Шлях Срібного Яструба - Білий Дмитро - Страница 3

• Предыдущая
• 3/52
• Следующая

…Атею здавалося, що його кінь летить, не торкаючись копитами землі. Холодний вітер, у якому, втім, вже відчувався теплий подих весни, безжально шмагав, немов канчуком, у обличчя. Позаду щось запально кричали алани. Атей озирнувся. Декілька вершників неслися за ним. Один з них, ставши на стременах, блискавично напнув свій лук, і довга стріла просвистіла біля обличчя Атея. Але коні аланів були вже втомлені, а на їх вершниках було занадто багато заліза, тому відстань між Атеєм і ворогами швидко збільшувалася.

Хлопець розправив плечі й радісно вигукнув бойовий клич свого роду. Його кінь, спрямований вмілою рукою, зробив широке півколо по степу — ось вже попереду показалося вкрите старими шкірами їх шатро. Залишалося тільки захопити шит і майнути світ за очі, подалі від ворогів. В декілька стрибків кінь Атея доскочив до шатра.

Хлопець скотився із сідла, заскочив у шатро. Чохол зі щитом був підвішений на центральній жердині шатра, зверху над чохлом висів на шкіряному ремінці старий меч — акінак, що з давніх-давен передавався з покоління в покоління пращурами Атея. Здавалося, у цьому мечі приховується безжальна сила, готова покарати кожного чужинця, який наважиться торкнутися щита. Атей, схопивши в оберемок щит і прадідівський акінак, вихопився з шатра. Алани вже спускалися у низину, де стояло шатро. Тепер їх і хлопця розділяла відстань одного лету стріли. Мисливське завзяття захопило їх. Малий скіфський хлопець був для них тепер звичайною дичиною. Атей розгублено озирнувся навкруги — його кінь лежав неподалік, він хрипів, намагаючись підвестися. У його шиї стирчала довга аланська стріла…

Четверо аланських вершників вже наближалися до шатра. Атей закинув чохол зі щитом за спину й побіг по схилу яру вгору. Земля була волога, і його ноги, взуті в шкіряні чоботи, слизько човгали по крутому підйому. Декілька разів хлопець падав і, тяжко ловлячи ротом зимне повітря, підхоплювався і продовжував бігти далі. Але й алани вже не могли гнати чвалом своїх коней. Коні, обтяжені важко озброєними вершниками, вкриті тяжкими панцирами, загрузали копитами в землі й талому снігу, крутилися у багнюці, ледь підкорюючись ударам аланських канчуків. Лише один вершник, розмахуючи луком, погнав свого коня по верхньому краю яру, намагаючись перетнути шлях Атею. Нарешті хлопець вибіг на схил і озирнувся навкруги. Четверо вершників крутилися на дні яру, намагаючись видертися з багнюки. Атей ледь перевів дихання. Спочатку він збирався дременути у кучугури, які непролазними лабіринтами тягнулися вздовж берегу Борисфену. До них було лише декілька летів стріли — там би він зміг сховатися від сарматів. Але саме з того боку, перетнувши шлях до відступу, наближався аланський вершник. Залишалося бігти тільки вперед — туди, де повільно котив свої сірі свинцеві хвилі Борисфен. Часу на роздуми не залишалося, і Атей стрімко побіг до берегу. Бігти було вкрай незручно — ноги загрузали у вологу землю, горит зі стрілами та луком заважав бігти, а щит, здавалося, з кожним кроком стає все важчим й важчим. Щит колотив його по спині, і хлопець перехопив його, притискуючи обома руками до грудей.

Коли вже до Борисфену залишалося не більше двох десятків кроків, хлопець перечепився через щось і покотився по землі. Коли він спробував підхопитися, різкий біль у вивернутій нозі примусив його знову впасти на коліна. Атей озирнувся — алан швидко наближався. Хлопець вже ясно бачив довгу русяву бороду ворога, клуби білого пару, що вихоплювалися з ніздрів велетенського коня. Алан миттєво вихопив стрілу з гориту й напнув тятиву свого лука. Час немов зупинився для Атея. Тяжко дихаючи, зчепивши зуби, хлопець із жахом спостерігав, як кінь алана повільно, дуже повільно встає на дибки і як вершник, перехилившись з сідла, випускає стрілу. Атей інстинктивним рухом виставив перед собою Щит Таргітая. Стріла чорною блискавкою зі свистом понеслась до хлопця. Атей закляк, не в силах поворушитися. Раптом м’яка хвиля ледь не висмикнула щит з його рук. Атею на мить здалося, що перед щитом майнуло яскраве сяйво, і стріла, відкинута якоюсь дивною силою, безсило впала до ніг Атея. Алан щось крикнув і вихопив довгий меч із зігнутим лезом. Атей закинув за спину щит і тремтячою рукою висмикнув із гориту лук. Алан стрімко нісся на нього, щось горлаючи. Його меч зі свистом розсікав повітря. До хлопця залишалося лише декілька кінських стрибків. Атей підхопив стрілу і поклав її на тятиву. Тятива лука, зробленого Аріантом із турячих рогів, дзенькнула, і аланський вершник, здивовано дивлячись на стрілу, що легко проштрикнула панцир на його грудях, захитався в сідлі. Меч випав із його руки, і він тяжко повалився з коня.

Атей сунув лук у горит і ледь зміг підвестися, кривлячись від болю в нозі. Кінь алана біг прямо на нього. Атей ледь встиг відсахнутися від скакуна і сам не помітив, як вхопився за луку сідла і, стрибнувши, опинився на коні. Кінь тяжко дихав — відчувалося, що він був вкрай виснаженим. Клапті білої піни спадали з його боків, очі були залиті кров’ю, кінь хрипів і декілька разів брикнув задніми ногами, намагаючись скинути незнайомого вершника. Атей закрутився, намагаючись стримати коня. Його руки, закляклі від холоду, плуталися у шкіряній вуздечці, ранячись до крові бронзовими бляшками. Позаду чувся тупіт, розлючені алани, яким нарешті вдалося видряпатися з яру, швидко наближалися до Атея, Хлопець щосили хлюснув коня акінаком у піхвах і помчав до берегу Борисфену.

Прямо йому в обличчя хльостко вдарив вологий вітер. Над рікою тяжко звисав туман. Холодом і небезпекою віяло від могутнього Борисфену. Кінь, в сідлі якого ледь тримався Атей, забив копитами, перелякано сахаючись від непривітної свинцевої рівнини ріки, яка, ледь прикрита туманом, темніла під високим крутим схилом берегу. Щось свиснуло біля голови Атея, і він краєм ока встиг побачити, як стріла полетіла у ріку, миттєво розтанувши у тумані. Часу для вагання вже не залишалося. Атей дав коню відступити на десяток кроків від прірви і, щосили вдаривши коня акінаком, спрямував його прямо в темне провалля надрічкового туману…

…Атей на мить відчув, що він летить. Дивовижне відчуття охопило його, і хлопець не зміг стримати крик, що рвався із грудей. Його кінь, перебираючи копитами, здавалося, на мить застиг у повітрі, але загуслий туман відразу розкрив свої обійми й увібрав у себе коня і його відчайдушного вершника. Вигуки аланів зникли позаду. Атей, намертво вчепившись у гриву коня, закляк у сідлі. Усе запаморочилося у його очах, і світ немов би луснув, коли хвилі Дніпра розступилися й миттєво зімкнулися над його головою…

…Деякий час алани ще кружляли, немов хижі круки, над берегом Борисфену, але хвилі великої ріки, закриті туманом, повільно й невпинно котилися, миттєво стерши кола, що розійшлися над тим місцем, куди шубовснув скіфський вершник. Розлючені алани випустили декілька стріл і розчаровано повернули назад своїх коней. Вони квапилися взяти участь у розподілі здобичі…

…Атей безкінечно летів у тумані, туман був в’язким, він забивав легені, а коли хлопець намагався виринути з нього, то йому вдавалося лише ледь-ледь поворушитися. Здавалося, він повністю розчинився в цьому тяжкому тумані. Щит і важка шкіряна сорочка з нашитими бронзовими захисними бляхами тягнули його вниз, у безодню, якій не було ні кінця ні краю. Безодня нагадувала розкриту пащу велетенського дракону. Вона нестримно втягувала хлопця до себе. У сірому тумані повз Атея проносилися вершники із напнутими луками, доносилися глухі, дивні звуки, повільно пропливали химерні чудовиська. Здалеку до Атея доносився приглушений дзвін молота об ковадло, і крізь зеленувату товщу туману ледь блимав слабкий вогник. Цей дзвін і блимання вогню нагадали Атею про кузню батька. Раптом він перелякався, що не виконає наказ свого батька. Думка, що він може загубити Щит Таргітая, примусила його намертво вчепитися ледь слухняними пальцями в цупку шкіру тяжкого згортка. Від цього доторку все тіло Атея миттєво пронизала дивна сила, і безодня, що так привабливо манила його, почала віддалятися…

• Предыдущая
• 3/52
• Следующая