Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 90
- Предыдущая
- 90/203
- Следующая
Оце їй сподобалося куди менше. Вона розуміла, що без Брона не потрапила б до Долини: сердюк бився чи не краще за усіх, кого вона знала, і проклав їй мечем дорогу до життя. Та незважаючи на все, найманець був Кетлін не до смаку. О так, силу і мужність він мав неабияку, проте ані краплі добросердя і навряд чи більше чесності. Вона занадто часто бачила його коло Ланістера; ті двоє тихо перемовлялися і реготали з якихось своїх жартів. Кетлін бажала б негайно відділити його від карлика, але погодившись на супровід Марільйона до Гнізда, не бачила шляхетного способу відмовити Бронові в тому ж самому.
— Як забажаєте, — відповіла вона, хоча й помітила, що він не питав її згоди.
Пан Віліс Вод залишився з паном Родріком; над їхніми ранами вже клопотав тихий септон. Усі їхні коні, жалюгідні та втомлені, теж лишилися. Пан Донел пообіцяв надіслати птахів до Гнізда і Місячної Брами зі звісткою про їхнє наближення. Зі стайні привели свіжих коней — міцних кудлатих гірських бахмутів — і ще години не минуло, як загін рушив далі. Кетлін їхала поруч із дядьком; вони починали спускатися на саме дно Долини. Позаду їхали Брон, Тиріон Ланістер, Марільйон і шестеро Брінденових людей.
Проїхавши добру третину спуску гірською стежкою і віддалившись від решти, Брінден Таллі нарешті обернувся до Кетлін і мовив:
— Гаразд, дитино. Розповідай, яка така буря женеться за вами.
— Я не дитина вже багато років, дядьку, — відповіла Кетлін, але все розповіла. Оповідка відняла більше часу, аніж вона гадала: про лист Лізи і падіння Брана, про кинджал убивці й Мізинця, і нарешті, про випадкову зустріч з Тиріоном Ланістером у корчмі на перехресті.
Дядько слухав мовчки, все більше хмурніючи й затіняючи очі важкими бровами. Брінден Таллі завжди умів слухати… усіх, окрім її батька. Він був братом князя Гостера, молодшим на п’ять років, але війна між ними точилася стільки, скільки Кетлін могла пригадати. Під час однієї з найгучніших сварок, коли Кетлін було вісім років, князь Гостер назвав Бріндена «чорною козою серед доброї пастви дому Таллі». Брінден зареготав і мовив, що оскільки знаком їхнього дому є пструг у стрибку, то йому більше личить зватися чорною рибою, а не чорною козою. З тих пір він користався чорною рибою як своїм особистим значком.
Але війна тривала далі, аж до подвійного весілля Кетлін та Лізи. На їхній весільній учті Брінден повідомив братові, що їде з Водоплину, аби служити Лізі та її чоловікові, князеві Соколиного Гнізда. Відтоді князь Гостер більше ніколи не називав братового імені, наскільки вона зрозуміла з нечастих листів її брата Едмура.
І все ж протягом усіх років дівоцтва Кетлін у рідній домівці діти князя Гостера бігли зі своїми сльозами та оповідками саме до дядька Бріндена Чорноструга, бо батько завжди був чимсь зайнятий, а мати хворіла. Кетлін, Ліза, Едмур… ба навіть Петир Баеліш, батьків вихованець… дядько до усіх уважно дослухався, як і зараз, радів з їхніх успіхів та співчував їхнім дитячим негараздам.
Коли вона скінчила, дядько довго мовчав, а коняка тим часом долала круту скелясту стежку.
— Треба повідомити твоєму батькові, — нарешті мовив він. — Якщо Ланістери підуть війною, то Зимосіч далеко, Долина ховається за горами, але Водоплин лежить просто в них на дорозі.
— Я боюся того ж самого, — визнала Кетлін. — Я прохатиму маестра Колемона вислати птаха, щойно ми дістанемося Гнізда.
Вона мала надіслати й інші листи: накази Недовим значковим панам готувати Північ до оборони.
— Які настрої у Долині? — запитала вона.
— Гніваються, — зізнався Брінден Таллі. — Князя Джона дуже любили і гостро сприйняли образу, коли король призначив Хайме Ланістера на посаду, яку Арини тримали спадково мало не триста років. Ліза наказала нам величати її сина Істинним Оборонцем Сходу, але нікого цим не дурить. Та й не одна твоя сестра дивується з наглої смерті Правиці. Відкрито ніхто не сміє казати, що його вбили, але підозри кидають довгі тіні.
Він зиркнув на Кетлін, стиснувши губи.
— А ще ж малий.
— Малий? Який? — Вона пригнула голову, проминаючи низько навислу скелю і роблячи різкий поворот.
Дядьків голос був стурбований.
— Та князь Роберт, — зітхнув він. — Шести років, хворобливий, рюмсає, щойно хтось забере його ляльку. Законний спадкоємець князя Джона волею усіх богів. Але є такі, хто каже, що він заслабкий, аби всидіти на батьковому столі. Поки князь Джон служив Правицею в Король-Березі, Долиною чотирнадцять років правив Нестор Ройс. Багато хто шепоче, що він має правити й далі, поки малий не досягне віку. А інші кажуть, що Ліза має вийти заміж, і то скоріше. Вже й залицяльники налетіли, як гайворони на бойовисько. В Соколиному Гнізді між ними нема де пропхатися.
— Я мала б цього чекати, — відповіла Кетлін. Воно й не дивно: Ліза ще досить молода, а королівство Гори та Долини — вельми ласий посаг. — То Ліза збирається заміж?
— Каже, що так, щойно знайде належного чоловіка, — підтвердив Брінден Таллі, — але вже відмовила князеві Нестору і десяткові інших вельми поважних осіб. Присягається, проте, що вже цього разу напевне вибере собі пана чоловіка.
— Ти менше за всіх мав би її винуватити.
Пан Брінден пирхнув.
— Та я й не винувачу, проте… здається мені, Ліза тільки грається у залицяння. Їй до смаку така забавка, але чи не намірилася вона тим часом правити сама, поки синок не підросте і не сяде на стіл Соколиного Гнізда?
— Жінка може правити незгірше чоловіка, — мовила Кетлін.
— То дивлячись яка жінка, — скоса зиркнув на неї дядько. — Не обманюй себе, Кет. Ліза не така, як ти.
Він на хвильку завагався.
— Правду кажучи, ти можеш не знайти в своєї сестри ту поміч, на яку сподіваєшся.
Її це спантеличило.
— Ти про що?
— Ліза, яка повернулася зі столиці — зовсім не та дівчина, що колись поїхала на південь з новопризначеним Правицею. Роки лягли на неї важким тягарем. Ти повинна знати. Князь Арин був шляхетним чоловіком, але їхній шлюб укладали з державних міркувань, а не з кохання.
— Так само, як і мій власний.
— Починалися вони однаково, але твоя доля була щасливіша, аніж в твоєї сестри. Двоє дітей народилися мертвими, ще двічі по стільки ж викиднів, смерть князя Арина… Кетлін, боги дали Лізі тільки одне дитя, і саме заради нього, бідолахи, живе зараз на світі твоя сестра. Не дивно, що вона втекла, аби тільки не віддати його Ланістерам. Ліза боїться, дитино, і понад усе на світі — Ланістерів. Тому і втекла до Долини, вибравшись з Червоного Дитинця, яко тать у ночі — все заради того, щоб вирвати сина з левової пащі… а ти везеш їй лева просто до дверей.
— У кайданах, — відповіла Кетлін. Справа відкрилося темне провалля. Вона натягнула повід і рушила уперед обережними дрібними кроками.
— Овва? — Дядько зиркнув назад, туди, де повільно спускався слідом Тиріон Ланістер. — Я бачу в нього при сідлі сокиру, при поясі — ножа, при боці — сердюка, схожого на голодну чорну тінь. А де ж кайдани, люба моя?
Кетлін незатишно посовалася у сідлі.
— Карлик знаходиться тут не з власної волі. У кайданах чи ні, а він мій бранець. Ліза хоче, щоб він відповів за свої злочини не менше, ніж я. Ланістери вбили її вельможного чоловіка. Саме її лист вперше попередив нас проти них.
Брінден Чорноструг втомлено посміхнувся до небоги.
— Сподіваюся, ти права, дитино, — зітхнув він, але тривожний голос казав зовсім протилежне.
Поки схил під копитами коней почав потроху перетворюватися на рівнину, сонце добряче просунулося на захід. Дорога випросталася і поширшала; Кетлін вперше побачила навколо траву та польові квіти. Досягши низу долини, вони рушили швидше: понеслися легким чвалом крізь веселі зелені гайочки, крихітні поснулі сільця, квітучі сади, поля золотої пшениці; перетнули з десяток струмків, розбризкуючи сонячні крапельки. Дядько вислав наперед свого хорунжого з подвійною корогвою на держалні: нагорі місяць та сокіл дому Арин, унизу його власний чорний пструг. Селянські та купецькі вози, поодинокі вершники з менших домів сторонилися, аби дати дорогу.
- Предыдущая
- 90/203
- Следующая
