Русичі - Юринець Ігор - Страница 35

• Предыдущая
• 35/47
• Следующая

Нараз Благовіст насторожився. Біля самої вежі чулися чиїсь поквапні кроки.

— Сину! Благовісте!.. — Голос матері видався вартівникові чужим, ніби охриплим від перестраху чи розпачу.

— Тут я, мамо, — одізвався невдоволено. — Чого то вам аж сюди прийти забаглося? Чи, може, вісті якісь недобрі?

Підбігла до нього, не похилилася — упала йому на груди, заговорила задихано, похлинаючись словами.

— Живий! Живий, синку, — обмацувала тремтячими пальцями, ніби не вірила, що бачить його перед собою.

Лиш позиркував здивовано.

— А що би зі мною могло статися?

— Ой, біда, Благовісте, біда! Млада, дочка Гостомислова, недобре оповіла… лихе намислив святенник нового бога. Гадан із ним і Сівер та Гірл — дружинники воєводи, які при воротах залишені. Хочуть обрубати шнури ворітні, аби наші не змогли у кріпость повернутися та схоронитися за стінами. Зрада то! У змові вони із лехітами, напевно… Ой, роби щось, синочку, роби! Бо, певно, не пізно ще, коли до тебе не добралися.

Аж тепер зрозумів усе Благовіст. Рвучко відсторонив матір, метнувся до огорожі, що охоплювала доокіл невеликий майданчик на вершині вежі, перегнувся вниз, аби попередити про небезпеку вартівників при воротах.

— Войє! — кинув бойовий клич. Та ніхто не відізвався знизу. Тільки схитнулася непевна тінь там, внизу, і ту ж мить глухо цьвохнула стріла, увіп’явшись в обіперту на дерев’яний зруб долоню воїна. Ніби й не відчув болю — люто висмикнув стрілу, швиргонув позад себе. Пригнувшись, бігцем, вже не думаючи про небезпеку, злетів приступками з висоти вежі і, ховаючись за виступами заборола, кинувся туди, звідки долинав невтихаючий людський гамір.

З південної стіни відкривалося зору все поле битви. Тому саме тут, на невеликому відрізку, загородженому заборолом, і зібралися старці, жони та діти, затамувавши подих вдивлялися у темінь, де кублилося бойовище, з кожною хвилею посуваючись усе ближче і ближче до стін кріпості. Уже над силу стримуючи натиск ворожих сотень, загони горян під розмірений видзвін криці відкочувалися щораз ближче до рятівних воріт надтисьменської твердині.

Ніхто вже не мав сумніву, що відвернувся цієї ночі Перун від надтисьменського люду. Певно, не вдовольнили жорстокого і пожадливого бога щедрі пожертви, дарма що так хапливо і зголоджено проковтнув те все до краплі своїми вогненними вустами. Таки не вгамував спраги своєї кров’ю жертовних овець. Чи, може, розгнівався на молодих легінок, що замало цвіту духмяного дарували йому того разу. Хоч мусив би знати — нізвідки було взяти більше за цими стінами, де все до останньої травинки визбирано виголодженими отарами. Мусив би знати…

А може, ще й зараз не пізно вблагати всевладного заступника гірського люду, аби допоміг вистояти у лиху годину, уберіг від ворожої криці батьків, братів та мужів, що і в останню смертну мить промовляли ім’я Перунове. Та сподіванка жевріла чи не в кожному з людського натовпу, тому й набирав щораз більшої сили величальний спів-благання:

Похмуро стелився той благальний виспів. І коли увірвався поміж натовп, розштовхуючи людей, син коваля Добромисла, мало хто розчув його надривні вигуки. Аж по якійсь хвилі дійшов до людей жахливий зміст принесеної Благовістом звістки.

— Всі, хто може тримати зброю у руках, — за мною! — дзвенів розпачем голос воїна. — Зрада! Зрада звила собі гніздо поміж нами! Всі до воріт!

Вже на бігу встиг помітити краєм ока, що кинулося на його заклик кілька воїнів, і безстрашно шугнув зі стіни вниз. Пам’ятав, що десь у тому місці наготували кілька днів тому велику купу хмизу, аби було на чому варити смолу під час ворожого приступу. І таки втрапив на неї. З хрускотом приземлився, обтер щоку, з якої здряпнула шкіру стримляча догори віть. Не встиг звестися на рівні ноги, як поряд заскрипів під вагою кількох людських тіл ламаний сушняк. Ту ж мить Благовіст вихопив із піхов меча І метнувся до важкої колоди, на яку намотано було грубі, товщиною в людську руку шнури, котрими підіймали та опускали масивні, залізом оковані ворота. Кількома легкими стрибками дістався до колоди і спинився, насторожено озираючись навсібіч, ладен без жалю посікти кожного, хто став би йому на дорозі. Та не запримітив нічого підозрілого, лише позад нього важко віддихувалися ті, хто кинувся йому на поміч.

— Ху! — видихнув полегшено та, обіперши меч об землю, витер здоровою рукою зрошене потом чоло. — Встигли!

— Шнури… обрубано… — розвіяли передчасну радість Благовіста слова зовсім юного воїна, який, виступивши наперед нього, зігнувся у непроглядній темені над колодою, де кріпилися ворітні шнури.

— Значить… ворота закриті, — прошепотів остовпіло, відчувши, як кинуло його в жар від власних слів. Не міг у те повірити, рвонувся до воріт, та неподатлива шерехата стіна, що спинила його, розвіяла останні сподіванки на диво. Тремтячими руками обмацав цю глуху ненависну стіну до самої землі. Та марно було шукати хоч якусь щілину — дубові гостряки глибоко вгрузли у видовбану ними у кам’янистому грунті виїмку. Вгрузли намертво, здавалося, жодна сила неспроможна видобути їх звідти. З прокльонами стріпнув руками дубове громаддя, але не відчув анінайменшого поруху, ніби пустили у землю розлоге коріння ці дубові бервена.

А на тому боці воріт уже чувся глухуватий збуджений гамір, кілька важких ударів гахнуло у неподатливу перешкоду. Та навіть не здригнулися від того важкі колоди. Міцні і надійні ворота надтисьменської кріпості. Міцні і надійні…

Пригнувшись до кінської гриви і ніби злившись воєдино із низькорослим міцним скакуном, вершник мчав щодуху. Час від часу сліпуче зблискували з-під копит іскри. Нічна темінь надійно боронила вершника від ворожого ока, лише глухий стукіт копит видавав його.

Той ще ледь чутний стукіт і змусив Влада насторожитися.

— Стій! — неголосним наказом спинив загін. Хоч і знав, що міг то бути вістець від Борича, висланого уперед на чолі дозору, але осторога ще нікому не завадила. Якусь хвилю чулася за спиною Влада збуджена сутолока — задні коні натикалися з розгону на передніх, дибилися від несподіванки, нервово схрапували. Відтак той гамір вщух. Годі було розгледіти тепер у густій смолянистій тіні велетнів-буків, що навісили над путівцем широке віття, збройний загін у дві сотні верхівців.

Тож воїн, який став причиною непередбаченої зупинки, ледь не врізався на певному скаку у збройні шеренги. Лише в останню мить погляд його розрізнив поперед себе тьмяні виблиски криці, і зразу ж вершник рвучко шарпнув повід, звівши коня на диби.

— Там… — мовив, пожадливо хапаючи ротом повітря. — Вої чужинські. При багатті гріються.

— Далеко? — спитав Влад. Навіть голос його змінився, задзвеніли у словах металеві тони, наче вже багато літ водив під своєю орудою вояцькі сотні.

— Та ні, зразу ж при Чорній скелі. Безпечні зовсім. Не остерігаються, ніби й справді господарями себе почувають.

— Ну що ж, подивимося, що то за господарі такі, — проказав задумливо Влад. — Наготуватися до бою! — повелів твердо, нараз шмагонув нагаєм скакуна і погнав його туди, де зачаїлася небезпека, вслухаючись з насолодою, як двигтить позаду земля від навального скоку двох сотень коней. — Вперед!

Холодний повів нічного вітру ледь не зривав з голови крисаню, розмітав поли чуги, куйовдив пасма довгого волосся. І здалося Владу, що не вітер то, а закарбована у пам’яті з дитячих літ шорстка долоня батькова остуджує йому розгарячене чоло.

Синьо світилася ніч, сивий густий туман сонною запоною оповивав землю. Здалося на мить Владу, що то димує над кріпостю пожарище, від якого доноситься терпкий запах тліну та безнадії.

• Предыдущая
• 35/47
• Следующая