Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 7

• Предыдущая
• 7/61
• Следующая

Калина тулився край майдану, на виході з вузького провулка вуличної щілини, між, певно, задавненими, будованими не на один людський вік кам'яницями. Ніколи не пнувся наперед, на уважні очі, волів навіть в юрмищі лишатися на самоті, наодинці з собою, аби ніхто не заважав його думкам і він би сам нікому, нехай би навіть несамохіть, не ставав на заваді. Окрім того, ще поболювало в грудях, і Костя оберігався від усього, щоб швидше видужати, щоб він міг якомога раніше повернутися до побратимів-окопників, знову важити життям, неодмінною умовою ратної праці розвідника. На жаль, зовсім не гучні то слова — життя і смерть, а щоденна буденність, що живиться останнім подихом солдата і вмивається останньою краплиною його гарячої крові. Згадуючи про полеглих і ще живих друзів, Костя відчував пекучий сором, стидався чистих простирадл і гарячої їжі; картав себе за хрумку, випрану білизну, за те, що животіє у госпіталі, як ввижалося йому, тиловим хробачком. Тому й тулився він до міцної кам'яниці: надійно, з боку стіни його ніхто навіть випадково не штовхне.

А на майдані — людське безмежжя, що затопило не лише бруківку, а й прилеглі вулиці і гронами звисало з балконів. Над пілотками і військовими кашкетами, гірськими папахами і кубанками, чорними хустинами вдів і матерів полеглих синів тріпотіли військові прапори, транспаранти і плакати з гаслами: «Все для фронту, все для перемоги!», «Ані кроку назад!», «Смерть фашистським окупантам!», «Вітчизна-мати кличе!». На кого схожа Вітчизна-мати, що суворо дивиться з плаката? Для Кості її в живому, зримому і конкретному образі уособлювала Софія Шаламберідзе, мати загиблого в бою червоноармійця. Це вона пристрасно кинула гарячі, мов незгасний вогонь, слова до комсомольців-добровольців, що йшли на фронт:

— Воїне! Я, стара мати, благословляю тебе, кличу тебе: вбий фашиста!

Костя, спираючись на вже не дуже-то й потрібну палицю, жадібно пас очима збиту за ніч трибуну, що кумачево височіла посеред щільного людського юрмища і звідки гнівно, палко і владно лунали до щему відомі ще з мирних днів голоси Голови Президії Верховної Ради Грузинської PСP товариша Стуруа, академіків Орбелі та Беріташвілі, Героя Радянського Союзу Гакохідзе і бакинського нафтовика Харитонова, а надто — письменника Кіходзе, поета Самеда Вургуна і народної артистки СРСР Айкунаш Данієлян. Їхні голоси, такі рідні за тембром і вимовою, зливалися в один могутній голос, що кликав на нещадну боротьбу з фашистськими загарбниками. І той голос, посилений гучномовцями, злитий воєдино у Відозві до всіх народів Кавказу, грізно гримів над тисячоголовим майданом:

— Ми перетворимо в неприступні рубежі кожну гірську стежину, кожну ущелину, де на ворога повсюди чекатиме невблаганна смерть! Ми ніколи не схилимося перед хижими німецькими розбійниками-імперіалістами, які б тяжкі випробування не довелося нам знести. Ми знаємо, ми палко віримо: ворог буде знищений!

Сивоголовий Кавказ віддавав Соціалістичній Батьківщині все — сотні тисяч синів і дочок для фронту, честь і кров свою — для спільної звитяги; багатства свої — високоякісний бензин і каучук, марганець і мідь, боєприпаси і спорядження.

Легкий, обережний доторк до плеча вивів Костю із задуми. Поряд з ним зупинився ставний майор, що позирав дружньо, по-товариськи, ніби здавна приятелював з Костею, проте пам'ять Калину не зраджувала, бачилися вони вперше.

— Капітан Калина? — запитав майор, хоч було видно, що й сам певен цього, і, мабуть, тому, не чекаючи на відповідь, тихо додав: — Ледь розшукав вас… Я — з управління контррозвідки фронту. Прізвище моє Тамбуліді. Звуть Анзор. Ходімо зі мною — вас дуже чекають. Машина за рогом.

Костя завагався, й гадки не маючи, навіщо він оце зараз і так раптово знадобився в управлінні, але майор весело і білозубо поклав край його ваганням:

— Не хвилюйтеся — Тамара Сергіївна дозволила умикнути вас щонайменше на дві години. Без обіду теж не лишитеся — це я особисто беру на себе. Шашлик по-карськи не гарантую, але «другий фронт» є! Тушкований дарунок від американських ковбоїв..

— Переконливо! — зголосився Костя. — То куди ж нам прямувати?

… У прийомній генерала Анзор мовив одне лише слово, що пролунало тут як пароль:

— Хартлінг!

Та на капітана Калину воно справило несподіване враження. Він весь напружився, обличчя його застигло у сторожкому очікуванні, рука міцніше стиснула палицю.

Черговий лейтенант, не гаючись, діловито зняв трубку з телефону без цифірного кола і теж коротко доповів:

— Товаришу генерал-майор, Хартлінг тут. — Поклав трубку і, вказуючи на високі масивні двері, запросив капітана Калину: — Заходьте! — І до Анзора Тамбуліді: — А ви, майоре, поки що вільні. Чекайте на розпорядження генерала у себе.

Калина поставив під вішалку палицю і увійшов, намагаючись ступати чітко, по-військовому.

— Товаришу генерал-майор, — почав було рапортувати, як належить за статутом, — капітан Калина…

— Дорогий Костику, нарешті я тебе бачу! — схвильовано урвав його літній чоловік, що прудко рухався з-за столу йому назустріч.

Він був рухливий і легкий на ходу не по літах і не по статурі. Час давно ретельно вибілив його скроні, посік білими пасмами колись, видно, чорне, воронячого крила волосся, зборознив широкого лоба і все обличчя різкими зморшками від упертих думок і постійної напруги. Незважаючи на його високе звання, нічого бундючного або показного не було в ньому — ні занесеного угору підборіддя, ні гарматного голосу, ані орлиних поглядів, як це личить стандартно уявному генералові. Капітан Калина був здивований якимось зовсім неудаваним, по-хатньому родинним і щирим звертанням, яке пролунало в цьому кабінеті вкрай неприродно і навіть неприпустимо: «Дорогий Костику…»

А генерал з прискіпливою жадібністю роздивлявся його, анітрохи не криючи своєї розчуленості, роздивлявся з усіх боків, як довго відсутнього сина, навіть не утримався і помацав його бувалу в бувальцях гімнастерку.

— Фронтова — вицвіла, потом просолена…

— Випрана, — докинув Калина неслухняним, безбарвним голосом.

Генерал завмер на мить, уважно поглянув йому в очі, потому енергійно рушив до столу і підняв телефонну трубку. Швидко набрав номер. Загомонів, з приязним докором раз у раз позираючи на розгубленого капітана, що вперто намагався приховати своє недоречне збентеження:

— Нонно?.. Так, це я… Ти знаєш, хто зараз у мене? Уяви — Костя, син Хартлінга!.. Та він, точно він… Що? До нас у гості? Ні, це завчасно. Він і мене, генерала Роговцева, не зволив упізнати, де ж йому впізнати генеральську дружину? Я вже навіть не знаю, як до нього звертатися, не інакше — як «товаришу капітан». Костик, як ми звикли, нині він з погордою ігнорує… Який із себе? Орел, справжній орел! Тільки худющий і трохи пощипаний… Але ти б його враз упізнала — викапаний батько… Ну, як я можу його до нас кликати, коли він навіть мене не надає впізнавати? Що мені, розводити салонні церемонії, знайомлячи вас? Та й взагалі, хіба набурмосений капітан отакому хвацькому й поважному генералові пара?..

Невиразний спогад дитячих літ нараз сплив з глибин пам'яті. Колись ген-ген давно це повновиде обличчя було худорлявим, сиве волосся буйно вилискувало шовковою чорнотою, колись ця людина була до того стрімлива, непосидюща і жвава, що друзі його жартома величали «товаришу Стрімголов». Здається, це він легко ганяв з малим Костиком на плечах без передиху аж на п'ятий поверх їхньої московської квартири. Чи не він колись приніс Костику незабутню радість — перший в його житті справжній футбольний м'яч, а разом з ним — перше хлоп'яче розпачливе лихо? Вони тоді вдвох завзято футболили у кімнаті, аж поки не задзвеніла розбитим склом шиба, а м'яч не вилетів на гомінку вулицю Горького. Поки збігли з п'ятого поверху вниз, від пречудового, прегарного, найкращого в усьому світі м'яча і слід простиг…

— Ого! Здається, упізнав нарешті, — мовив у трубку генерал Роговцев. — Нонно, кінчаймо розмову, а то наш любий Костик знову, мов скеля непорушна, закам'яніє…

• Предыдущая
• 7/61
• Следующая