Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 6

• Предыдущая
• 6/61
• Следующая

Пан Михальський оповідав про перебіг події зі своєю звичною докладністю, гортаючи на столі записи допитів.

— А. партизанам хто доповів? — обірвав його штурмбанфюрер.

— Не можу знати, пане. Можливо, просто тутешні слідкували. Адже в уяві місцевих мешканців кровна помста — святе діло.

— Он як — місцевих! Тутешні тубільці ще не відають, що таке новий порядок. Гауптмане Функель, арештувати сто заложників! Масовий розстріл відіб'є бажання піднімати злочинну руку на німецького солдата.

— Насмілюсь мовити, — знову забрав голос сіренький, але, виявляється, настирний пан Михальський, — на місцевих масова екзекуція не справить належного враження, а тільки, можливо, викличе нові ексцеси. Тут ніхто не бачить вини в діях месників, і тому покарання заложників не зрозуміють так, як хотілося б. Я дозволю собі, гер штурмбанфюрер, нагадати обов'язкову інструкцію, яка надійшла з Берліна щодо поводження з місцевим населенням. Тут прямо сказано: «Військові повинні пам'ятати, що не взяті раніше до уваги вказівки щодо ставлення до жінок на Кавказі стають вирішальними, бо у магометанських народів порядки для жінок до того суворі, що необачний вчинок може викликати незгасну ворожнечу». Зрештою, так воно й сталося, пане штурмбанфюрер…

— Ви, пане Михальський, погано вивчаєте інструкції, — з неприхованою іронією мовив Хейніш, — а я сюди прибув не жартувати. В інструкції нічого не сказано про дозвіл на самосуд. Усі провини німецьких солдатів підлягають виключно німецькому військовому судочинству. Але у дечому маєте рацію. Що ж, скористаємося інструкцією, оскільки іншої нема, щодо м'якого поводження з населенням Франції — там за одного вбитого німця розстрілюють лише десять заложників. Отже, вдамося до європейського гуманізму!

Він обвів усіх присутніх холодним поглядом.

— Гауптмане Функель, — звернувся до коменданта, — негайно арештуйте тридцять заложників, переважно непрацездатних — старих, дітей, хворих. Сповістіть населення, що всі заложники будуть розстріляні, якщо втікачі протягом двадцяти чотирьох годин не зголосяться здатися на милість окупаційної влади. В оголошенні обов'язково вкажіть прізвища і вік арештованих.

— Слухаюсь! — клацнув закаблуками Функель.

— А ви, пане Михальський, віднині особисто відповідаєте за роботу поліції. Головою відповідаєте! Гадаю, не будете клеїти дурня, як ваш покійний попередник Курбанов…

«Брати кавказці, кабардинці і балкарці, чеченці та інгуші, черкеси та адигейці, карачаївці і калмики, осетини і трудящі багатонаціонального Дагестану! До вас звертаємося ми, найстарші представники кабардино-балкарського і чечено-інгушського народів, що своїми очима бачили жахи, які несе підступний Гітлер у наші рідні гори.

Ми запитуємо вас, чи можемо допустити, щоб німецькі розбишаки грабували селища, вбивали старого і малого, ґвалтували наших жінок, поневолили наші волелюбні народи? Як гірські ріки не потечуть назад, як осяйне сонце не припинить світити над нашою землею, так і чорні хмари фашизму ніколи не вкриють наші Кавказькі гори. Не бувати собаці Гітлеру господарем нашого Кавказу, нашої Радянської країни. Слухайте нас, своїх старійшин, волелюбні горці. Повставайте всі, як один, чоловіки і жінки, старі і діти! Беріть будь-яку зброю, бийте, нищіть чорну свиноту Гітлера, який не відає, що таке людська совість. Хоробрі джигіти Кавказу! На гітлерівських бандитах кров наших людей. Тож кров'ю помстимося їм за цю кров!»

Жінка у білому халаті читала газету «Герой Батьківщини». Читала зосереджено, повністю поринувши у літери на сіруватому газетному папері, що палали вогнями сліпучих почуттів і пристрастей, закликали до боротьби, сповнювали надією в перемогу.

Жінка в білому халаті читала газету і не бачила майора, що вже кілька хвилин стояв перед нею непорушно й парадно, мов на чатах. Він милувався нею і радів цьому бодай коротенькому перепочинку в його такій складній, щодня скупо поділеній на куці хвилини службі. Іноді хвилини здавалися йому обоймами пістолета, де секунди, мов кулі, щільно притулені одна до одної, жорстоко стиснуті пружиною численних обов'язків і завдань. І знайти серед них якісь лічені дві-три хвилини на таку, цивільну втіху, як просто милування чутливим і ніжним жіночим обличчям, здавалося чародійством. І він завмер перед цим несподіваним дивом, на якусь мить вивільнився від службової напруги, врочистий і стривожений від цього хвилинного щастя. Перед ним сиділа мила, лагідна жінка в золотій короні з навитої на голову коси, яку освітлювали сонячні промені. Золоте тепло осявало її м'яке, по-дівочому ніжне обличчя. Йому забаглося побачити її очі, і він тихо прочитав уголос сірі літери, хоч вони стрибали перед ним догори ногами зеленими й червоними чортиками:

— «Ми, народи Північного Кавказу, знаємо, що наша сила в нерозривній дружбі між собою і братерській допомозі нам з боку великого російського народу. Тож повстанемо всі, як один, незалежно від віку та національності, на священну війну з гітлерівськими вбивцями і ґвалтівниками. Здобудемо жадану перемогу в смертельному двобої з ненависним ворогом».

Вона відірвалась від тексту й глянула на майора.

Він був ставний, широкий у плечах і тонкий у талії, з густими чорними бровами врозліт, пекучими й палкими очима, горбоносий, з акуратними м'якими вусами. Справжній горянин.

— Чому не в халаті? — запитала вона офіційно. — І взагалі, ви читаєте навіть догори ногами. Чому ж не прочитали внизу, що вхід до госпіталю у верхньому одязі суворо заборонено? А ви нависли наді мною без халата та ще з пістолетом.

— Вперше чую, щоб гардероб перетворювали на арсенал, — пожартував він. — Та ви здатні обеззброїти без усяких словесних ультиматумів… Однак дозвольте відрекомендуватися — майор Анзор Тамбуліді, зі штабу фронту.

— Тамара Сергіївна, — назвала вона себе, здивовано позираючи на нього. — У якій справі? На пораненого або хворого ви ніяк не схожі.

— Не щастить… А то б з радістю полікувався у вас. Однак тут перебуває на лікуванні капітан Костянтин Васильович Калина. Знаєте такого?

— Що саме вас цікавить?

— Не хотілося б його турбувати, якщо це передчасно. Який у нього стан здоров'я?

— Уже цілком задовільний. Якби не його міцний організм, то зі своєю важкою травмою грудної клітки він би у нас ще довго полежав.

— Ходити може?

— Далеко?

— Ну, скажімо, покидати ваш затишок на дві-три години?

— Може.

— Чудово! Тоді кличте товариша Калину.

— А ось це неможливо.

— Чому?

— А тому, що йому від учора дозволені прогулянки поза межами госпіталю на дві-три години, і капітан Калина негайно цим дозволом скористався.

— Так, — крекнув Анзор Тамбуліді, — де ж мені його тепер шукати? Може, підкажете?

— Чому б ні?

— То де? На якому полі вітер шугає?

— На центральному майдані, де сьогодні відбудеться мітинг. Отож, товаришу майор, — поспівчувала вона, — вам доведеться шукати не вітра в полі, а голку в копі сіна.

— То не біда! — бадьоро мовив Анзор. — За вітром ще її ганятися треба, а голку лише шукати.

І все ж він мимоволі поглянув у вікно, де далеко звідси, поділений навпіл Курою, видовжився поміж височінню гір Тбілісі.

— За кілька хвилин у місто поїде госпітальний автобус. Знайдеться місце й для вас…

— О! — похопився майор. — З вашими здібностями, Тамаро Сергіївно, не тут, а у нас працювати. Ви ж людину наскрізь бачите! І я присягаюся вам, що цієї вашої небезпечної властивості ніколи в житті не забуду. До речі, слів своїх я не кидаю на вітер, що у полі шугає…

Костя Калина ходив з міцною, виструганою власноручно з ясеневої гілки паличкою. Дрібні віти зрізав не впритул, і палиця їжачилася симпатичними гострячками. Була б зовсім гарною, якби оздобити її сріблом, а в Тбілісі на срібну оздобу є натхненні майстри. Так і поклав собі зробити. По війні. На згадку. Якщо виживе. Якщо мине його ворожа куля. Якщо він сам не наразиться на неї. А це — легко, надто легко…

• Предыдущая
• 6/61
• Следующая