Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 26

• Предыдущая
• 26/109
• Следующая

— Клянусь.

— Княгиня теж колись на однорогові гарцювала. Та й догарцювалася.

— А то ж як?

— Народила князя.

— То він син однорога?

— Так.

— Але ж у ньому нема нічого від… е-е… татуня!

— Чому нема? У нього спина і ноги вкриті делікатним білим хутром. А над чолом є маленька ґулька. Вона схована у шевелюрі, і її так просто не видно. Але вона росте. Такий собі скромний ріжечок.

— Дуриш! — не повірив Бумблякевич. — Це якась повна абракадабра! Якби він був наполовину однорогом, то не полював би на своїх родичів!

— Одноріг — їхній тотем. Полювання і споживання тотему — звичай, який сягає правіку. У Теодорові по матері пливе цісарська кров, а по батькові королівська. Адже той одноріг був королем однорогів.

— Чи богом однорогів?

— Не знаю, як це у них називається. Що почула, те й переказую.

— А хіба ж там свідки були?

— Виявляється, були. Стара Вівдя, чарівниця, яка мешкає на Чортовому Болоті, бачила. Вона звикла тинятися лісами, збираючи різне зілля. Ото вона мені й розповіла, як натрапила на закохану парочку.

— А ти з чарівницею приятелюєш?

— Княгиня частенько посилає мене по зілля. Вона звикла пити гербату з медом.

— Цікаво, чи князь знає, про своє походження.

— Цього я не скажу. Якщо й знає, то ніколи нічим себе не видав. Адже про цю таємницю більше нікому нічого невідомо.

— Невже? Та ж перша ліпша дівчина, яка лягла з ним у ліжко, це легко виявить. Досить лише обняти князя.

— Так, але, він ніколи не роздягається повністю і носить такі цупкі сорочки, що крізь них нічого не намацаєш. До того ж він ніколи не лягає на панну, а бере її тільки ззаду. Як одноріг.

— Звідки тобі все це так докладно відомо?

— Що невідомо Богу, те відомо покоївці. Покоївка, яка вміє проникати у найтаємніші шпаринки — скарб. А покоївка, яка ще й при цьому вміє зберігати таємницю — незрівнянний скарб.

— Як на мене, то з таємницями у тебе проблема.

— Свиня! — ляснула вона його по животу. — Як ти можеш мені таке говорити? Я не приховую таємниць перед своїм коханим. А хто мій коханий?

Бумблякевич звів брови.

— Ти! — ляснула вдруге по животу. — Але не ціниш! Я йому душу розкриваю, а він! — Фрузя пестливо погладила живіт Бумблякевича. — Ах, яке в тебе пузо! Ні, це не пузо — це повітряний бальончик[71]. Який ти весь волохатий! Як борсук. А я твоя борсучка. Як мені хочеться пірнути в ці несходимі хащі й блукати ними, блукати. А хтозна — може, я стріну там ще багато-багато таких, як сама, збожеволілих від кохання панночок. Скажи, ти багато мав жінок переді мною? О, тільки не обманюй. Тільки не обманюй. Адже я відкрила тобі всі свої таємниці! Скільки?

Бумблякевич задумався. Скільки він мав уявних панночок? Легіон! Щовечора протягом двадцяти п'яти років він поринав у чар солодійства, і з'являлася йому такої містичної миті чергова панна або дівчинка, а деколи за один раз він міг змінити в уяві й двох-трьох, а скінчити на четвертій. Але візьмемо заокруглено: помножимо двадцять п'ять років на триста шістдесят п'ять днів. Що вийде? Пфу-у! Всього-навсього дев'ять тисяч сто двадцять п'ять. Фрузя буде дев'ять тисяч сто двадцять шоста.

— Ну, скажи! Скажи! — благала вона. — Це мене так збуджує! Скільки?

— Та десь понад дев'ять тисяч, — відказав скромно Бумблякевич і подумав собі, чи не замало назвав?

Фрузя схопилася за свої пишні перса:

— Господи! Дев'ять тисяч! — Але по хвилині роздумів замотала головою: — Це фантастично! Виходить, що ти кожного дня міняв коханку?

— Еге, міняв. А деколи за один раз кількох перепускав.

— Та ти просто статевий гігант!.. Але — дев'ять тисяч? Не може цього бути.

Можна було б, звичайно, зізнатися. Але хотілося спати, і Бумблякевич заплющив очі.

Прокинувся в сутінках, тоненькі повісма світла соталися крізь штори, купаючи в собі міріади порошинок, і вістили ранок.

З подивом зустрів гарячу воду в лазничці й, не чекаючи, доки набереться повна ванна, підставив своє тіло під зливу води. Повернувшись назад до покою, накинув халата, якого наготувала йому Фрузя, і раптом подумав: що там, за шторами? Якщо є штори, мусить бути й вікно. Куди виходить воно? Хіба на сміттярські гори…

Рвучко шарпнув за шнур. Шурхотлива тканина розійшлась, і побачив високе вікно, а за ним рівну, вимощену мармуровими плитами терасу, оточену невисокою балюстрадою з фігурними кам'яними вазами. З кожної вази стирчав кущик мирту.

Йому чомусь страшенно забаглося прогулятися тією терасою. От він уже підбіг до балюстради й вихилився над урвищем, котре стрімко збігало донизу, в глуху і темну просторінь сміття. Внизу виднівся парк із посипаними гравієм доріжками, а довкіл розливався щебет пташок. Під самим муром радісно дзвенів ручай.

У Бумблякевича запаморочилося в голові, й він уже було намірився вертати назад до кімнати, коли до його вух долинув тихий спів.

Неподалік побачив дівчинку в білій льолі, що, здавалось, була виткана з павутиння. Дівчинка стрибала на одній нозі по плитах і мугикала щось сумне і невиразне. При кожному стрибку льоля радісно злітала вгору, і очам являлись два пухкенькі й гладенькі стегенця. Біленьке волосся, недбало розсипане за спиною, теж щоразу злітало вгору, й видіння це заполонило увагу Бумблякевича.

Не знати, скільки б ще стовбичив отак, коли б дівчинка не дострибала до нього і не спинилася. Лише тепер вона побачила незнайомця і, схиливши набік голівку, без жодного зашаріння стала роздивлятися. Легенький вітерець липнув льолею до тіла, і прозорість її дозволяла вистежити усі закамарки й обриси.

— Ти тут живеш? — спитав урешті.

— Ага. А ти?

— Я ні. Я тут від учора.

— Так я і думала.

— Чому?

— Бо якби ти тут жив, то не питав би мене, чи я тут живу. Мене тут усі знають.

— А ти чия?

— Нічия.

— Такого не може бути. Може, ти онучка княгині?

— Ні-а.

— Але ж у тебе мусять бути батьки.

— Не мусять.

— То ти сирота?

— Ні-а.

Бумблякевичу така розмова врешті набридла, й він махнув рукою:

— Гаразд, не хочеш казати, то я піду.

— Я привид.

— Привид? Який іще привид, коли я тебе бачу так само добре, як і живу людину?

— Але я нежива. Я померла уже давненько. Тепер мешкаю собі тут.

— Нічого не розумію, — сказав Бумблякевич і, підійшовши ближче, погладив дівчинку по голівці. — Я ж чую — ти жива.

— Погладь мене ще.

Рука його ковзнула волоссям, опала на рамено і торкнулася маленьких персів. То було живе тіло, а не видиво. І перса були теплі, і пиптики відразу набрякли й настовбурчилися.

— Ти мене дуриш. Ніякий ти не привид. Ти всюди жива.

— А от і не жива. Погладь мене ще.

Рука його опустилася до її твердого животика, і крізь тканину пальці відчули дрібні кучерики. Дівчинка піднесла льолю, й тепер його пальці пестили густу куделю, якої в дійсності такі дівчатка ще не мають, пальці заплутувалися там, мов птахи в сітях, пірнали в глибінь, і ось уже середній палець почала обпікати живлюща слина, а під пучкою забубнявіла жага.

— Ти жива, — сказав Бумблякевич, — і піпа[72] твоя жива. У мене вже вся долоня липка, мовби скупана в сиропі.

— Але я мертва. І всі це знають, крім тебе. Тому ніхто мене не торкається. А мені так хочеться, щоб хтось мене погладив. Хоч би тільки по голівці.

Середній палець ковзнув далі й проник у палахкочучий жар — все там скипало і пульсувало, гнало соки й меди, скапувало пальцями й обварювало долоню.

— Ти мене підманула, — зітхнув. — Я думав, що ти й справді привид. А ти звичайна собі дівчинка. І піпа в тебе звичайна.

— Неправда. Просто ти надто розбещений, і тебе вже нічим не здивуєш. А піпа моя мертва. І це трупні соки течуть твоїми пальцями. Глянь на свою долоню.

• Предыдущая
• 26/109
• Следующая