ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 49

• Предыдущая
• 49/207
• Следующая

Татари вже летiли кiньми далi — вниз, до ворiт, але що робилося там, Марковi та Лаврiновi за муром не було видно.

Раптом над Ладижином знагла голосно вдарив дзвiн Святохресто — воздвиженської церкви Слободи Ладижинської, зойкнули дзвони соборної церкви, роздерли на шмаття тишу, а далi невгавно били по нiй, не пускаючи на землю.

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

Вогонь пригасав, згортався в клубок, неначе лис на спання. Та вiн уже був непотрiбний Сироватцi — кулiш закипiв, а з?за похилих верб по той бiк болота викотився мiсяць, по кущах, по водi заструменiло свiтло, ясна дорiжка впала по росянiй травi аж до нiг. Ходи, козаче, по килиму, не шкодуй — завтра простелеться новий. Та чи простелеться: мiсяць дрiбно трусився — на дощ. Плеснула риба, розбризкала по плесу зорi, й долинув од Стрiляй — могили тоскний, протяжний крик. Дозорцi кажуть, що то стогне в тiснiй могилi козак. Сироватка на те не зважав, бо стогне вiн i не в могилi, хто зна, де йому гiрше.

Сюрчали в травi коники, тахкав у болотi селезень. Сироватка не чув усього того — звикся з ним, це були буденнi згуки його життя. Тiльки згуки наглi, несподiванi, що випадали з усталеного ладу, привертали його увагу.

Мокiй кинув на жар кiлька сайгачиних кiзякiв — для диму, од комарiв, їдкий, але приємний димок залоскотав йому нiздрi, потiм нагнувся до ями — погрiбця, дiстав звiдти двi в'яленi рибини, обдмухав з усiх бокiв, — солi не було, зберiгав рибу в попелi, — заходився чистити. Ще раз поглянув на небо. Золотою пшеницею сiяли зорi, i кривий серп мiсяця вижинав їх од обрiю. Тут, у степу, зорi були яснiшi, нiж деiнде, вiн сягав їх думкою й, здавалося, мiг дiстати рукою. Вони були такi ж самотнi, як i вiн. Горiв Волосожар, поблискували Чепiги, на якi нiколи не лягали нiчиї руки, хiба що божi. Курiвся зоряною iмлою Чумацький Шлях. Тут, у степу, здавалося, що вiн пролiг зовсiм близько. Одначе звiдки випливав i куди вiв — не вiдав нiхто.

"А от би дознати, — подумав Сироватка. — Щоб одкрилося те тiльки менi. I що то розсипане на ньому? Попiл, сiль?.. Якщо це Чумацькiй Шлях — либонь, сiль…"

Сироватцi бачились половiї iз позолоченими рогами, котрi ступали по дорозi. Великi, як гори. I вiз був теж великий, колеса крутилися в зорянiй iмлi, й сяйний порох осiдав на узбiччi. Гойдалася дубова мазниця, скрипiли колеса. Воли ремигали на ходу. I йшов бiля них козак Сироватка, погейкував. Батiжком помахував тiльки так, для годиться. I був такий великий, такий дужий, що почував: не страшнi йому нiякi супостати. Всiх мiг перемолоти колесами в порох. Зоряна дорога простелилася в безмежжя, вiльна дорога, на якiй його не могли перестрiти нi турок, нi татарин, нi лях. Нехай сiдають, вiн пiдвезе всiх, тiльки добром…

Повiяв сухий донський вiтер, зашелестiв в'язовник, i Сироватка пробудився. Не мав нiколи полових, власне, нiяких — скрушно зiтхнув. А ще зiтхнув, бо прочахла кулеша. Довелося пiдiгрiвати на жару. Сироватка повечеряв, дiстав люльку. Смачна вона була пiсля кулешi. Та ще козаки привезли доброго тютюну. Тiльки чого не приїхав Лаврiн? Адже, казали. Сiрко спорядив його з ними. Десь вiдстав дорогою. Може, заявиться завтра або позавтра? Сироватка вiдчув, як йому тепло кольнуло бiля серця, та одразу там нiби проструменiв холодок. Кольнула надiя, прострумснiла холодком невiра. Що йому, молодому, далекий, малознаний дядько. Коли там, на Сiчi, товариство, веселi грища, музики, змаги. А тут — порожнiй степ, болото, тiсна куга — землянка. Оковита — в копанцi, товариство — бурий степовий ведмiдь, що живе в балцi по той бiк Волошки, музики — два жовтобрюхи, триаршиннi змiї, котрi пересвистуються щовечора край болота. Та ще безноса, з бiлим од пташиного послiду тiм'ям, кам'яна баба на невисокiй, що її ледве можна добачити, могилi по той бiк болiтця. Замiсть носа у баби дiрка, i коли вiє кримчак, звiдти лине посвист. Баба темно — бура, посiчена дощами, злизана вiтрами — людська подоба, а може, кпин з неї. Сироватка хотiв її перекинути й прикопати — пожалiв. Отаке його товариство!

— Зате й не стоїть нiхто над головою. Немає нi осавула, нi хорунжого… Сам собi гетьман!

Сироватка помiтив, що розмовляє вголос, замовк. Вiн часто розмовляв сам iз собою. А ще — зi степом, iз зорями, з жовтобрюхами. Навiть iз сiроманцями. Вiн не боявся їх. Сiроманцi та рисi часто приходили до куги, але не чiпали нiчого. Й вiн не чiпав їх. Мабуть, вони вiдчували його безбоязнiсть i силу й жодного разу не посягнули на козаче життя. Влiтку вони зникали назовсiм, взимку навiдувалися часто. Вийде ранком Сироватка iз землянки, а снiг довкола помережаний вовчими лапами, i погаслi головешки люто розгребанi. Майне понад болотом сiра тiнь. Сироватка закладе у рота кiлечком пальця, рiзоне свистом по осоках i очеретах… А наступної ночi спалить пiвжменi пороху й порозвiшує вузлики по бур'янах довкола бурдюга. Кiлька днiв, доки порох не вивiтриться, сiроманцi обходять бурдюг стороною. Сироватка не боявся навiть того, що сидить у болотi. Це — Сироватчине болото, то, виходило, й дiдько — його. Нечистий звик до Сироватки, а Сироватка до того, що той сидить у його болотi. Мокiй нiколи його не бачив, але знав — вiн маленький, худенький, з гостренькою мордою й хитренькими очицями. Не злими, а таки хитренькими. Це не з тих чортиськ, з бугая завбiльшки, з iклами и копитищами, що сидять у кручiях, в опарях, з яких i взимку димить пара, по плавнях та на лиманах. Серед чортiв, як i серед худобини, є рiзнi: той — громак, той — салотряс, а є й уземки — шевляги та патики. Правда, кiлька разiв i Сироватчин болотяний учиняв над ним жарти, якось поповодив у степу на одному мiсцi, iншим припадком украв човна, але на бiльше не важився, бо Сироватка знав такi замовлення, що, вдайся до них, самого дiдька покорчило б. Але вiн до страшних заклять не вдавався про всяк випадок — краще жити в мирi навiть i з рогатим. Справжню дружбу Мокiй водить з мишкою. Щоправда, це не така мишка, якi бiгають у хатi. З вигляду вона, як ласка. Чорна смужка на спинi, довга, вузька мордочка. Створiння чисте, делiкатне й розумне. Вона поглядає на нього, неначе щось знає. А й знає. Вiн кладе їй крихти, сипле пшiнце. Навiть у найлютiший голод. Удiляє вiд своїх припасiв усiм, кому може. I синицям, i мишцi, й посмiтюсi. Сироватка не любить тiльки людей. Не те що не любить, а не довiряє їм. За вiк так i не навчився розпiзнавати, чого од кого можна сподiватися. Зобиджали вони його увесь вiк: i в панському селi Драбинiвцi, i на рибальських гардах, i скрiзь, куди тiльки закидала доля. Найчастiше зобиджали багатi, а бiднi не заступалися. Може, що самi слабосилi? Й несе вiн на людей оскаргу, й не кортить йому бачити їх, впускати будь — кого у власну душу. А хочеться доторкнутися душею до неба, до звiзд. До оцього куща лозового. До в'язовника, на якому двоє гнiздечок. Як стане Мокiєвi геть сумно, як скруха зiжмакає серце, наче порожнiй капшук, прихилиться вiн до куща, i той пригорне його. Сього нiхто не побачить i через те не позаздрить.

Сироватка врiс у цi лози, у цей степ, у цi ковили й очерети, пропах ними наскрiзь, був їхньою часткою, а вони — його. Вiн любив степ. Своєю безбережнiстю, безмiрнiстю степ навiвав думки про волю, а неволi зазнав стiльки, що не мiг розвiяти навiть по цих просторах. Спочатку нiс свою самотнiсть, як покуту й як погорду: погину — хто пожалiє, ви там укупi, а я сам; а далi оббувся, обзвичаївся й не мислив себе поза цiєю могилою та бурдюгом. Одвик од людей, од їхньої мови, навiть трохи губився в гуртi, не знав, де стати, яке сказати слово.

Його серце не налилося од самоти нi холоднiстю, нi ненавистю. Й не тому, що знав про життя бiльше, нiж iншi, а через те, що жадав вiд нього дуже мало й нiколи не збирався вiдняти бодай якусь мiзерiю в iнших. Тут, у степу, звик обходитися найменшою малiстю, i якщо доля посилала на якусь крихту бiльше, дякував, але на ще одну крихту не посягав. Десь там, на Сiчi, братчики п'ють оковиту й навiть нагрiте заморське вино з перцем й смалять турецькi тютюни, ну й на здоров'я їм. Приїде на Сiч — i вiн теж перехилить келишок — другий (i дай боже, аби ще й на дурницю) й полежить на печi на кухарськiй половинi — погрiє намерзлi в степу костi. Може, про життя Сироватка знав навiть менше, нiж iншi сiчовi товаришi. А от про степ — бiльше. Знав, як викочується з м'яких ковил сонце в жаданнi освiтити всiх однаково (i не його вина, що одним пiд його промiнням тепло, iншим- холодно), знав, як розтiкається по степу холодний вiтер i теж не однаково дошкуляє всiм. Бог вiдмiряв i тепло, й холод на всiх людей, вiн гадав, що вони й користатимуть тим рiвно, але серед людей виявилося чимало надто спритних, а то й пiдступних, i обдурили бога. Нехай вiн з ними й розбирається сам, а Сироватка перед ним увесь на виднотi. Як перед Сироваткою степ. От про степ Сироватка знав дуже багато. Бачив вiн i лютi бурi, коли руда пiщуга застилала увесь виднокiл, коли вiтер виривав з корiнням ковилу й типчак, бачив снiговi бурани, якi запаковували степ, аж оленi не могли пробити в ньому стежки, бачив, як гризе з голоду синю кригу вовк i як пiдкрадається до бiлих курiпок червона лисиця. Одного разу голодна лисиця напала на орла, й той злетiв з нею в повiтря. I довго над Мокiєвою головою вихрив червоно — бурий клубок, а тодi червоне одiрвалося од бурого й довго падало в бiлий снiг. Умiв вiн i сам непомiтно пiдкрастися до звiра, умiв виплести з кiнського волосу сильце, що його не порве й дрохва, з одного погляду визначає — свiжi перепелинi яйця чи насидки, вiн забирає те, що, вважає, належить йому, але зайвого не чiпає i намагається не ставати на путi нi звiротi, нi птахам, нi потаємним силам. I бачить вiн, як прокльовується iз землi тюльпан, як зацвiтають козельцi й первоцвiт i як зацвiтає ковила — вона нiжна й ласкава (нiкчемний остюкуватий бур'ян, якщо дивитися хазяйським оком), нiжнiшого за неї, здається, нема нiчого в свiтi, вона дружить iз вiтром, вигинається, стелиться, гойдається, наче жива, а пучки старої стримлять, як обтiпане батiжжя. Все на землi починається нiжно, а кiнчається отако! Степ нiколи не буває однаковий, вiн мiняється на очах: зараз вiн жовто — бiлий, за тиждень стане лiлово — синiй, далi — темно — брунатний. Вiн мiняється щогодини, а то й щохвилини; набiгла хмарка, освiтило сонце — ранкове, полуденне, вечiрнє — кожна квiточка, кожна травинка знає свiй час i поспiшає вхопити своє. Вранцi трави i квiти стоять обнизанi холодними росами, та ось виглянуло сонце, й вони засвiтилися, заграли, засяяли, з холодних стали теплими, з похмурих — веселими. Щоправда, Сироватка не знає, що вся ця краса i в ньому, в кожнiй його жилочцi, в кожнiй волосиночцi, либонь, те знає його душа, але не признається, а сам вiн знає лишень, якої трави цього лiта буде бiльше i яка смаковитiша коням, а яка краща на пiдпал. Ще вiн здогадується: життя безконечне в оцих ковилах i квiтах, вони народженi богом i чомусь полишенi на власну волю й пiдкоряються якомусь одному великому законовi, в який входить i вiн, бо залежить вiд оцих злив i трав, звiрiв i риб, а вони вiд нього.

• Предыдущая
• 49/207
• Следующая