Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 42

• Предыдущая
• 42/56
• Следующая

— Ти що, не вставав від компа?

— Ну що ти хочеш, Кароліно?

Знову в поганому настрої. Навіть не намагається прихова-

ти роздратування у голосі.

Вона перевдягнулась, пішла на кухню, зробила два горнят-

ка чаю, повернулась до кімнати.

— Ні фіга собі, — Олег намацав вушко горнятка, не повер-

нувши голови.

— Що там? — запитала Кароліна.

— Умгу, — пробурмотів Олег.

— Пішли погуляємо, — підійшла до вікна. Сині сутінки

огорнули місто, у світлі машинних фар та вуличних ліхтарів

мерехтіли дрібні морозні блискітки.

— Пізніше, — відповів Олег.

Що з ним? Дістав, як пані Стася, страх перед сходами? Не

витягнеш його з хати. А може, та фобія передається повітря-

но-крапельним шляхом, як грип?

— От послухай, — каже Олег. — У 1944 році газета «Дейлі

телеграф» надрукувала кросворд, що містив усі кодові назви

секретної операції з висадження союзницьких військ у Нор-

мандії. У кросворді, чуєш, були зашифровані слова: «Нептун»,

«Юта», «Омаха», «Юпітер». Розвідка кинулася розслідувати

«витік інформації». І що ти думаєш? — Олег озирнувся, об-

личчя його було цілковито безтурботним. — Кросворд уклав

старенький шкільний учитель. Випадковий неймовірний збіг!

Трапляється ж таке!

— У житті повнісінько неймовірних збігів, — озвалася Ка-

роліна. — Тільки не всі їх помічають.

176

Вона помовчала, спостерігаючи, як Олег зацікавлено читає

щось, гмикає та усміхається, посьорбуючи чай.

— Послухай, до мене з телебачення дзвонили…

Він кивнув, увесь був на сайті, що повністю поглинув йо-

го увагу.

— Олеже. Чуєш?

— Умгу.

Він не слухав її. Вона розгорнула «Сестру Кері» посереди-

ні — і з силою згорнула книжку. Сухий оглушливий звук зму-

сив Олега здивовано озирнутись. Не довше секунди затримав

він на ній запитальний погляд — і знову нахилився до екра-

на. Немов вона міль прибила.

Пішла було сходинками, щоб увімкнути нагорі настін-

ний абажур, під яким читала тепер вечорами, як раптом

зупинилася. Насправді вона не хотіла зараз ані читати, ні

лежати, ні залишатися вдома. Оглянула себе: можна не пе-

ревдягатися, куртку — на себе, шапку на голову, ноги в кро-

сівки, одні й ті самі від літа. Двадцятку з бляшанки —

у кишеню, про всяк випадок, недарма відкладала потроху

в коробку з-під печива зі своїх щоденних заробітків. На

що б вони зараз жили, якби не цей, вже майже порожній,

недоторканний запас. Прочинила двері. Олег навіть не во-

рухнувся.

— Ти куди? — Гєнек у коридорі зав’язував шнурівки.

— Пройдуся.

— У якому напрямку?

— Праворуч. Або ліворуч.

— То пішли зі мною, — запропонував він, — мені треба

в хоспіс занести передачу. Тітка доручила. А тоді пройдемо-

ся до кінця Котляревського, а звідти по Чупринки — назад.

Нормальний план?

Їй було все одно куди йти, а хоспіс — вона й не знала — був

за п’ять хвилин від дому. Лише перейшли трамвайну колію

і трохи піднялися вгору вулицею Котляревського. У пакеті, 177

зібраному тіткою, Гєнек ніс різдвяні смаколики, кілька ман-

даринок, пляшку мінеральної води.

Жінка, яку вони провідали за дорученням пані Стасі, була

майже безтілесною, висохлою, маленькою, як дитина. У кім-

наті стояло важке повітря і було чути свистячий звук надсад-

ного дихання.

— Це твоя дівчинка, Гєню? — запитала жінка, голос у неї

був теж дитячий.

— Угу, — відповів Гєнек і стиснув Кароліні пальці.

Вона й не збиралася їх забирати або заперечувати, бо жін-

ка слабо усміхнулась, вона хотіла це почути. Жінку звали Ві-

ра Петрівна, вона теж була колись бібліотекарем, працювала

разом з пані Стасею. Одного разу пані Стася навіть побувала

тут, героїчно спустившись сходами свого будинку, але діста-

ла від тої події неабиякий стрес. Її струсонула і зустріч з лю-

диною, яку хвороба змінила до невпізнання, і ті двадцять хви-

лин, впродовж яких вона долала сходи, обливаючись потом.

Пані Стася була певна, що ось-ось неодмінно впаде, але якось

минулося. Вона спиралася на руку Гєнека, він вивів її, мокру

й тремтячу, одурілу від напруги, у браму, і там, перш ніж ру-

шити далі, вона мусила покласти собі під язик таблетку «від

серця». Легше було б, сказала, пройти по канату над прірвою, аніж спуститися сходами, які Гєнек долає щодня у кілька

стрибків і навіть над тим не замислюється. Більше тітка на

такі подвиги була не спроможна, натомість племінника раз

у раз відправляла відвідати хвору товаришку.

— Я почищу вам мандаринки? — запропонувала Каролі-

на, і жінка мовчки кивнула.

Кімната наповнилась цитрусовим ароматом.

— Не викидайте шкірки, — тихо сказала жінка.

Кароліна залишила їх на тарілці, поруч із жовто-рудими час-

точками. Жінка тримала одну у висохлій руці, її пальці ледь

помітно рухались. Їй не потрібна була допомога, вона лиш хо-

178

тіла торкатися соковитої м’якоті, вдихати аромат життя. По-

чищені мандарини, їхній запах нагадали Кароліні про те, як

давно вона лежала у ванні в оточенні помаранчевих квітів.

У львівській квартирі вона користувалась лише душем, а ци-

трусові купання залишилися у минулому.

Олег сидів, відкинувшись на спинку крісла й заклавши руки за

голову. На ліктях випинався розтягнутий трикотаж домашньої

кофтини. Ще трохи і рукави його светрів торочитимуться, як

у Сашуні. Навушники надійно затуляли від нього світ, давали

можливість нічого не чути і не помічати навколо. Його дедалі

частіше можна було бачити за тою щільною огорожею з чор-

них кругляків, що боронили його від дійсності. Від ранкової

пригніченості на обличчі не залишилось й сліду. Йому було за-

раз добре. На екрані миготіли важкі черевики американських

піхотинців, багнюка, мокрі футболки та колючий дріт і, мабуть, лунала музика, бо Олег чомусь тоненьким голосом з комічни-

ми руладами підспівував, демонструючи повну відсутність слу-

ху, аж поки Кароліна пізнала: о-оу-ооу — ін зе амі… на-ау…

Це був не фільм — музичний кліп «In The Army Now».

Піднялась нагору, накрилася ковдрою і спробувала засну-

ти. Їй заважав спів Олега. Потягнулась по «беруші», які вида-

ють у літаках під час тривалих перельотів. Восени Олег знай-

шов у бардачку свого авто авіанабір — гнучку, непроникну

для світла маску-окуляри та м’які затикачки у вуха. «Бережи

вуха, беруші», — пояснив їй. «Тоді вже «бервуха»», — випра-

вила вона. Не уявляла тоді, що сама колись користатиметься

тим набором до сну.

Маска затулила очі, бервуха стишили всі звуки. І все одно

не могла заснути. Зсунула маску на чоло, виставила на мобіл-

ці будильник на сьому, знову насунула на очі м’які шторки.

Завтра о восьмій ранку вона має бути на телебаченні.

Дві людини в одній кімнаті, обидві із затуленими вухами…

Один з них Олег, друга — вона. Фантастика.

179

5

О восьмій, звісно, не почали. Усталена українська традиція

приступати до діла поступово і тут далася взнаки. О п’ятнадцять

хвилин по восьмій ще нікого до студії, де проходило прослу-

ховування, не викликали. Півтора десятка довгоногих дівчат зі

складним макіяжем на гарних обличчях перемовлялись зі сво-

їми супутниками та одна з одною. Крутилися перед дзеркала-

ми вздовж холу, поправляли волосся. Кароліна чула уривки

фраз, з яких дізналась чимало корисного. Сьогодні — «дівочий

день», хлопців дивилися вчора. Конкурс на заміщення вакан-

сії ведучих ранкової програми триває. Претендентів навмис-

но запрошують на ранок, бо саме о такій годині комусь з них

доведеться працювати, тому комісії з трьох осіб — вони вже ні-

• Предыдущая
• 42/56
• Следующая