Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 89
- Предыдущая
- 89/203
- Следующая
— Гірські роди знахабніли, відколи помер князь Джон, — повідомив пан Донел. То був кремезний молодик двадцяти років, суворий та непоказний, з широким носом і шапкою густого брунатного волосся. — Якби моя воля, я вивів би у гори сотню вершників, повикурював дикунів з їхніх острогів та вклав у голови трохи науки. Але ваша сестра забороняє. Ба навіть на турнір Правиці жодного лицаря не пустила. Тримає при собі усіх бійців для захисту Долини… та від чого, ніхто не знає. Дехто каже, що від примарних тіней.
Раптом він зиркнув занепокоєно, згадавши, з ким говорить.
— Плекаю надію, мої слова не образили вас, пані. Я не мав наміру…
— Чесні слова не ображають мене, пане Донеле. — Кетлін знала, чого боїться її сестра. «Не тіней, а Ланістерів», подумала вона про себе і зиркнула на карлика поруч із Броном. Після смерті Чігена ці двоє надто вже заприятелювали. Хитрість карлика непокоїла її. Коли вони в’їжджали в гори, він був бранцем, зв’язаним та безпорадним. А зараз? Начебто й бранець, але з ножем на поясі, сокирою при сідлі, у накидці зі шкури сутінькота, яку виграв у пісняра в кості, у кольчузі, яку зняв з Чігенового тіла. Карлика та решту їхнього жалюгідного загону оточувало з усіх боків чотири десятки вершників — лицарів і компанійців на службі в її сестри Лізи та малого сина Джона Арина — і все ж Тиріон не виказував жодного сліду страху. «Чи не можу я помилятися?», питала себе Кетлін вже не вперше. Чи не міг він зрештою бути невинним щодо Брана, Джона Арина і решти? А якщо так, то хто тоді вона? Адже шестеро людей загинуло з її вини тільки для того, щоб доправити його сюди.
Але вона рішуче відсторонила сумніви.
— Коли ми досягнемо вашої твердині, красно прошу негайно послати по маестра Колемона. Пан Родрік страждає від запалених ран.
Неодноразово її охоплював страх, що відважний старий лицар не переживе подорожі. Під кінець він ледве сидів у сідлі; Брон настійливо пропонував лишити його на поталу долі, але Кетлін чути про те не бажала. Пана Родріка прив’язали до сідла, і вона наказала співцеві Марільйону пильнувати його.
Пан Донел завагався, тоді відповів.
— Пані Ліза наказала, щоб маестер не залишав Соколиного Гнізда, аби дбати про князя Роберта. Але в нас на воротях є септон, який ходить за нашими пораненими. Він огляне рани вашого лицаря.
Кетлін мала більше віри у вченість маестрів, аніж молитви септонів, і вже рота розтулила, аби так і сказати, але побачила попереду грізні мури, прибудовані до гір по обидві сторони проходу. Там, де прохід звужувався, і заледве чотири вершники могли б проїхати біч-о-біч, кам’янисті схили охороняли дві вартові башти, а між ними дугою перекинувся міст з сірого вивітреного каменю. Мовчазні обличчя спостерігали з бійниць у вежах, мурах та на мості. Коли загін добрався майже до верху, назустріч виїхав лицар. Кінь та обладунок були в нього однаково сірі, але по корзні бігли червоно-сині хвилі Водоплину, а скріплювала його на плечі застібка у вигляді блискучої чорної риби з обсидіану та золота.
— Хто бажає пройти крізь Криваву Браму? — запитав лицар.
— Лицар Донел Тягнидуб, а з ним пані Кетлін Старк та її супутники, — відповів молодий лицар.
Лицар Брами підняв забороло.
— Недарма обличчя пані здалося мені знайомим. Далеко ти заїхала від дому, Китичко.
— Як і ви, дядечку, — відповіла вона, мимоволі посміхаючись попри усі негаразди шляху. Почувши цей хрипкий суворий голос, вона перенеслася на двадцять років назад у дні свого дитинства.
— Тепер я живу тут, — буркнув він, тицьнувши пальцем собі за спину.
— Ви живете у моєму серці, — відказала Кетлін. — Зніміть шолома. Я прагну знову побачити ваше обличчя.
— На жаль, роки не додали мені вроди, — зазначив Брінден Таллі, але коли зняв шолома, Кетлін побачила, що він дещо перебільшив. Різкі, карбовані риси обличчя трохи змарніли, час змив брунатні барви з волосся і залишив саму сивину, але посмішка не змінилася, і густі кущаві брови залишилися товстими, наче гусінь, і сміх так само ховався на дні глибоких синіх очей.
— Чи знає Ліза про твій приїзд?
— Не було часу надіслати звістку, — відповіла Кетлін. Загін потроху збирався в неї за спиною. — Гірко казати, дядьку, але ми мчимо поперед бурі.
— Чи дозволяє Лицар Брами увійти в Долину? — вигукнув пан Донел. Тягнидуби надзвичайно поважали звичаї.
— В ім’я Роберта Арина, князя Соколиного Гнізда, Захисника Долини, Істинного Оборонця Сходу, дозволяю ввійти вільно і вимагаю дотримуватися князівського миру та закону! — проказав пан Брінден. — Їдьмо.
І вона рушила поруч із дядьком, у тіні Кривавої Брами, коло якої у Вік Звитяжців полягло в землю не одне хоробре військо. Там, де кінчалися мури, гори раптом розступилися, і перед очима виникли зелені поля, синє небо, гори під сніжними шапками. Видовище перехоплювало подих. Вся Долина Арин купалася перед ними у вранішньому світлі й губилася вдалині у мінливому серпанку.
То була тиха й мирна країна жирного чорнозему, широких повільних річок, сотень невеличких озерець, що виблискували під сонцем, як маленькі люстерка. З усіх боків її огороджували надійні стіни гір. На полях високо здіймалася пшениця, ячмінь, кукурудза; навіть у Вирії не бачили таких здоровезних гарбузів і такої солодкої садовини, як тут. Загін стояв зараз на західному кінці долини, де високий гостинець долав останній перевал і починав своє звивисте сходження на три верстви до плодючої низини. Тут Долина була вузька, не ширша за півдня їзди верхи, а північні гори стояли так близько, що Кетлін, здавалося, могла простягнути руку і торкнутися їх. А над усім височіла щербата гора, що прозивалася Велетнів Спис. На неї навіть інші гори дивилися знизу. Її вершина губилася у крижаних туманах більше як за п’ять верст від дна долини. З її скелястого західного схилу стікав примарний потік Алиссиних Сліз. Навіть звідси Кетлін могла розібрати сяючу срібну нитку, таку яскраву на тлі темного каменю гори.
Коли дядько побачив, що вона зупинилася, то під’їхав ближче і вказав:
— Онде, коло Алиссиних Сліз. Звідси буває видно тільки миготіння білого. Якщо дивитися уважно, і якщо сонце падає на стіни так, як треба.
«Сім башт», розповідав їй Нед. «Наче сім кинджалів, увіткнутих в живіт неба. Так високо, що можна стояти на мурі й дивитися вниз на хмари.»
— Як довго нам їхати?
— До підніжжя гори потрапимо увечері, — відповів дядько Брінден, — але підійматися будемо ще день.
Ззаду заговорив пан Родрік Касель.
— Люба пані, — мовив він, — мушу зізнатися, що навряд чи зможу сьогодні рухатися далі.
Під неоковирними, щойно відрослими баками обличчя пана Родріка дуже змарніло; побачивши його, Кетлін злякалася, що лицар зараз впаде з коня.
— Ви й не повинні, — відповіла вона. — Ви зробили усе, що я могла від вас чекати, ба навіть у сто разів більше. Мій дядько проведе мене до Соколиного Гнізда. Ланістер поїде зі мною, але гадаю, ви й решта інших могли б залишитися тут і відновити сили.
— Ми приймемо усіх ваших супутників як почесних гостей, — з бундючною чемністю, властивою молодим паничам, мовив пан Донел. Від загону, який виїхав з корчми на перехресті, залишилися, окрім пана Родріка, ще тільки Брон, пан Віліс Вод і співець Марільйон.
— Мосьпані, — вигукнув Марільйон, поспіхом виїжджаючи наперед, — благаю, дозвольте поїхати разом з вами до Соколиного Гнізда, аби побачити кінець тієї шляхетної історії, яку я спостерігаю з самого початку.
Молодик казав змученим, але дивно рішучим голосом, гарячково виблискуючи очима.
Кетлін взагалі не запрошувала співця з собою в дорогу — він нав’язався сам. Вона не розуміла, як він пережив подорож, у якій скінчили своє життя без поховання стільки хоробріших від нього чоловіків. Але нікуди не дінешся, осьде він, ще й з натяком на бороду, яка робить його майже схожим на чоловіка. Може й справді, вона винна йому хоча б за те, що спромігся заїхати так далеко.
— Гаразд, — відповіла вона пісняреві.
— Я теж поїду, — оголосив Брон.
- Предыдущая
- 89/203
- Следующая
