Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 81

• Предыдущая
• 81/203
• Следующая

— Якої хвацької пісні можна скласти про цю блискучу пригоду! То нехай її складу саме я, — казав він до Кетлін Старк, оголосивши про намір приєднатися до загону і подивитися, на що зверне «блискуча пригода».

Тиріон спитав про себе, чи до вподоби йому стане та пригода, коли їх заскочить погоня від Ланістерів.

Коли Кетлін Старк віддала наказ спішитися, дощ нарешті припинився, і вранішнє світло просочувалося крізь мокру мішковину на очах. Грубі руки стягнули його з коня, розв’язали мотузку і здерли каптура з голови. Побачивши вузький кам’янистий шлях, високі пустельні передгір’я навколо, зубчасті вершини на дальньому обрії, він за одним разом втратив усяку надію.

— Це ж високий гостинець! — зойкнув він, гнівно витріщаючись на пані Старк. — Східний шлях! А ви казали, що їдете до Зимосічі!

Кетлін Старк подарувала йому побіжну посмішку.

— Часто і гучно, — погодилася вона. — Поза сумнівом, ваші друзі ринуть саме туди, шукаючи нас. Бажаю їм прудкості в ногах.

Навіть зараз, через кілька довгих днів, цей спогад викликав у нього жовчну лють. Всеньке життя Тиріон пишався власною хитромудрістю — єдиним даром, яким його наділили боги. І все ж семиклята вовчиця Кетлін Старк перехитрувала його на кожному кроці. Навіть негаразди полону не могли бути болючішими за усвідомлення своєї поразки.

Вони зупинилися рівно на стільки часу, аби погодувати і напоїти коней, а тоді рушили знову. Цього разу Тиріона позбавили каптура. Після другої ночі йому не зв’язували рук, а коли вийшли на висоту, то й охороняти вже не турбувалися. Та й навіщо? Край був дикий і пустельний, а високий гостинець нагадував радше кам’янисту стежку. Якби він і втік, то чи далеко зміг би відійти один, без харчів та спорядження? Та навіть сутінькоти уже б лишили від нього самі недогризки, а ще ж були місцеві роди, що сиділи по своїх гірських твердинях, жили з харцизства та набігів і не вклонялися жодному законові, окрім закону меча.

А Старчиха все підганяла їх уперед. Він знав, куди прямує загін. Знав від миті, коли з нього зняли каптура. Цими горами володів дім Арин, а удова покійного Правиці була з дому Таллі, сестра Кетлін Старк… і недруг Ланістерам. Тиріон мав побіжне знайомство з пані Лізою від тих часів, коли вона жила у Король-Березі, й поновлювати його анітрохи не прагнув.

Полонителі купчилися побіля струмка недалеко від високого гостинця. Коні досхочу напилися крижаної води і паслися на купках бурої трави, що витикалася крізь тріщини у скелях.

Джик та Моррек притислися один до одного, похмурі та жалюгідні. Могор стояв над ними, спираючись на списа. В нього на голові сидів схожий на полумисок залізний шоломець. Неподалік співець Марільйон намащував цимбали олією, бідкаючись про струни, що провисли від вологості.

— Треба відпочити, пані, — саме казав до Кетлін Старк заплотний лицар пан Віліс Вод, коли підійшов Тиріон. Лицар служив пані Вент, мав вигляд понурий та впертий, і першим піднявся на допомогу Кетлін Старк у заїзді.

— Пан Віліс цілком правий, пані, — мовив пан Родрік. — Ми втратили вже третього коня…

— Ми втратимо не тільки коней, якщо Ланістери нас доженуть, — нагадала Кетлін. Її обличчя загострилося, обвітрилося, але на ньому палала та сама рішучість.

— Тут на це надії небагато, — встряг Тиріон.

— Мосьпані не питали твоєї думки, курдупелю, — гавкнув Курлекет, опасистий здоровань з коротко стриженим волоссям та тупим свинячим рилом. Він належав до Бракенів, служив у варті пана Джоноса. Тиріон особливо постарався запам’ятати усі імена, аби потім подякувати за гречне поводження. Бо ж Ланістери завжди платили борги. Одного дня Курлекет упевниться в цьому — разом з друзями Лагарисом та Могором, добрим лицарем Вілісом, сердюками Броном та Чігеном. Найповчальніший урок він задумав для Марільйона, зуха з цимбалами та солодким дзвінким голосочком, який так мужньо боровся з римами до слова «Біс» — чи то «рачки поліз», чи то «в петлі повис» — щоб сквацяти якоїсь пісеньки про ту халепу, яка діялася навколо.

— Хай говорить, — наказала пані Старк.

Тиріон Ланістер всівся на камені.

— Наша погоня до цього часу, мабуть, вже галопує королівським гостинцем через Перешийок, дякуючи вашій брехні. Якщо погоню взагалі вислали — хто їх там розбере. Звістка про нашу пригоду, певна річ, мала досягти мого батька… та пан батько не занадто мене люблять, і я не певний, чи взагалі зізволять ворухнути заради мене пальцем.

То була напівправда: князь Тайвин Ланістер справді шеляга ламаного не дав би за життя свого сина-покруча, але ніколи не пробачав образ честі свого дому.

— Навколо сувора земля, пані Старк. Ніяка поміч не прийде, поки ви не досягнете Долини, а кожен втрачений кінь перекладає тягар на інших. Іще гірше — ви ризикуєте втратити мене. Я малий та слабкий; якщо я помру, то нащо ви затівали усе це?

Тиріон не брехав: він не знав, чи довго ще витримає шалену гонитву.

— Можна сказати, я й затівала усе це заради твоєї смерті, Ланістере, — відповіла Кетлін Старк.

— Авжеж ні, — заперечив Тиріон. — Якби ви бажали моєї смерті, то сказали б одне слово, і хтось із ваших мужніх друзів намалював би мені червону посмішку.

Він зиркнув на Курлекета, але той був надто дурний, щоб розібрати глузи.

— Старки не вбивають беззахисних.

— Я теж. Кажу вам знову, я не маю стосунку до заміру на вашого сина.

— Убивця був озброєний вашим кинджалом.

Тиріон відчув, як у ньому росте гнів.

— То не мій кинджал, — вкотре повторив він. — Скільки разів я маю присягатися? Пані Старк, вірите ви чи ні, але я не такий тупий. Тільки недоумок озброїв би першого-ліпшого харцизяку власним кинджалом.

На якусь мить він, здавалося, побачив у її очах вогник сумніву. Але мовила вона інше:

— Навіщо Петир став би мені брехати?

— Навіщо ведмедю срати у лісі? — запитав назустріч Тиріон. — Бо така його вдача. Такому, як Мізинець, брешеться, мов дишеться. Хто-хто, а ви мали б це знати.

Вона зробила крок уперед, застигши лицем.

— Як це розуміти, Ланістере?

Тиріон звісив голову набік.

— Та ви що, ласкава пані! Кожен при дворі чув, як Мізинець розповідав, що саме він зірвав вінець вашої цноти.

— Брехня! — вигукнула Кетлін Старк.

— От капосний бісик! — роблячи вражене обличчя, проказав Марільйон.

Куркелет дістав неоковирного, але гострого ножа.

— Пані, скажіть слово — і я кину його брехливого язика до ваших ніг.

Його свинячі очиці заблищали збуджено від самої лише думки.

Кетлін Старк витріщилася на Тиріона з таким холодом на обличчі, якого він не стрічав ніколи.

— Петир Баеліш колись кохав мене. Ще зовсім хлопчиною. Усі ми прикро постраждали від цієї пристрасті, але вона була справжня, чиста, і глузувати з неї я не дозволю нікому. Він прохав моєї руки. Ось як це було насправді. А ви, Ланістере — зла і ганебно зіпсована душа.

— А ви, пані Старк — дурепа. Мізинець ніколи не любив нікого, крім Мізинця. Запевняю вас, він хвалився зовсім не про вашу руку, а про повну пазуху цицьок, солодкий ротик та жаркий вогонь між ногами.

Курлекет вхопив його за жмут волосся та смикнув, задерши голову і оголивши горлянку. Тиріон відчув холодний поцілунок сталі нижче підборіддя.

— Пустити йому кров, мосьпані?

— Вб’єте мене — правда помре зі мною, — вичавив з себе Тиріон.

— Хай говорить, — наказала Кетлін.

Курлекет неохоче відпустив Тиріонове волосся.

Тиріон глибоко зітхнув.

— Як саме, за словами Мізинця, я відібрав у нього кинджала? Відповідайте, якщо ваша ласка.

— Ви його виграли, коли побилися об заклад на іменинному турнірі принца Джофрі.

— Коли мого брата Хайме вибив із сідла Лицар Квітів, чи не так? Він вам так сказав?

— Саме так, — визнала вона. Лоба їй прорізала зморшка.

— Наїзники! — донісся вереск з вивітреного гребеня над головами. Пан Родрік вислав Лагариса на скелю, аби той дивився за дорогою, поки решта відпочиває.

Довгу мить ніхто не ворушився. Першою отямилася Кетлін Старк.

• Предыдущая
• 81/203
• Следующая