ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 47

• Предыдущая
• 47/207
• Следующая

* * *

Ранком наступного дня, по снiданку, Дорош закликав у свiтлицю Лаврiна й, напускаючи на себе надмiрну заклопотанiсть та похмурiсть, сказав, постукуючи по столу пальцями:

— У непевний, лихий нагодився ти час. Не до весiлля зараз. Приїжджай, як перемелеться, перетруситься. На рiздво приїжджай! — А сам дивився в пiдлогу важким поглядом.

Лаврiновi вiд тих слiв нiби зiвало щось у душi. Спершу подумав, що це вiдплата йому вiд Бруса за те, що не дотримав умови. Просив, щоб той помiняв своє рiшення. Брус був непохитний."Я ж не вiдмовляю, просто нехай перевiється, перемелеться. Ниньки й попа не знайдеш, щоб повiнчав. А яке вже там весiлля!" Лаврiн мусив погодитися. А по довгому розмислi, по перемовi з Марком навiть визнав слушнiсть Брусових слiв. Справдi — лихе весiлля пiд шабельний дзвiн! Коли їхали сюди, довкола тiльки й гомону було про татар. Одначе, з iншого боку, його шабля теж могла стати в пригодi Дорошевi. Раптом Лаврiновi осяяла надiя.

— Дозволь, пане — батьку, — звiв очi, — поки що лишитися за челядника.

Брус махнув рукою:

— Не треба. Не хочу я людського поговору. Весiльний кисiль треба варити на чистiй водi.

Лаврiн мовчки вклонився й вийшов.

Килiяна несподiвано вчинила опiр батьковi, накинулася на нього, як вогнеока рись, але вiн витримав напад, соромив її ущипливими словами, упокорив.

Козаки подякували господарю за гостиннiсть, посiдлали конi. Килiяна розпустила червону стрiчку, якою прив'язувала куделю, обмотала нею рукiв'я Лаврiнової шаблi.

Дорош i Килiяна провели їх до монастирища. Лаврiн i Кнлiяна йшли попереду. Дорош i Марко вiдстали на кiлька кiнських постатей. Лаврiновi не хотiлося вiд'їжджати. Чомусь його непокоїла Брусова, нехай i тимчасова, одмова. А надто засмучувала нова розлука з Килiяною. Килiяна вела за повiд Коршака.

— Ну чого вiн, чого?.. — про батька.

— Не знаю.

Зламала калинову гiлку з твердими, ледь почервленимп сонцем ягодами й вплела коневi у гриву.

— Вона швидко зав'яне, — сказав Лаврiн.

— Дарма. Я й собi зломлю гiлку й почеплю в кiмнатi. Хай нагадує про тебе.

— Калина — то смуток, — знову мовив Лаврiн. Душу йому огорнула печаль.

Килiяна раптом захотiла викинути калинову гiлку, але вiн не дав.

— Ти зламала її, вона принесе менi щастя.

Узяв дiвчину за руку, з вуст злетiло вiчне, як свiт:

— Ждатимеш?

Килiяна зупинилася, подивилася йому в очi сумно й вiрно:

— Ждатиму, допоки й воно ходитиме по небу. — На серцi в неї кипiли сльози.

Обоє подивилися на сонце, що пробивалося крiзь рване хмар'я червонястою плямою. Чудна й страшна була для Лаврiна її вiдповiдь. Вiн стиснув дiвчинi руку, сказав тихо:

— Не треба так.

— Ждатиму!

Вiн не почув того слова, а тiльки вловив, як воно побiгло по її руцi в його руку й далi, до серця.

— I я теж. Щоб там не сталося… Я нiкого… Нiкого до тебе не знав i не любив. Я i з Сiчi майже нiколи не виїздив…

Мабуть, цього не треба було казати, вiн засоромився, почервонiв, але Килiянi його слова сподобалися.

— Не барися, — сказала вона.

їй здалося, що стоїть перед прiрвою.

На греблi попрощалися вдруге.

За мить кущi лiщини сховали двi постатi: важку — Дороша Бруса, й тонку, легку — Килiяни.

Лаврiн не бачив, куди йде кiнь, той сам вибирав дорогу. Йому потемнiв свiт, вiн їхав уперед, а серце рвалося назад. I така в ньому зсоталася туга, що хотiлося плакати. Марко його розраював, вiн, хоч нiчого не чув, схитував головою.

Козаки пiд'їжджали до дороги, по якiй у бiдарцi гнав чалим конем якийсь чоловiк. Вiн стояв на колiнах, однiєю рукою тримався за плетений кiш, другою перiщив лозиною коня. Побачив козакiв, щось крикнув, не зупинився, погнав далi. Козаки погукали, Марко навiть хотiв наздогнати, а тодi передумав:

— Украв щось чи на пожежу?

Проїхали ще з пiвверстви й побачили в глибокому рiвчаку гарбу. Лiворуч од гарби чорнiв мiсток, вiн був провалений. Чоловiк, либонь, хотiв об'їхати його, й гарба засiла по самi осi в твань. Молоденькi волики змiсили пiд собою грязюку, вона сягала їм до животiв. Заляпаний болотом, селянин хрипко собкав, тупо тягнув за налигача й чомусь не бачив, що рябi вже й не лягають у ярмо. Поруч бабралася у тванi молодиця, щось пiдкладала пiд колеса, а з гарби виглядала цiла низка дитячих голiвок.

— Чого тебе холера сюди занесла? — осадив перед самим обличчям чоловiка коня Марко.

Той лупав очима, як сновида, Марко хотiв розбудити його нагайкою, але в ту мить заголосила молодиця:

— Ой лишеньки — боженьки, поможiть. Не дайте погинути. Татари, татари!

— Де? — крутнувся конем Марко.

— Скрiзь. Он наша слобода горить, наше село, — показала брудною рукою.

Над лiсом справдi тяглися пасма диму.

— А куди ж ви їдете? — запитав Лаврiн.

— У Ладижин. У фортецю. Всi тiкають туди, — оговтався чоловiк. Лаврiн злiз iз коня, прив'язав його до вербички — кiнь крутив головою, гриз деревце, — закасав рукава, вступив блискучими, з подзвоном чобiтьми в твань. Занурив у багно руки, намацуючи спицю. По невдалiй спробi пiдiпхнути воза руками Лаврiн i Марко витягли з мiстка вузьку мостину, пiдклали пiд заднє колесо, загейкали, засобкали; вигинаючи короткi ситi шиї, волики налягли, гарба заскрипiла, погойдуючись, випливла на сухе. Чоловiк, хоч був забейканий у багно з нiг до голови, поїхав — навiть забув подякувати, тiльки дiти махали козакам рученятами з коша i лепетали: "Козаки, козаки", та долiтало розпачливе жiнчине голосiння: "А краще б вже зразу свята присипала". Лаврiн та Марко помилися в струмку й стали радитися. Порiшили їхати в Ладижин i собi. Лаврiновi зривалася думка вернутися назад, але вiн притомив її. Ще наведе татар. Та й, либонь, Брус має в лiсi надiйний сховок. Всi, хто живе в отаких нетрях, мають його. Чим менше люду, тим легше сховатися в сховку.

Вiн ще роздумував, а Марко вже сидiв на коневi, у якого скапувала з вудил зелена пiна (скуб траву не розгнузданий), чекав. Лаврiн одв'язав од вербички Коршака.

По дорозi до Ладижина поминули чимало бiженських пiдвiд, i цiлi валки, й пiших утiкачiв. Декотрi везли на возах припас — пшоно i борошно, за возами, натягуючи налигачi, чалапали корови, iншi втiкачi вихопилися в чому були. Мчали, бiгли, поспiшали пiд захист фортечних мурiв. Села й хутори стояли порожнi, там нiби пролетiв смерч, з деяких димарiв, правда, курiвся дим, але людей у тих хатах не було. Тiльки на далекому пагорбi за яром махали крильми два вiтряки, видно, там не знали ще про татарський набiг, мололи собi лихо. Лаврiном i Марком заволодiла тривога, а воднораз їх пойняла грiзна врочистiсть, понапускали на себе суворого вигляду — адже й справдi могли зiткнутися з ворогом, їхали швидко, з — пiд попруг у коней повиступала пiна.

Ладижин зринув раптово, неначе хто кинув його козакам пiд ноги. Лежав у глибокiй та розлогiй долинi, освiтлений сонцем, звiдси було видно кожну вуличку, кожен будинок. Сонце грало на червонiй черепицi дахiв, на блискучих банях церков; тiльки фортеця сiрiла в. iжкими мурами, вона одразу ж навела на думку про вiйну, про можливi близькi бойовища. Дах на гострих вежах у кiлькох мiсцях був попровалюваний, сонячне промiння ламалося в дiрах, здавалося, там хтось ховається.

Лаврiновi гарячий суховiй обпалив серце: он Слобода Ладижинська, там ходили по ярмарку з Килiяною, он дерев'яна церквиця, в якiй слухали разом вечiрню. В той вечiр їхня любов мовби освятилася. Вони виповiли її комусь третьому, кого боялися одурити навiть у помислi. А он i дуб, на який вiн дряпався зi свiчкою, що її дала Килiяна. Запалила вогонь, i вiн горить у його грудях. I все стало так близько, аж йому защемiло в серцi. Бачив себе, бачив Килiяну пiд дубом, свiтло грало на її дукачах, на коралях, в її очах, i йому було в тих вогнях тепло i хороше.

Слободу Ладижинську оддiляли од Ладижина очеретянi хащi Tо рiчка Сiльниця. Мiсто розкинулося на невисоких горбах посеред долини, iз заходу його обмивав Буг, зi сходу i пiвдня — Сiльниця, котра мовби охоплювала Ладижин синьою крайкою.

• Предыдущая
• 47/207
• Следующая