Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 41

• Предыдущая
• 41/56
• Следующая

сений голос Гєнека.

— Ходімо спати, — тільки й зронив Олег.

З усіх їхніх ночей це була перша без слів, без ніжності, без

магії доторків — суцільна механіка руху. Олег намагався

узяти реванш, не помічаючи, що нічого не набуває, а лише

втрачає у цій прямолінійній жорсткій затятості будь-що до-

вести свою перевагу, своє право на цю жінку. У розпал без-

душних любощів Кароліні спало на думку, що вона гратиме

171

в тій виставі, репетицію якої вона бачила сьогодні. Раніше

в такі хвилини вона ні про що не думала, мозок відключав-

ся, панували лиш відчуття та фантазії, вибухали в кожній

клітині імпресіоністичними барвами. Іноді це був нестрим-

ний сліпий політ на запаморочливій висоті серед молоч-

них хмар, аж поки не давалося чути наближення грозової

хмари, і вона влітала в неї у той момент, коли весь простір

навколо і всередині починав вібрувати й пострелювати

електричними зарядами, які раптом осідали мурашками

вздовж стегон, і небо стрясало від зіткнення протилежно

заряджених сутностей. Яскраві спалахи внутрішнього світ-

ла супроводжувала тимчасова глухота, правдива втрата

сприйняття сторонніх звуків, хтось міг зайти до кімнати —

вона б не почула. Так було ще зовсім недавно. А тепер вона

зауважувала гру вуличного світла на віконній шибі, і чула

шум запізнілого трамвая, і легке постукування у підвікон-

ня перших важких клаптів вологого снігу, нічної хляпавки, яку вона накликала своєю уявною парасолькою…

* * *

Космос слухняно дивився, що йому показували. Було поміт-

но, що на нього це не справляє очікуваного враження.

— Ну, можемо спробувати… Як тебе звати? Можемо спро-

бувати тебе, Кароліно, у другому складі на роль попутниці, замість Гані.

Ганя з історичного, як висловився Космос, невчасно зава-

гітніла. А Гєнек доволі переконливо збрехав, що дівчина, яку

він привів, ходить на підготовчі курси, що вона вступатиме

до їхнього університету, що вона вже практично студентка-

першокурсниця. Як із цієї омани вибиратиметься згодом, він

не знав, його це не надто цікавило, адже, на його думку, мета

заслуговувала на те, аби йти навпростець, не рахуючись із та-

кими дурницями. Але Кароліна, заради якої він старався, 172

не виправдала його сподівань. Сьогодні вона виглядала зо-

всім по-іншому, не було в її грі вчорашнього магнетизму.

— Що з тобою? — накинувся він на Кароліну в перерві. —

Що сталося?

Кароліна лише відмахнулася. Вона розгубилась, розгуби-

лась — і все. Ні, їй не заважав погляд Космоса, і увага всіх, хто на неї дивився, не заважала. Просто всередині було хо-

лодно й порожньо, ніщо не ворухнулось, не розбурхало під-

несення, не пішло вгору веселим куражем. Причина була

в ній. Тому й зла була на себе, але водночас і раділа: вона все ж

таки отримала роль! Вона ще покаже, на що здатна!

Тепер Кароліна намагалась швидше від Олега заснути. Чо-

ловік, який протягом дня не викликав емоцій, не міг і вечір зро-

бити чутливим. Ще трохи, думала вона, і перетворюсь на…

як там у «Коханці леді Чаттерлей»? — на скорботну сову.

* * *

Видання книжки було старе, з обтріпаними куточками та за-

литими чорнилом сторінками. На обкладинці — профіль дів-

чини в капелюшку-капорі. Кароліна згадала свою стару

звичку — розгорнула книжку навмання, і розреготалась:

«О! — ридала Кері. — О! О!»

Ні, дайте спокій, такого вона точно не читатиме. Якась де-

шева мелодрама ця «Сестра Кері», мило початку минулого

століття. Книжки старіють і вмирають, як усі живі творіння, мало кому судиться пережити ровесників і опинитись поміж

довгожителів.

Кароліна все ж розгорнула книжку на початку, цікавість

узяла гору. Друга спроба виявилась вдалою.

Дівчину звали Кароліна, домашні звертались до неї у пест-

ливо-зменшувальній формі — Кері. Цікаво, подумала Каро-

ліна, мене чомусь усі завжди називали лише повним ім’ям.

Може, тому від самого дитинства й почувала себе дорослою?

Кароліна, і ніяких там Каря чи Ліна, аж дивно. Ну гаразд, ота

173

книжкова Кароліна-Кері їхала зі свого провінційного містеч-

ка в Чикаго, до своєї сестри…

Зробила собі чаю і вмостилася з ногами на канапі. Вона чи-

тала під завивання хурделиці за вікном, деякі сторінки про-

дивляючись по діагоналі, підсміюючись з окремих ліричних

відступів та позіхаючи на затягнутих діалогах. Але щось три-

мало її у цій книжці. Що саме? Певні паралелі? Кароліна ще

не знала, що цей момент пізнавання є одним із найдивовиж-

ніших у літературі, коли вигаданий персонаж поводиться як

живий, і робить часом ті самі помилки, і шукає виходу з по-

дібних ситуацій, і відчуває, як ти… І ти його розумієш. Так, думаєш, мені це теж знайоме, я знаю, як це буває. У тої, іншої

Кері, було своє життя, у Кароліни своє, їх розділяли понад

сот ню років, тисячі кілометрів, і все в їхньому житті було ін-

шим. Але вона розуміла цю дівчину. А Герствуд, чоловік, з яким звела доля сестру Кері, нагадував їй Олега. Іноді зда-

валось, що не про Герствуда в далекій Америці, а про Олега

читає вона, з його вразливістю, страхом перед необхідністю

діяти, з його мовчазним прийняттям ситуації і песимізмом, який ще недавно був йому чужий.

Олег здригнувся від несподіванки, побачивши на тлі вечір-

нього вікна темний профіль. Кароліна сиділа в сутінках, не

вмикаючи світла.

— Кароліно! — покликав він.

Вона підбігла до нього, притиснулася чолом до його него-

леного підборіддя. Її обличчя було мокрим від сліз.

— Що сталося? Що ти робила?

— Читала.

— Що читала?

— «Сестру Кері». Ти читав «Сестру Кері»?

— Не пам’ятаю. Мабуть, ні. Чи так. Не пам’ятаю. Чого ти

так перейнялася?

Олег знову був таким, як колись, ніжним, уважним, і від йо-

го голосу знову теплішало в грудях. Вона знову потайки кида-

174

ла на нього погляди, коли він не бачив, спостерігала за його ру-

хами та виразом обличчя. Ні, він не такий. Він виборсається, усе буде добре, треба лише трохи почекати. Лиш трошки допо-

могти, але як?

* * *

Голос у слухавці бринів від радості:

— Ото вже ти сховалась так сховалась, Кароліно! — харак-

терне м’яке «р» з піднебіння, хлопець з їхньої школи, Вітька

з філологічного. — Тобі Оля-перша не передавала, що я про-

сив зателефонувати? Короче, так: дзвони на телебачення. Во-

ни тебе шукають. Хтось там побачив сюжет з форуму, той, де

ви з дівчатами потрапили в кадр. І попросили тобі передати

цей телефон.

— Хто попросив? — Кароліна мало що зрозуміла і не зна-

ла, що говорити по тому телефону і до кого звертатись.

— Там таке. Конкурс на ведучу. Нам з телебачення переда-

ли цей номер для тебе. Тебе шукали три дні, може, воно вже

й запізно. А може, й ні. Короче, записуй.

Зібралась з думками і набрала номер.

— Слухаю! — озвався голос, не зрозуміло, жіночий чи чо-

ловічий.

— Це Кароліна Кужвій… Мене просили зателефонувати

на цей номер.

— Хто просив?

— Ее, це телебачення?

— Так.

— Я з приводу конкурсу. Вам ведучі потрібні?

— Так і кажіть. Ви записані? З ким ви говорили? На коли

вам призначили прослуховування?

— З телебачення телефонували в оргкомітет «Форуму ви-

давців»…

— А! — перебив Кароліну голос-унісекс. — Зрозуміло. Ви та

дівчина-волонтерка. Вас Тарас Степанович шукав. Ви б ще день

175

почекали — і вже ніхто б вас не дивився. Приходьте завтра на

восьму. — І їй докладно пояснили адресу і як туди дістатися.

* * *

Як сидів зранку перед монітором комп’ютера — так і далі си-

дів, голова набік, волосся скуйовджене.

• Предыдущая
• 41/56
• Следующая