Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 82
- Предыдущая
- 82/203
- Следующая
— Пане Родріку, пане Вілісе, на коней! — вигукнула вона. — Решту коней поставте за нами. Могоре, стережи бранців…
— Дайте нам зброю! — Тиріон скочив на ноги і схопив її за руку. — Вам знадобиться кожна пара рук!
Вона зрозуміла, що він правий — Тиріон і сам бачив. Гірським родам було начхати на чвари великих домів; вони ладні були різати Старків і Ланістерів так само завзято, як і один одного. Сама тільки Кетлін могла дочекатися милості, бо була ще досить молода, аби виношувати синів. І все ж вона вагалася.
— Я їх чую! — гукнув пан Родрік.
Тиріон повернув голову, прислухався і почув стукіт копит — з тузінь, а чи й більше, коней. Вершники наближалися. Раптом заворушилися усі: хапали зброю, бігли до коней.
Згори на дупі приїхав Лагарис, дощем розсипаючи дрібні камінці. Неоковирний чолов’яга зі жмутками рудого волосся, що стирчали з-під гостроверхого шишака, приземлився перед Кетлін Старк і видихнув, засапаний:
— Двадцятеро, а може, двадцять п’ять. — Він віддихався і проказав далі, — Молочні Змії чи Брати Місяця, хто їх розбере. Мабуть, бачили нас… може, десь дозорці… вони знають, що ми тут.
Пан Родрік Касель вже сидів у сідлі з мечем у руці. Могор присів за каменем, тримаючи в руках списа з залізним гостряком, а в зубах — кинджала.
— Гей, співцю! — покликав пан Віліс Вод. — Допоможи з панцером!
Та Марільйон сидів застиглий і блідий, як молоко, вчепившись у цимбали. Тож на ноги скочив Тиріонів пахолок Моррек і побіг на поміч лицареві.
Тиріон не відпускав Кетлін Старк.
— Іншого вибору немає, — переконував він, — нас троє, і ще четвертий охоронятиме… а різниця в четверо людей посеред цих гір — то різниця між життям і смертю.
— Присягніться мені, що складете зброю відразу після бою.
— Присягнутися?! — Стукіт копит наближався. Тиріон криво посміхнувся. — Охоче присягаюся, пані… честю Ланістерів.
Якусь мить він думав, що вона плюне йому межи очі, але натомість почув її гарчання:
— Дайте їм зброю!
По тому пан Кетлін кинулася геть. Пан Родрік кинув Джикові його меча у піхвах і обернувся у бік ворога. Моррек узявся до лука та сагайдака і став на коліно обабіч дороги. Він краще стріляв, аніж бився мечем. А Брон підскакав до Тиріона і тицьнув йому обосічну сокиру.
— Я ніколи не бився сокирою! — Зброя лежала у руках незграбно та незнайомо. Сокира мала короткого держака, важке лезо, страшного гостряка нагорі.
— Вважайте, що рубаєте дрова, — кинув Брон, видобуваючи з піхов на спині меча-півторака. Тоді сплюнув, виїхав наперед і став поруч з Чігеном та паном Родріком.
Пан Віліс скочив у сідло і поспішив до них, поспіхом припасовуючи шолома — сталевого горщика з вузькою щілиною для очей та довгою чорною шовковою китицею.
— Дрова не стікають кров’ю, — зазначив Тиріон, ні до кого не звертаючись. Без обладунку він почувався голим. Пошукав очима якогось каменя і побіг до того, за яким ховався Марільйон. — Ану посунься.
— Ідіть геть! — заверещав на нього молодик. — Я співець, мені битися не личить!
— Ти що, втратив смак до пригод? — Тиріон узявся хвицяти його ногами, поки співець не посунувся, і саме вчасно: ще мить, і з'явилися нападники.
У тій битві не було хорунжих з корогвами, ніхто не бив у литаври і не сурмив у роги. Щойно Моррек та Лагарис дзенькнули тятивами, як просто зі світанку налетіли дикуни — чорні кощаві лобуряки у вареній шкірі та окремих частинах обладунків, що ховали обличчя за решітками шоломців. У руках, вдягнених у рукавиці, вони тримали найрізноманітнішу зброю: мечі, списи, нагострені коси, дубці зі шпичаками, кинджали, важкі залізні булави. На чолі мчав здоровань у смугастій шкурі сутінькота, озброєний обіручним мечем.
Пан Родрік вигукнув «Зимосіч!» і ринув назустріч, а за ним — Брон та Чіген, волаючи якогось бойового клича без слів. Не пас задніх і пан Віліс Вод, вимахуючи над головою шпичастим телепнем.
— Гаренгол! Гаренгол! — виспівував він.
Тиріон відчув раптове бажання підскочити, змахнути сокирою і заревти «Кастерлі-на-Скелі!», але безумство швидко минуло, і він скрутився ще тугішим клубком.
Він чув іржання переляканих коней, брязкання сталі об сталь. Чіген мечем розпанахав незахищене обличчя вершника у кольчузі, а Брон влетів між дикунів, як смерч, валячи ворогів наліво й направо. Пан Родрік напав на здорованя у шкурі сутінькота; іхні коні танцювали один навколо іншого, поки вершники завдавали ударів. Джик злетів на коня та ринув у бійку без ніякого обладунку. Тиріон побачив, як з горлянки ватажка у шкурі вигулькнула стріла, і коли той відкрив рота, замість крику з нього вихлюпнула кров. Поки він впав на землю, пан Родрік уже знайшов собі іншого ворога.
Раптом Марільйон заверещав і затулив голову цимбалами, бо через їхній камінь перескочив кінь. Тиріон зіп’явся на ноги саме вчасно, коли наїзник повернув на них, вимахуючи шпичастою булавою. Карлик вхопив сокиру обіруч і з чваканням тицьнув коневі у горло знизу вгору. Тварина заіржала і звалилася, аж Тиріон мало не впустив зброю, але таки витяг сокиру з коневої шиї та спромігся незграбно ухилитися. Марільйонові пощастило менше. Кінь з вершником купою звалився просто на нього, до того ж прип’явши ногу харциза до землі. Поки той намагався звільнитися, Тиріон підскочив ближче і поцілив сокирою просто йому в шию трохи вище лопаток.
Намагаючись вивільнити лезо, він почув, як під тілами стогне Марільйон.
— На поміч, пробі, — хапав той ротом повітря. — Рятуйте, боги, я стікаю кров’ю!
— Гадаю, то кінська кров, — мовив Тиріон. З-під мертвого коня показалася співцева рука, шкрябаючись у грязюці, мов п’ятиногий павук. Тиріон наступив чоботом на зсудомлені пальці й відчув задоволено, як вони хряснули.
— Заплющ очі та прикинься мертвим, — порадив він співцеві, а тоді перехопив сокиру і відвернувся.
Після цього час побіг швидко, мов річка. Світанок повнився ревищем і вереском, важко смердів кров’ю. Світ перетворився на безлад. Повз вуха свистіли стріли, билися об навколишні скелі. Він побачив, що Брона спішили, і той відбивається зразу двома мечами. Тиріон тримався обабіч битви, ковзаючи з каменя до каменя і вискакуючи з тіні раптово, аби рубонути по ногах котрогось із коней. Він знайшов пораненого дикуна і вколошкав його, привласнивши шоломця. Сидів шоломець надто щільно, але Тиріон був вдячний за хоч якийсь захист. Джика зарубали ззаду, поки він різав дикуна попереду себе, а потім Тиріон запнувся на тілі Курлекета. Свиняче рило розтрощили булавою, але Тиріон упізнав ножа і висмикнув його зі стражникових рук. Він саме пхав ножа за пас, коли почув жіночий вереск.
Кетлін Старк упіймали коло скельної стінки троє дикунів: один верхи, двоє пішки. Вона незграбно тримала кинджала скаліченими руками, але спиною вже притислася до стіни і відступати від трьох не мала куди.
«Хай зловлять ту сучку», подумав Тиріон, «і роблять, що хочуть», але чомусь сам собою рушив з місця. Першому він розрубав ногу ззаду, коли його ще й не помітили; важка сокира розтрощила плоть та кістки, мов трухляве дерево. «Дрова, що стікають кров’ю», недоладно згадав Тиріон, коли на нього наскочив другий. Тиріон пірнув під його меча, рубонув сокирою, чоловік ухилився назад… і тут Кетлін Старк вигулькнула з-за спини та врізала йому горлянку. Вершник зненацька згадав про нагальні справи деінде і загалопував геть.
Тиріон роззирнувся. Вороги були переможені або втекли. Бій скінчився, а він навіть не помітив. Навколо валялися напівмертві коні та поранені люди, верещали, стогнали, скиглили. На його величезне здивування, він не став одним із них. Тиріон розтиснув пальці й впустив сокиру, яка важко гепнула на землю. Руки липли від крові. Тиріон би присягнувся, що бій тривав з пів-дня, але насправді сонце майже не зрушило з місця.
— Перший бій? — запитав Брон пізніше, схилившись над тілом Джика і стягуючи чоботи. То були добрі чоботи, як і личило носити челяді пана Тайвина: міцної шкіри, добре змащені, м’які, набагато кращі за Бронові.
- Предыдущая
- 82/203
- Следующая
