Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 36

• Предыдущая
• 36/57
• Следующая

Він знову налив і випив.

— А… Так, велику втрату… — сказав він, наколюючи на виделку канапку з червоною ікрою. — Історія кохання — то чудове тло для вашого портрета.

У нас таке люблять… — сказав я, підштовхуючи його до розмови. — Це була жінка вашого кола?

— Жінки мого кола роблять свій бізнес, — криво посміхнувся він. — Вони заклопотані і мало підходять на роль дружин. Це — світова тенденція, до речі. Ні! Для мене завжди було головним, щоб людина, як кажуть у нас, була хороша.

А зараз знайти нормальну дружину таким людям, як я… як ми, — він обвів рукою приміщення, маючи на увазі присутніх тут чоловіків, — то величезна проблема. Але ми її теж вирішуємо! На державному рівні.

Він розсміявся і знову випив. Я теж засміявся в унісон з ним:

— Дивна у вас країна, якщо навіть питання одруження вирішується на державному рівні!

Він став серйозним:

— Не бачу нічого дивного! Хороша дружина для державного діяча — це як… як… шабля, тютюн та люлька!

— Що? — я театрально округлив очі.

— Ну, вам цього не зрозуміти. Є у нас така народна пісня… Менше з тим, ми, люди нової формації, підходимо до цієї проблеми раціонально і серйозно. Інститут родини треба укріплювати і розвивати. До шлюбу треба підходити серйозно, а не спонтанно.

Він знову говорив як по писаному, але очі його вже неприродно блищали.

— Поясніть цю слушну думку, — попросив я.

— Ми, люди нової формації, надаємо перевагу чистому шлюбу — без усіляких домішок. А такий можна утворити тільки з жінкою, котра від народження буде добре вихована і не матиме ніяких вад — від фізичних до психологічних. Без жодних залежностей від усього зовнішнього. Чиста любов.

Підтримка. Служіння. Всі чесноти, які втратив світ.

— Але як таку знайти? — гмикнув я, згадавши слова, вишиті на рушнику пані Тамари. — Її треба виростити!!! — з переможним виглядом вигукнув Алекс.

— О! О! — так само вигукнув я, вдаючи крайній ступінь захвату. — Невже? Яким чином?

— Елементарно. — Посміхнувся він, випив і продовжував говорити, радіючи моїй непідробній увазі: — У нас існує спеціальний закритий заклад, де виховуються такі майбутні дружини.

— Я щось чув про це, — підтримав розмову я.

— Певно, що чули — це старовинний заклад. Такі існують по всьому світі. Але наші — ефективніші, тому іноземці надають перевагу нашим жінкам. Хоча не кожен може дозволити собі таку розкіш. Добра дружина коштує недешево.

— Що ви маєте на увазі? — цілком серйозно запитав я.

— Ну, система така: дівчата покидають свої родини у досить юному віці і навчаються в цьому закладі до самого заміжжя. Вони виховуються у кращих традиціях, навчаються всього, що варто знати справжній жінці. Потім звідти ми обираємо собі ту, яка нам подобається.

— Ми?

— Так, ми — люди нової формації: заможні, здатні запропонувати жінці гідне життя.

— Цікавий спосіб одруження… — пробурмотів я. — А чи немає в тому ризику?

— Який ризик? — здивувався він, знову хильнув з чарки і заговорив гаряче. — Ризик, коли несвідомі члени суспільства обирають собі всякий непотріб! А потім, в разі розлучення, до скону утримують хитрих баб чи купують їм бутики або салони краси, щоб ті їх остаточно розорили. Або фінансують їхні примхи, скажімо, в шоу-бізнесі. І немає на те ради. Ніде не знайти нормальну жінку! Крім… крім як ось в такому закладі, де дівчина змалечку навчена бути дружиною. Це користь навзаєм. Це прогрес!

Я пригадав Барса і свою обіцянку дізнатися, як йому потрапити в те коло «обраних».

— Цікаво. Дуже цікаво, — сказав я. — А чи кожен з чоловіків може стати таким щасливим нареченим?

Він засміявся. Випив. Знову розсміявся.

— Тільки той, хто спроможний платити!

— Платити? За що саме?

— За все! Абсолютно за все! Я ж кажу: це недешеве задоволення. Утримання, харчування, одяг, лікарняне обслуговування, тисячі дрібничок… О! Мільйон! Сто мільйонів дівчачих дрібничок! Вже не кажучи про різні непередбачувані витрати, що йдуть у кишеню керівництва. Але результат вартий того, Вілле! Якщо хочеш — знайдемо там дружину і тобі, я посприяю. Наші дівчата — кращі в світі!

Я зробив вигляд, що страшенно зацікавився пропозицією.

— А скільки ж коштує таке одруження?

— Увесь рахунок ти побачиш тільки тоді, коли обереш свій варіант. А до того просто сплачуєш десять чи більше (залежно від часу реєстрації в ліцеї як потенційного клієнта) відсотків від своїх прибутків. Я в цьому товаристві був зареєстрований ще своїм батьком з шістнадцяти років. Але все одно, коли одружувався, довелося викласти чи не сімсот тисяч зелених! А хтось викладає і більше мільйона. Якщо іноземець — то і всі три!

Я подумав, що Барс у своїй любовній гарячці пролітає, мов фанера над Парижем…

— Послухай, Алексе, — продовжував допитувати я. — А чи не простіше одружитися просто так, як це робилося раніше?

— Тобто? — не зрозумів він.

— Ну, познайомитись десь на вулиці, в інституті, на дискотеці, в метро, на відпочинку… Та будь-де! І дешевше вийде…

— Та ти що, не слухав мене?! — ледь не підскочив він. — Я ж казав, що це — ризик. Гаплик! Це ніби купувати кота в мішку! Ні, ні! Ти просто не уявляєш про що кажеш, бо — іноземець… Як би тобі пояснити…

Він замислився, а потім стукнув кулаком по столі, аж тарілка злетіла на підлогу:

— Ех, була б жива ця… ця моя дружина… Я б тобі показав на живому прикладі, як ти помиляєшся!

Присутні в залі озирнулися на нас, офіціанти кинулися підбирати скалки, охоронці за столиком напружились.

Алекс зробив широкий заспокійливий жест до зали, потім підніс палець до вуст.

Він був вже добряче накачаний тією «кривавою Мері».

Потягнувся до мене через стіл, взяв за краватку і трохи притягнув до себе.

Я не пручався.

— Старий… Вибач, що я так тебе називаю… — Він гикнув і довірливо зашепотів мені прямо в обличчя, обдаючи горілчаними парами та задушливим креветочним запахом: — Вони ж — дурні! Ти не уявляєш, які вони дурні… Вони, як… як… ну, як планктон… інфузорії… Одноклітинні! Але одна звивина у них працює добре: вони покірні і вдячні. Інші у них вилучають! Там таке виховання… О! Я перевіряв!

Все хотів на чомусь підловити, але — не вийшло. Можна ноги витирати — і не отримаєш жодного докору! Перекліпає очиськами — і знову посміхається, як нічого й не було! Це так цікаво! Шкода, що я не довів свої досліди до кінця. Але наступного разу — обов’язково!

— Ти знову збираєшся одружитись?

— Атож! — гордо сказав він. — Це затягує, не уявляєш як! Ми часом збираємося з хлоп’ятами і обговорюємо, хто що новенького для своєї вигадав, ділимось досвідом. Ржемо, аж кишки вилазять. Щоправда, вони часом дуже слабнуть, мруть, мов мухи… — Він вилаявся і знову налив собі чарку. — Тоді доводиться починати все спочатку. Але вже тоді, для постійних клієнтів, робиться знижка.

— А твоя дружина теж заслабла? — тихо запитав я.

Він спохмурнів і вмить ніби протверезів, сказав сухим спокійним голосом:

— У неї був спадковий психічний розлад. Вона вкоротила собі віку.

Він знову налив собі чарку, перехилив її і скомандував:

— Все. Набридло. Алес!

— Алес! — згодився я.

Я зрозумів, що продовжувати говорити про одне й те саме більше неможливо.

А про щось інше — не цікаво.

Він взагалі був мені нецікавий.

З його бутафорським будинком, портретами, посудом, сентиментом до манної кашки і «кривавої Мері», шпалерами, кіньми і нерухомістю. Якби він дізнався, що я не успішний іноземний документаліст і що не збираюся розповідати світові про його унікальну особистість, я б теж став йому байдужий. Хотілося встати і піти звідси, пославшись на якінебудь невідкладні справи. Але одна думка, крім розслідування, за яке я взявся, свердлила мій мозок: якщо він збирається поновлювати своє членство в цьому клубі заможних наречених, чи не опиниться колібрі Пат в його руках найближчим же часом!

Через цю думку я вирішив не спускати з нього очей. Навіть якщо на це доведеться витратити все своє подальше життя.

• Предыдущая
• 36/57
• Следующая