумав гетьман. Вiн рiдко коли хворiв, тiльки любив прикидатись хворим. Тодi всi тупцялися довкола нього, жалiли чи вдавали, що жалiють. Декотрi пов'язували з хворобою гетьмана свої нечестивi плани. А вiн раптово" одужував" i вганяв їх у переляк та засмуту.

Самойлович роззувся, вилив з чобота воду, зняв штани i викрутив холошу. На суху, товсту бадилину кiнського щавлю повiсив чобiт, й вiн одразу запарував. Гетьман засмiявся. Сподобався собi дитиннiстю. А ще смiявся з себе самого, з риболовлi: як же глибоко, подумав, сидить у нас оте давнє, зашкарубле, надбане за нужди та бiдностi. Чи ж потрiбна йому оця сула? Але отака рибина в тi давнi днi була б набутком неабияким. Вiн не розкидався своїм статком нiколи. Стягував копiйку по копiйцi, дряпався вгору сам. Його не пiдсаджував нiхто. Нiхто не вкинув йому в сакви задарма жодного мiдяка. Вже потiм статок iшов до статку. Але й сьогоднi вiн не любить одщiпувати од своєї паляницi кавалки. Одщiпни одного, розклюють, як горобцi, всю паляницю. Його називають жадiбним. Одначе то не жадiбнiсть, а ощадливiсть. I сулу вiн виловив не вiд жадiбностi, просто не мiг примиритися, що вона пропливає мимо. Чого має пропливати? А може, то виловив її не вiн, а виловила його пам'ять? Давно — давно, вперше навiдавши цi мiсця, був зачарований, приголомшений красою рiчки та лукiв. Тодi й помислу такого не було, що вони можуть стати його власнiстю. Помислу не було, а щось чiпко засiло в серцi. Якось вони з сотником Мокiєвським ловили волоком рибу. I варили на березi юшку. I дим вiд тiєї юшки, i запахи луки навiчно осiли у глибинах його пам'ятi. Та вечеря залишилася бентежною таїною, якимсь чаром, що неначе спорiднився з чимось таким, по чому з давнiх — давен нудьгувала його душа. А нудьгувала вона по красi, по довершеностi, але красi й довершеностi не свiтовiй, не божiй, а його особистiй. Уже сама свiдомiсть володiння такою красою сповнювала б значущiстю i смислом його власне буття, смислом простим i високим, який, може, чимось i вступає в суперечнiсть iз божим помислом, але без якого людське iснування стає пiсне i нужденне.

• Предыдущая
• 28/207
• Следующая