ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 48

• Предыдущая
• 48/207
• Следующая

В зручнiм до оборони мiсцi змуровано Ладижин. До нього можна пiдступити тiльки з пiвночi, але там — високий земляний вал iз земляними бастiонами й частоколом, попiд валом — рiв, що одним кiнцем упирається в Буг, другим — у Сiльницю.

Тому й збиралося сюди стiльки втiкачiв.

Довгим похилим узвозом спустилися донизу. А там — гам, лемент; котилися згори вози, налiтали один на одний, рвалися постромки, трiш. ало позакладуване в колеса дрюччя, ламалися спицi, а над усiм тим — жiночий та дитячий плач, посвист батогiв i чийсь госгрий та довгий, мов колiйський нiж, зойк:

— Ой лю — у-у — удоньки. Вони його живцем у вогонь… Ой лю — у-у — удоньки!

Лаврiновi од того крику обсипало морозом шкiру. Уява намалювала високого, худющого чоловiка, — чомусь саме високого й худого, — якого кидали у вогняне пекло. Козак несамохiть натягнув повiддя, кiнь форкнув, спiткнувся, й Марко злякано зиркнув на товариша.

— Перехрестися… Кажуть, не на добро.

Лаврiн перехрестився, а подумав чогось про Килiяну."Було б вернутися на хутiр". Його охопило хвилювання, почувався Килiяниним захисником, оборонцем, душа жадала звитяги i подвигу. Попереду Лаврiна i Марка повiльно посувалася пiдвода, на возi хтось лежав, вкритий рядниною з головою, а правив пiп у пiдряснику, пiдперезаному козацьким чересом.

Узбiччям промчало вгору на змилених конях з десяток козакiв, на Лаврiнiв та Маркiв помах не спинилися, погнали далi. На греблi перед Бершадськими ворiтьми — стовписько. А мiст чомусь пiднято, заднi натискали, дишель переднього воза висунувся далеко — далеко, кремезний хуторянин збивав назад воли, а його син перiщив батогом з воза тих, якi натискали ззаду, — людей i коней. Загуркотiли ланцюги, мiст упав i одразу пiднявся вгору знову. Вищали колiщата блокiв, але те вищання не могло заглушити лементу, що стояв по той бiк ворiт. Там кипiла баталiя. В тiсний пролаз ворiт було видно спини якихось людей, на них, мабуть, натискали, а вони одбивалися, навiть виблиснула шабля. А на греблi чуток, гомону, нещасть — Лаврiн i Марко брели в них по самi вуха, й собi пробиваючись до мосту. Через якийсь час його опустили, й живий вир заклекотiв у вузьких воротях. Стогнали мостини, брязкали ланцюги, воротнi не могли нiчого вдiяти, стояли над водою по той бiк ланцюгiв i держалнами одштовхували ти, хто напирав. Дерев'янi мостовi пiдпори гойдалися й скрипiли, загрожували повалитися. На якомусь возi вирвався з клiтки чорний пiвень, полетiв по головах, упав у воду. Iншим разом це викликало б регiт, нинi нiхто й не оглянувся.

— Може, не їдьмо сюди? — нахилився до Лаврiна Марко. — Конi в нас добрi…

— А нашi! Що кошовому скажемо? — заперечив Лаврiн, i Марко мусив погодитись.

У фортецi Лаврiн i Марко довiдалися достеменно про все. Може, вперше чутки, яких наслухалися по дорозi, були куцiшi за правду. Турецьке й татарське вiйсько всiм огромом посунуло на Подiлля. З ним — султан i вiзир, кримський хан з усiма мурзами та беями. Вони пiд Баром i Кам'янець — Подiльським. Стiна й Кошиця вже пiд копитами басурманськнх коней. Кошиця — зруйнована дощенту. Сзмойлович i Ромодановський, незважаючи на суворий наказ iз Москви, одсiчної потреби давати не одважилися, вiдступили iз Чiiгирина до Черкас. Козаки гомонiли, що Самойлович не придатний до польового гетьманства, а князя Ромодановського син попав у полон до турчина, й той погрожує прислати батьковi набиту сiном голову отрока, якщо батько — князь i далi ставитиме перед султаном тарчi. Боярин в страховi за життя сина переклав увесь вiйськовий провiд на грiзного в палатах i лякливого та буркiтливого в полi гетьмана. Тепер не знали, чи Самойлович двигне назустрiч турчину своє вiйсько, чи вiдступатиме далi. Татари уже доскочили аж до Черкас. Козацьке вiйсько, яке застав на Правобережжi лихий припадок, розбiглося по мiстах: у Ладижинi замкнулося двi тисячi лiвобережних козакiв з наказним полковником Мурашком, з них половина комонних i половина серденят пiхоти, сiмдесят комонникiв ротмiстра Анастаса Дмитрiєва, запорозька команда в двiстi чоловiк iз полковником Савою, переяславський полковник Войца Сербин з почтом, донський отаман Амбросiй, а з ним шiстнадцять козакiв. Мiщан у Ладижинi двадцять тисяч, з них бойових людей чотири тисячi.

Сподiвалися, що, може, султан i обмине Ладижин, пiде прямо пiд Умань або й на Київ, а од малого вiйська одiб'ються. Бо ж торгового люду в Ладижинi не багато, церкви бiднi — куций султану ясир з мiстечка. Проте досвiдченi воїни казали, що це не так. Не можуть турки поминути Ладижин, лежить вiн на битiм шляху, звiдси легко перетнути всi пiд'їзди з тилу, а також ударити в спину, вiйська — бо тут чимало, й можуть пiдiйти новi партiї. Сама доля поставила його ннньки перед вiстрям меча, i або той меч розiтне його з маху, або вломиться. В останнє, звичайно, вiрили мало. Всiх тримала вiра в те, що гетьман та князь вiдступили тiльки тимчасово, аби лiпше приготуватися до великої волейної потреби, й ось — ось почнуть наступати на турчина. Не можуть же вони лишити на поталу таке мiсто, як Ладижин, i увесь християнський люд у цiлiм краї. То вочевидь хитрий вiйськовий маневр, яким гетьман i князь пiдiтнуть ворога пiд корiнь.

Спочатку Лаврiн i Марко хотiли вiдшукати своїх, але вже вечорiло, мiсто набите людом, як кадiб зерном жнивної пори, були радi притулитися будь?де. Ледве впросилися до якогось дядька, коней поставили в городчику, просто на грядки, — довге вузьке подвiр'я захрясло возами, — сiдла й тороки поклали в садочку.

Якийсь час ще поштовхалися бiля ворiт, вернулися назад. Потраву з собою мали — Дорош вклав у тороки сала й барильце меду, — повечеряли, понасипали коням на киреї вiвса й обляглися пiд шовковицею. Але ще довго не спали, мiсто гомонiло, тривога ходила по їхнiх грудях, як рись по краю яруги. Десь голосно заверещала свиня й захлинулася власним вереском. Либонь, пiшла варитись у козацький казан, а може, то господар вирiшив заколоти та приховати солонину, бо ж стiльки наїхало оружного голодного люду, все одно заберуть. Лаврiн почав дрiмати, та нараз його розбудив тонкий посвист. Здавалося, над головою закружляла шабля.

— Що це? — запитав, протираючи очi.

— Качки, — вiдказав Марко. — А то що?

— Нiчого, — й натягнув на голову попону. Але тепер довго не давав заснути Марко.

— Що будемо робити завтра? — запитав вдавано байдуже, а в голосi — тривога.

— Знайдемо своїх. Що всiм, те й нам, — одказав, бо мало думав про те, пересiвав у пам'ятi день, що минув, спогадував Килiянинi слова, волiв, аби вона єдино лишилася з ним. Килiянина посмiшка провела його в сон. А потiм з темної кручi сну до нього випливло обличчя турка з бiлим ощиром зубiв, турок ганявся за ним, а вiн утiкав. Бiгали довкола якоїсь стодоли, неначе гуляли в квача. Тiльки для Лаврiна та гулянка була страшна. Турок був озброєний, а Лаврiн пусторуч.

Прокинувся Лаврiн не то вiд зойку, не то вiд стогону. Звiдки той зринув, не мiг розiбратися, пошукав очима Марка, але на тому мiсцi, де спав товариш, лежала тiльки жужма кирея, Лаврiн ще не вибрiв до кiнця зi сну, думка поверталася повiльно, але вона сповнена тривоги. Її зродив крик. Перехрест знову оглянувся: де ж Марко? Той стояв за кущем. Лаврiн не бачив його обличчя, а тiльки руку, по якiй збiгали на землю червонi краплi. Лаврiн стенувся, але в наступну мить збагнув, що то не кров, а сiк порiчок, котрi Марко чавив, сам того не помiчаючи.

— Татари, — страшно прошепотiв Марко, i його зчервонена рука тiпнулася, неначе по нiй вдарила куля. Лаврiн зiрвався на ноги. Подивився на зелений пруг, за яким займався схiд, i побачив низку кiнних постатей, що ледь помiтно ворушилися. Здавалося, то обсiдається гайвороння. Вершники нависли над мiстом, розглядали його згори, як близьку здобич. А тодi полетiли, помчали на обози, що не втовпилися в мiсто, на окремi вози i гарби, розпорошенi по долинi. Дужий вiтер вiяв з Ладижина, i крику не було чути, тiльки метлялися бiлi, чорнi, сiрi постатi, вибухало пiд шаблями пiр'я й летiло барвистими хмарками, сплiталися в клубки тiла — дiти обпадали матерiв — i татари розтягували їх. Було видно, як вони чубилися за здобич, як татарськi ватаги молотили бранцiв по головах нагайками, як ординцi в'язали їх у довгi вервечки. Лише в кiлькох мiсцях їм дали опiр — козаки боронилися з?за возiв, але їх швидко зiм'яли. Якийсь велет крутив довкола себе голоблею, не пiдпускав ворогiв. А вони сунули скопом, хотiли взяти його живцем, i вже кiлька повзали окарач з потрощеними ребрами, iншi цiляли арканами й чомусь не могли вцiлити. Та враз козак похитнувся, мабуть, таки влучили арканом, i зник пiд купою тiл. То було страхiття — полювали на людей.

• Предыдущая
• 48/207
• Следующая