Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/109
• Следующая

Висмикнув руку й вжахнувся — долоня була покрита якимось ядучо-зеленим слизом, мовби хтось розчавив жовч. Слиз, стікаючи, витягувався у довгі липкі шмарклі й спадав до землі. Дівчинка сміялася.

Глянув на неї й не побачив обличчя. Натомість білий скуйовджений папір в обрамленні волосся, білий пожмаканий клапоть паперу, на якому видруковано щось гидке і безглузде. Вицвіла, зотліла льоля тепер була брудна й дірява. Крізь дірки виднілися жовті кості, ледь-ледь обтягнуті шкірою. Стегнами стікав зелений слиз. Ноги мала порепані й у виразках.

— Ну, як? Тепер переконався? — прошурхотів жмут паперу.

Бумблякевич позадкував до свого вікна.

Дівчинка повернулася спиною і застрибала далі, знову набравши того ж звабливого вигляду, що й перед хвилею. Тільки пісенька її тепер бриніла веселіш. Біленька льоля злітала вгору, щоразу оголюючи кругленький задочок. Бумблякевич ледве встиг опинитися в своєму покої, як пролунав легенький стукіт у двері і з'явилася панна Фрузя з тацею.

— Як спалося? Я вже двічі підкрадалася до дверей, прислухаючись, чи ти вже встав і чула тільки саме хропіння. Білий день надворі.

— Треба було мене розбудити.

— Та де б я посміла? На сніданок маєш чай, булочки з родзинками, маківник, сік манго, полуниці зі сметаною і пляшечку легенького вина.

— Посидь біля мене, — попрохав Бумблякевич, вмощуючись коло столу.

Фрузя слухняно сіла, дбайливо розправивши складки широкої сукні і, підперши щоку рукою, замрійно втупила очі в коханого.

Коли Бумблякевич потягся до тарілки, раптом усвідомив, що не встиг вимити рук. На правій долоні й досі зоставалися сліди зеленавого слизу.

— Що це? — насторожилася Фрузя.

Замість відповіді він вискочив до лазнички й гарячково почав мити руки. На щастя, під гарячою водою слиз розчинився і зник.

— Ти мені не сказав, що це в тебе було на руці.

— Я не знаю, що це… Хто ця дівчинка за вікном?

— Я не бачу там жодної дівчинки.

— Але вона була там хвилину тому.

— То й що?

— Цікаво, що вона за одна.

— Дівчинка в білій льолі? І стрибає на одній нозі?

— Так.

— Це привид. Буває, що він комусь ввижається. То ти її бачив?

— Я навіть розмовляв з нею.

— Ти розмовляв із нею? — витріщала очі Фрузя.

— А що тут такого?

— Шкода, що я тебе не попередила. Ця дівчинка дуже небезпечна.

— Чим?

— Вона колись ще за життя отак стрибала, стрибала і зірвалася в урвище. А тепер намагається знайти якогось йолопа, щоб і його туди заманити. Тобі не пропонувала пострибати з нею.

— Ні.

— Дивно. Вона всім це пропонує.

— І що — вже хтось зірвався в урвище?

— Бувало й таке… Але що вона тебе просила?

Бумблякевич завагався, чи говорити все про свою пригоду? Вирішив, що скаже дещицю правди.

— Попросила, щоб я її погладив. Ну, я й погладив її по волоссю.

— А потім? — насторожилася Фрузя.

— Чого ти так виструнчилася, мовби це мало бути не знати що? Погладив її по волоссю, а коли ковзнув рукою по щоці, вона випустила з рота якийсь липкий зелений слиз. От і все. Я тоді вернувся сюди. А вона пострибала. Цікаво тільки, що виглядала вона спочатку цілком нормально, а коли я її торкнувся, перетворилася на потвору.

— Ну от бачиш? Який ти необережний! Хіба можна ризикувати? Ти ще дуже легко відбувся. Раджу тобі більше ніколи не виходити на цю терасу.

— Навіщо ж вона, ця тераса, коли гуляти там не можна?

— На цій терасі завше відбуваються якісь дива. Ця сама дівчинка деколи ввижається дорослою дівчиною. Стане, було, на самій балюстраді й дивиться вниз, мовби збирається стрибнути. А вітер розвіває її льолю й показує таке вабливе тіло, що не можна втриматися, щоб не підійти й не заговорити з нею. І тоді вона докладає всіх зусиль, щоб намовити офіру разом з нею стрибнути в урвище.

— І то ж треба було мене поселити саме в цьому покої, — незадоволено буркнув Бумблякевич.

— Не гнівайся. Привид нічого тобі не вдіє, коли ти не відчинятимеш вікна. А покій цей — тимчасово. За кілька днів зможеш переселитися на ліве палацове крило. Там будеш мати окремий кабінет, досить лише зателефонувати бібліотекареві, і той негайно надішле тобі потрібні книги.

— Оце мене цілком задовольняє.

— Що ти збираєшся нині робити?

— Піду до книгозбірні.

— Не забувай, що ввечері бенкет. По обіді я принесу твій костюм.

— Який костюм?

— Костюм покійного князя. Мусиш мати пристойний вигляд.

— Може, я повинен взагалі заступити покійного князя? — засміявся Бумблякевич.

Фрузі такий жарт не сподобався, й вона насупилася.

— Всі ви такі. Тільки й дивитесь, як бідну дівчину збаламутити, а тоді вженитися на багатій.

— Перепрошую! — помахав пальцем Бумблякевич. — Не я тебе збаламутив, а клак. Це в нього я тебе відбив, навернувши до природнього спілкування.

— Так я і знала! — заломила руки Фрузя. — Тепер ти все зіпхнув на нещасного клака. А він же так вірив мені! А я його — в каналізацію!

— Скажу тобі, що ти ще вчинила милосердно, бо самка комахи-богомола робить куди жахливішу справу: після статевого акту пожирає самця.

— Ти неможливий! — зірвалася з місця Фрузя, але за мить уже припадала до Бумблякевичевих грудей і благала: — Ну, скажи! Скажи, що ти мене любиш! Скажи!

Бумблякевич витер масні губи серветкою, ковтнув вина, облизався і сказав:

— Люблю. До того ж — палко. Ага, якщо ми вже згадали про князя, то цікаво мені знати, що то за жахлива смерть, якою він загинув?

— Його убили поліетиленові мішечки.

— Ті самі, що накинувшись на людину, обліплюють зі всіх боків і висмоктують?

— Так.

— Чому ж він не скористався антеною, яка їх приманює і плавить ультразвуком? Він пішов на лови сам?

— Покійний князь полюбляв блукати сміттяркою в товаристві Транквіліона Пупса. З Транквіліона ловець нікудишній, але він носив за князем різне причандалля. Зокрема й антену. І ось коли ті здичавілі мішечки накинулися на князя, Транквіліон встромив антену у сміття, де, як тобі, напевно, відомо, струменить електрика. Але антена не спрацювала. Пізніше вияснилося, що він уштрикнув її в русалку і сталася хвилева клямра.

— Що-що?

— Коротке щеплення, внаслідок якого відбувається знеструмлення. Транквіліон розгубився, — сказано, поет, — і замість того, аби знову встромити антену метрів на два-три далі, він вибіг на пагорб і почав сурмити на сполох. Однак заки поспів рятунок, від князя зосталися самі шкіра та кості.

— Справді жах.

— Звідтоді наш Пупс на лови не ходить.

— Гм… — Бумблякевич замислився.

— Що з тобою? — спитала Фрузя. — Ти взяв так близько до серця смерть князя? Він і справді був небуденною людиною. Відчайдух, яких мало.

— Хвилева клямра… — промовив Бумблякевич і підвівся. — Йду до книгозбірні.

Транквіліона Пупса застав за написанням славеня на честь героя ловів.

— Я вам не перешкодив? — спитав Бумблякевич.

— Ні. Оце саме завершив. Останнім часом мене тягне на античний стиль, я пишу славні винятково гекзаметрами.

— Ледве чи це їх порятує від забуття. Хто б подумав, що колишній модерновий поет може перетворитися на придворного співця.

— Ви хочете мене образити?

— В жодному випадку. Але мені не дає спокою думка, що вас порятовано без жодної користи для нашої літератури. — Бумблякевич навмисне вирішив подратувати Пупса, аби витягти з нього якнайбільше інформації. — Нічого з того, що ви написали у цих чудових інкубаторних умовах, де не треба думати про шмат хліба і дах над головою, не вартує й одного вашого вірша написаного в тоталітарному режимі.

Пупс спаленів і став бризкати слиною:

— Як ви таке можете говорити? Хіба ви читали написане мною тут? Ці поеми…

— Власне, ці поеми — ці талмуди багатослів'я, один вигляд їхній викликає тільки глумливу посмішку. Де ви бачили, аби сучасний поет писав віршовані романи? А ці ваші творіння, що славословлять різні персони? Ви серйозно вважаєте, що вони мають якусь вартість?

• Предыдущая
• 27/109
• Следующая