Русичі - Юринець Ігор - Страница 33

• Предыдущая
• 33/47
• Следующая

— Загасіть смолоскипи… — кинув ледь чутно позад себе воєвода. Підземелля лунко підхопило звук його голосу, торжествуючи, мов жива істота, що знову, по багатьох літах, може побавитися відгомоном людської мови. Зашалопотіло, заскімлило, заметалося знуджене без діла відлуння і понесло свою здобич, ніби вітер сухе осіннє листя, далі й далі по підземних скрутах і звивинах.

Смолоскипи згасли, і тільки той, що стискав у руці Миловид, заблимав непевно і хапливо. Не озираючись, воєвода кивнув головою на дві важкі брили, що перепиняли шлях. Був певен, що жоден його порух не залишиться зараз непоміченим. І справді — наперед ту ж мить вийшло кілька воїнів. Вони обережно відхилили спочатку одну, а потім і другу гранітні брили, очікувально звели очі на посадника.

— Давай! — змахнув той рвучко рукою, ніби відкидаючи останні остороги.

Обхопивши з боків величезну брилу, що одна тільки відгороджувала їх від зовнішнього світу, та схитнувши її кілька разів, ніби випробовуючи на міцність, налягли у повну силу. Підтримувана дужими руками, плита м’яко похилилася і, осипаючи дрібне каміння та землю, лягла навзнак.

Довго дослухалися надтисьменці до нових, незвичних звуків, що увірвалися в підземелля. Здавалося, навіть ревище збуреної повінню великої ріки було нікчемним у порівнянні з голосним передзвоном невеличкого потічка, що дзюркотів тут-таки, біля підніжжя лазу. Вспокійливо жебонів, увірвавшись у глибоку тишу підземелля, виспів цвіркунів. Але жодних інших звуків, що перестерігали б про небезпеку, не вловив гострий слух горян.

Велично стелилася понад землею владарка-ніч.

Один за одним розпливчатими невагомими тінями вихоплювалися воїни крізь невеликий отвір назовні і зливалися з темрявою, що огортала стрімкий схил гірського потоку. Навіть найпильніший вартівник не запідозрив би присутності жодної живої істоти в цьому лісовому закутку, насправді ж уже десятки мужів, готових перемогти або загинути в бою, вдивлялися у нечіткі обриси ворожого табору. Нечіткі тіні наметів, жовтаві плями багать, довкола яких блискотіли кольчуги та зброя чужинців, спокій нічного становища — усе вселяло впевненість у перемозі. Їх не помітили, а отже, задум, про який аж у останню хвилю дізналися від воєводи, повинен вдатися.

Та недовгою була та радість. Раптово прийшов у рух весь ворожий табір. Метушливо заснували біля багать тіні, і через кілька хвиль порожньо стало довкола вогнищ.

— Щось запримітили! — скрипнув зубами Миловид. — І все ж мусимо здійснити задумане. Хай же цільними будуть ваші стріли, — звернувся уже до дружинників. — Від того, може, залежить усе.

Кілька обраних ним найкращих лучників зникли у темені гущака, що простягнувся аж туди, де у вибалку під недремною охороною ворожої варти стояли страшні для кожної кріпості великі метальні оруддя.

Якийсь час воєвода, напруживши слух, вибирав із нічної тиші кожен звук, доки не вловив із того боку, де зникли лучники, ледь чутний дзенькіт металу. Від того аж поморщився, ніби від раптового зубного болю, — певно, якась стріла таки зачепила шолом чи кольчугу ворожого вартівника. Та зразу ж і заспокоївся — ледь помітні постаті чужинських воїнів, що стриміли на узгірку перед видолинком, у якому заховані були метавки, зникли, мов і не було їх там ніколи.

Заклично змахнувши рукою своїм дружинникам, пригнувшись майже до самої землі, по-юначому легко метнувся до недалекого вибалка. Тепер ніхто вже не потребував наказів, кожен знав, що має робити.

За кілька хвиль метавки були обкладені сухим хмизом та щедро политі масною земною оливою, припасеною заздалегідь. Годі було загасити вогонь, підживлений тою густою чорною рідиною, що сочилася просто з-під землі в одному із закутків підземного ходу.

— Запалюй! — тим словом, здавалося, видихнув хрипко із себе всю напругу нічної вилазки. Сліпучо зблиснули іскри від ударів кресал і зразу ж намертво вп’ялися у наготовлений смолянистий смерековий сушняк. Тут і там вихопилися перші, ще нерішучі вогненні язики, спочатку обережно, а відтак, допевнившись власної сили та безкарності, пожадливо нагортали до себе щораз більші оберемки хмизу і, смачно похрустуючи надибаною поживою, перепліталися та міцніли у химерному танці.

Та ще не вихопилися перші вогненні спалахи із сутіні темного видолинка, як змусив завмерти горян лютий стоголосий скрик, що донісся від стін кріпості. Поволі міцнів той кровожерний рев і, коли жарке полум’я враз зусібіч охопило ворожі метавки, у моторошному ревищі годі було розрізнити скрики сотень людських горлянок.

Через кілька хвиль лише зловіще червонясте полум’я трьох велетенських кострищ на місці ворожих метавок, розстеляючи довкола чорні їдкі клубовища диму, нагадувало про успіх Миловидових воїнів. Їх уже владно кликала до себе зловіща громовиця недалекої січі, що вилунювала видзвоном криці, розпачливими скриками та стогонами зранених і вмираючих, тлумилася і кидалася, ніби зненацька вцілений гострим списом велетенський, ще ніколи не бачений у гірському краї кровожерний звір.

А ніч дивувалася із того людського безуму. Ніч пливла незворушно над долами і полонинами, гірськими верхів’ями та неспокійними бурхливими ріками, над загубленим на безкраїх просторах Київської держави надтисьменським городищем, де в ті хвилини сотні люду стратили всі інші чуття, крім люті, зненависті та жорстокості.

Сон тікав з-перед очей. Влад, примруживши повіки, втупився у зблимуючий час від часу жар вогнища, яке стиха потріскувало і пускало догори терпкий сивуватий дим. Голубувато-молочні розпливчасті марива губилися в отворі покрівлі, а відтак безслідно зникали у нічній прозористій сутіні.

Молодий муж оглядав потемнілий від часу сволок, кожна тріщинка на якому закарбувалася в пам’яті ще відтоді, коли багато днів пролежав отут, лиш зрідка виборсуючись з обіймів важких хворобливих сновидінь.

Ніщо не змінилося у оселі старого Віда. Так само густо стелився запах сушеною різнотрав’я, солодкуватий і п’янкий, химерно витанцьовували по стінах відсвіти вогнища. Усе променилося спокоєм та затишком. Здавалося, клопоти та життєві буревії ніколи не посміють переступити поріг цього притулку гостинності та доброти.

Не спалося. Обережно, аби не потривожити Гориславу і господаря оселі, Влад підвівся з ложа, неквапно зібрався і тихо вислизнув у ніч.

Не час зараз відсипатися. От-от прибудуть з вістями дозорці, вислані вивідати, що діється довкола надтисьменської кріпості. Негоже, коли застануть його мирно спочиваючим. Часину подрімав — і досить. Та й поміркувати є над чим, бо ж він зараз у відповіді за десятки людей з корчинської підмоги, що спочивають побіля кострищ, розкладених довкола Відової хижі. Хай набираються сил, бо хто знає, може, вже спозарану судилося стати їм до виснажливої ратної праці.

Влад пройшов через заспокоєний сном табір, перемовився стиха із вартівниками і почав спускатися вниз, туди, де бився поміж тісними берегами стрімкий голосистий потічок. Захотілося побути на самоті, виповісти темній ночі та прозорим дзвонам потічка всі тривоги свої та болі, що важким накипом облягли серце. Хай тут залишаться сумніви та непевність, бо воїни, яких вестиме у бій, повинні бачити у ньому лише силу, впевненість і незворушність.

Шаліли цвіркуни у буйних соковитих травах, креслили темінь мінливі іскри світляків, п’янкими шатами оповивала ніч свої неозорі володіння.

Молодий горянин спинився коло потоку, якусь мить вслухався у тиху мелодію його вод. Опустився на коліна і плеснув прозорою студінню на обличчя, замислився. Спливли перед очима присадкуваті стіни надтисьменської твердині. Кличе його кличе до себе жона Млада, певно, й сеї ночі за ним очі виглядає. Як їй там, самітній?! Чи має де хоч голову прихилити?!

Аж здригнувся, зачувши зовсім близько позад себе тихий шерхіт трави. Обернувся хапливо і насторожено.

— Ти, Гориславо? — лиш проказав здивовано.

Не відповіла нічого. Підійшла близько-близько. І собі опустилася на землю біля нього. Мовчали. Довго.

• Предыдущая
• 33/47
• Следующая