ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 50

• Предыдущая
• 50/207
• Следующая

Вiн пiшов у цю самотину, бо тяжко стало зносити товариство — з його гонором, буйними бенкетами, грищами. Це не був виклик якимось вищим силам, вiн не ставав з ними на герць, та й не одважився б стати. Просто нiчого йому так не кортiло останнiм часом, як залишитись наодинцi, для нього тягарем було будь — яке товариство, чужi радощi й навiть бiди. Бажання самоти й повело його в степ, до Слiпої. Тут йому було добре, тут нiщо не неволило його думку, не гнiтило душу, а постiйне вiдчуття небезпеки поставило її на якийсь iнший, вищий, трохи жертовний пруг i надало життю нового смислу. В ньому, почував, починало, хоч i помалу, оживати i щось старе. То не була спрага радощiв життя (власне, вiн нiколи й не оддавав себе у схиму) чи самокатування, що прогавив їх, а просто радiв з того, що потроху вертався думками до людей, їхнiх клопотiв. Правда, йому все менше й менше хотiлося вертатися на кiш, мислилося iнше життя, десь на слободi, при землi; десь там i криється отой вищий смисл, задля якого людина приходить у цей свiт. Вiн почував неяснiсть своєї думки й невiдповiднiсть нового бажання тому, у що врiс i що донедавна вважав єдино праведним. Насамперед все те залежало тепер не стiльки од нього, скiльки од Лаврiна, од тiєї розмови, яка незабаром сплине помiж них. Вiн боявся її ще й через те, що не знав, який тепер Лаврiн. Думалося, що хлопець мiцно прирiс до Запорожжя й од нього його не одiрвати. А в тому ж, либонь, немало був винуватий сам. Найперше оцим сидiнням бiля Волошки, якої йому й тепер шкода покидати. Бо таки оцi роки були чи не найсправжнiшими в його життi. Тут вiн знайшов для себе щось значне, немарне. Тут вiн, маленький i сiренький, як горобчик, переборов страх i набрався вiдваги, тут зрозумiв себе i свiт. Козаки часом питають: не здичавiв, Мокiю, з нудьги та самотини? А чого дичавiти? Коли все довкола живе, дихає, гомонить. А згори дивляться тисячi очей. Кожного iз колишнiх порубаних побратимiв, батьковi та материнi. Мавринi… Мавринi — ото посеред неба. Через неї, мабуть, i покута, й життя отут. Чи й не через неї… Через пана Казана. Чи то пак Казановського.

Онисько Казан перемiнився на Казановського, коли розбагатiв на броварствi. Грошi йшли до грошей, статок до статку: спочатку купив Дранi Хутори, далi став володарем сiльця Драбинiвки, а по тому цiлого мiстечка Карасi. Жив у палацi, їздив у ридванi, а вечорами катався по широченному ставу на мальованому пiд лебедя човнi. Правдивiше сказати, пахолки тягали човна довгими мотузками од берега до берега. Казановський бридував холопами, не хотiв, щоб веслярi сидiли в одному човнi з ним. Од них смердiло стайнею.

Смердiло, либонь, нею все минуле Казановського, й, аби забити той дух, одступився од благочестя й перебiг у католицтво. Йому видалося мало й того, наказав викопати на драбинiвському кладовищi батьковi та материнi кiстки, вимити i теж висвятити в католики. Так став уродзоним католиком i шляхтичем. Єдине, чим не бридував з хлопства, так це працею хлопiв i їхньою землею. Умiв вiн примусити хлопiв працювати, умiв забрати в них останнє, що мали. Щоправда, в самого Сироватки й забирати було нiчого, але через нього й спричинилося лихо iншiй людинi. А почалося все з дрiбної i навiть веселої пригоди.

Послала його мати на хутiр де двоюрiдної тiтки косити сiно. Косили далеко, на Гнилiй луцi, край лiсу. Мокiй косив, тiтка гребла скошене ранiше. Були вони тiльки вдвох, тiтка ще молода, — та й яка вона йому тiтка, сьома вода на вчорашньому киселi, — їй рокiв тридцять п'ять, а на вигляд то й двадцять п'ять, гiнка й вродлива, чорноброва, дебела станом i грудаста, вдовувала третiй рiк — чоловiк поїхав зимою в хуру й не вернувся. Дiтей у них не було. Тiтка — вiльна козачка, ще її батько викупився в пана. Може, через те така весела й жартiвлива, бо вiльна й сама собi господиня. Й пройняла своїми жартами Мокiя до серця. Вiн i не одмагався, тiльки посмiхався нiяково, а вона його раз по раз запитувала, чого це вiн так запарубкувався, чи не хоче нiяка дiвка за нього йти, чи такий несмiливий."Ти, Мокiю, може, ще й не пристоював нi з якою пiд вербою?" — реготалася.

"Не пристоював", — одказував правду, а самому чомусь ставало на серцi тривожно. На лiсовiй галявинi вони були однi — однiсiнькi. Лiс позаду й попереду, десь там за кущами попiд мокрим лугом дорога, по якiй проїхали на гала iншi косарi й вертатимуться аж увечерi. Посiдали вони обiдати пiд копицею. Мавра застелила помiж ними чистий рушник i розв'язала вузлик з хлiбом i салом, кров'яною ковбасою i пирiжками, вiн почав мастити салом окрайця й просто перед собою побачив бiлi, стрункi жiночi ноги — спiдниця й сорочка закотилися високо. Це вперше вiн побачив так жiночi ноги, його аж тiпнуло, вiн утiк очима, а думкою втекти не мiг."Тобi що, часник в очi зайшов?" — запитала вона."Еге", — вiдказав Мокiй. А коли вони встали з — пiд копицi й Мокiй почав пiдбивати розбите сiно. Мавра послизнулася й ненароком штовхнула потютькуватого парубка грудьми. Сироватка спаленiв i чомусь подумав, що то, може й не ненароком. Тi груди, недокоханi, великi й бiлi, вiн побачив надвечiр. Пiшов у лiс вирiзати граблище, вертався понад копаночкою й трохи не наштовхнувся на вдову, яка милася до пояса. Мавра зойкнула, й прикривала руками голi груди, й не могла прикрити. А вiй оторопiв i не мiг одвести очей."Ну, чого дивишся? — гукнула Мавра. — Одвернися".

Назад їхали вже в сутiнi, сидiли поруч, Мокiй правив кiньми й своїм плечем почував туге Маврине плече й палав, як у горнi. Маврине плече було гаряче, вона вже не жартувала до нього, й Мокiй розумiв чому: вона теж розпалилася й думкою переступила в грiх. Потiм, пiзнiше, вiн зрозумiв, що Мавра не хотiла грiха, просто надто шумувала в нiй кров, просто хотiлося їй жартувати, хотiлося погамувати бодай грою жiночу жагу, не сподiвалася допустити себе до крайної межi. Але вже там, на возi, їх палив один вогонь, два вогнi з'єдналися в один, i той вогонь потьмарював розум обом. Ще був у нього рятунок — пiти додому, хоч мати сказала, аби вiн ночував на хуторi, до села неблизький свiт — цiлих п'ять верст, а завтра ж косити знову.

Мавра постелила йому на лежанцi, а сама лягла на полу. Обоє не спали. Мiсячний промiнь упав з вiкна на кiнчик скатертi i на пiдлогу, мовби шукав їх. Мокiй чув гаряче Маврине дихання i сам дихав, неначе загнаний кiнь. В головi йому шумiло й гуло, серце гупало, наче дзвiн. Вiн сам не пам'ятав, як йому зiрвалося з язика:

"Тьотю, можна до вас?"

"Яка там я тобi тьотя. Лежи ото".

"Мавро?.."

"Чого тобi?"

"Я тiльки просто полежу".

"Ну, хiба просто полежиш…"

Тодi ще вони обоє думали, що погамують свiй шал, присплять його. А приспали самi себе.

Три днi косовицi, три шалених, солодких тривожних днi.

А далi страх. Який не випускав його нi на мить. Через тиждень вiн знайшов привiд i поїхав до Маври на хутiр подивитися, чи не росте в неї живiт. За тиждень поїхав знову й придивлявся — придивлявся, аж те помiтила Мавра.

"Чого ти так дивишся?"

"Та… я боюся".

"Чого?"

"Чи не буде дитини".

Мавра реготала, аж виляски йшли по хатi."Ой, не можу. Вiн дивиться, чи через два тижнi не вирiс живiт. Дурний ти, Мокiю, як дубовий стовп. — I докiнчила без смiху. — Не бiйся, од таких, як ти, парубкiв, що ще не знали перелюбу, дiтей не буде довго. Та й од Тихона я не понесла, хоч прожила з ним цiлих вiсiм рокiв". Вiн заспокоївся, а коли через три мiсяцi мати знову послала за чимось на хутiр, усмiху на Мавриному обличчi Мокiй не побачив. Навпаки, угледiвши Мокiя, Мавра зблiдла i в неї злякано забринiли губи.

В селi втаїти не можна нiчого. Од самої косовицi парубки пiджартовували над Сироваткою, вiдтак загуло — загомонiло все село. А потiм до Мокiя прийшов управитель i сказав, щоб Сироватка йшов до папа. Казан — Казановський спочатку довго кепкував над Мокiєм, а по тому наказав вдову брати. I то не гаючись.

• Предыдущая
• 50/207
• Следующая