Русичі - Юринець Ігор - Страница 32

• Предыдущая
• 32/47
• Следующая

Так і тепер. Все намарно. Там десь вмирають, стікаючи кров’ю, родаки, і дружина Млада, і батько Гостомисл, і побратими вірні. Стоятимуть на смерть, бо знають: відстоюють не бервена, з яких зложена надтисьменська твердиня, а весь руський край, право для нащадків своїх бути господарями, а не рабами на отчій землі.

Та помогти їм не можна нічим. Бо ж сказав Коритко: «А воїв не дам…» Ті кілька слів намертво скрутили, ніби закували у важкі колоди, всі сподіванки на підмогу, а отже, й на порятунок для громади надтисьменської.

Так-то, Владе. Можеш тепер нидіти тут та рятувати власне життя, можеш повернутися до рідної хижі та й загинути від меча чужинецького, перед тим спровадивши до Морани у гості двох, трьох чи й навіть чотирьох ворожих воїнів. Усе те, навіть і власна смерть, даремне і безглузде. Бо змінити щось у січі, де рахунок іде на сотні чи й тисячі, не під силу навіть наймужнішому.

— Щось не бачу, аби радів ти з гостинності корчинського посадника, — вихопив його із задуми знайомий голос ватага корчинської варти Борича. Допитливо примруживши око, оцінював незворушно Влада, ніби й забув уже про біду свою, про те, що на згарищі придубинського висілка залишилися і сини, і дружина. Лише загострені риси обличчя, що потемніло, мовби спекотним сонцем випражене, видавали пережите. — Чи харч не ситний у посадника, чи вино не солодке?

— Солодке вино, солодке. І слова боярина вашого ніби медом густим присмачені. Та тільки… порожньо за словами тими.

— Що, не схотів підмогу вислати? — з неприховуваною насмішкою дивувався Борич. — Та бути того не може!

Гнівно бликнув на корчинця Влад, вловивши у словах тих прихований глум. Стис десницею руків’я меча — аж пальці побіліли.

— Там люди на смерть стоять. А ти… — протягнув з хрипким віддихом. — Чи й про свою родину вже забув, що на кавалки посічена?!

Спохмурнів Борич. Втупився перед себе і німував якусь хвилю.

— Не гарячкуй, — пригасив спалах Влада. — Які вже там смішки… А що вколов словом — то тебе хотів до життя повернути. Виджу, стоїш тут, ледве сльози не пускаєш… Аби мужем зватися — не досить крисаню вбрати, треба вміти ще і в найтяжчу часину не зігнутися, вистояти.

— Вистояти. То не так вже й важко. А от як своїм зараз помогти, коли Коритко… Та… — лише рукою махнув обезнадіяно.

— Ну що ж, він — посадник княжий, своє знає. Але не забувай, що і громада корчинська чогось варта. Знав, що відмовить у помочі боярин, не з тих він людей, аби чужою бідою перейматися. Тому, заки ви із Гориславою його балачки слухали, і я не сидів без діла. Старійшини наші вже сказали своє слово: кожен, хто хоче допомогти вам у скруті та помститися за спалене придубинське поселення, може покинути кріпость. Така воля громади… Тож дві сотні воїв, повір мені, наберемо. От тільки зброї мало у нас. Та й коней роздобути не завадило. Добиратися треба далеко, а піші вої небагато варті супроти лехітських вершників. Десятки коней у стайнях посадника, та не дасть і одного Коритко. Не дасть, навіть коли б від того залежав порятунок усієї землі руської. Що вже прибрав до рук — ніяка сила в нього не вихопить, — скрушно хитнув головою Борич.

— Егей, братку, не тим клопочешся, — зраділо струснув за плече співрозмовника Влад. — У боргу ми відтепер в громади вашої. У великому боргу. Проте головне — є військо. Все інше — то вже мій клопіт. Будуть у нас і коні, і зброя буде. За зблиск золота та камінців коштовних, сам то кажеш, посадник ваш і себе самого продасть.

— Звідки ті скарби візьмемо? — з сумнівом звів на нього очі ватаг корчинських вартівників. — Де вже там на золото розжитися, коли боярин усе, що тільки можна, у свої комори тягне.

Влад відгорнув чугу та видобув із писаної тайстри, що висіла при боці, туго набитий шкіряний згорток. Озирнувся довкола і кивнув Боричеві на захищений від сторонніх очей закуток між двома стінами посадницьких стаєнь.

Аж коли заховалися у тому сховку, розв’язав сирівцеву зав’язку і обережно розгорнув клапоть шкіри. Заблискотіли звабливо барвними переливами коштовні камінці, червонясто і таємниче мінилися поміж ними золоті гарячі зливки, ніби скам’янілі жарини багато літ хороненого у землі вогню.

Зачудовано вбирав очима ті мінливі відблиски Борич, здалося, над силу відірвав від них погляд.

— Так… — протягнув майже пошепки. — За половину сього скарбу віддасть Коритко, певно, всі стада свої, і зброю, і кріпость на додачу. — Замислився на мить, доки згортав свій скарб горянин та примощував клунок назад у тайстру. — Посаднику покажи лише дещицю цього. Того стачить на зброю та коней для двох сотень наших мужів. Бо з таким скарбом не випустить тебе Коритко живим із кріпості.

— Твоя правда. Візьму половину, решту віддам Гориславі. Їй тут зараз робити більше нічого. Нехай чекає нас там, за стінами кріпосними, де зібралися люди від вашої громади. Так буде безпечніше. Я ж, не гаючи часу, піду торгуватися з посадником.

— Може, й мені з тобою? Хто знає, чи не засліпить боярина блиск коштовностей та не нашле мислі задарма все те до рук прибрати. Бо ж йому що комара позбавити життя, що людину — все одно.

— Все буде добре, друже. Для Коритка я — вістець від Миловида. — Він же добре знає, що моєї смерті не простить йому ніколи посадник надтисьменський. Не посміє.

— Ну що ж, щасти тобі. Я про всяк випадок чекатиму поблизу. В разі чогось — дай знати. Легіні мої не побояться і супроти посадника стати.

— О, бачиш, усе можна по-людськи залагодити, — посадник корчинський аж променився благодушністю. Натяк, що сланець Миловидів готовий заплатити за поміч, ніби влив у нього по вінця енергії. — А ти, виджу, хитрий, — покивував жартівливо пальцем на Влада. — Не виповів усього одразу. — Щойно розслаблений та вдавано зморений тяжкими клопотами, Коритко за одну-єдину мить перемінився, став гостинним та догідливим. — Так, завжди готовий я помогти у нещасті своєму побратимові Миловиду. Завжди. Хоч, може, й замало того золота за стільки зброї та дві сотні коней, але то — дрібне. З поваги до Миловида нічого не пошкодую. Так і передай… — радісно потирав пухкі долоні Коритко, пестячи поглядом коштовності, що причарували його. — У тяжку часину не до дрібних порахунків… — так примовляючи, він хутко і пожадливо згріб зі столу чималий клунок з коштовностями.

— Грізне! — гарикнув радісно, ступивши до порога. — Передай з рук у руки посланцю Миловидовому дві сотні коней із нижніх стаєнь та оружжя — він сам скаже скільки, — наказав посадник, коли зайшов до світлиці охоронець. Зиркнувши на застигле у здивуванні обличчя Грізна, поспішив додати: — А так, рятую у біді надтисьменців. Бо час такий, бо небезпека над усіма нависла… Іди. Виконуй.

Заціпенівши від небаченої щедрості свого господаря, якої ніяк не міг очікувати, велетень-охоронець повернувся незграбно і рушив до порога. І вже аж із сутіні сіней прогудів своє звичне: «Сю ж мить, боярине…»

— Ну що ж, і тобі пора, час не стоїть на місці, — почав хапливо випроваджувати Влада за двері боярин, пишне повновиде обличчя його аж світилося нетерпінням якнайшвидше залишитися зі своїм скарбом наодинці. — І передай воєводі: Коритко завжди готовий допомогти, — напучував на прощання Влада. — Завжди!

А надвечір великий кінний загін корчинської помоги вирушив до обложеної ворогом надтисьменської кріпості. Коли перші зірки засяяли на зблідлому високому небозводі, міцно обіпертому на стрімкі гірські верхів’я, двиготів Купецький шлях від гулкого витупу кінських копит. У густій сутіні під. розлогим шатром правічного лісу котився все далі й далі той грімливий гомін — глухо і таємниче, ніби відлуння зловісного сміху Перунового із недосяжно високих небесних полонин.

Під ногою дзвінко сплеснула вода. Миловид спинився і сторожко прислухався. Завмерли й ті, що йшли за ним. Важкий віддих розмоклої глини та цвілі, здавалося, аж тиснув на плечі. Тиша заспокоювала, жоден звук не долітав іззовні. Спалахи смолоскипів вихоплювали з темені вкриті плямами хирлявого моху вологі стіни та низьке склепіння, зловісні, землистого кольору обличчя людей, що скидалися на мерців, які не знати чого намислили глипнути на світ живих.

• Предыдущая
• 32/47
• Следующая