Русичі - Юринець Ігор - Страница 36

• Предыдущая
• 36/47
• Следующая

Аж стрепенувся від того жахкого видива. Подумалося, що там, на стінах кріпості, вдень і вночі видивляють очі родаки з надтисьменського городища, сподіваються, що таки надійде довгождана підмога і визволить кріпость з облоги чужинецької.

Раптом зачув попереду непевний рух. Притримав коня, обмацуючи поглядом запнуту пасмами туману дорогу, химери пообічних дерев та чагарів, що тут і там витикалися з імли. І таки розгледів за кілька кроків перед собою вершника. Аж коли той заговорив, упізнав у розпливчатій постаті Борича.

— Тут вони, зразу ж за крутом, — майже пошепки мовив той не очікуючи запитань. — Поснули, здається…

— Веди, — так само стишено мовив Влад.

Коні повільно, намацуючи навпотемки дорогу, рушили далі. Щойно звернули на невисокий пригірок, як змусив їх зупинитися червонястий відсвіт близького багаття, що хтозна-як зумів пробитися крізь суцільну стіну тернових та ліщинових заростей.

Хитливими тінями охоплювали Владові воїни вороже становище. Жодне найчутливіше вухо не вловило б жодного підозрілого звуку — ніби втратила здатність дзвеніти зброя, ніби гілляччя сухе і не плуталося по землі, ладне щомиті зрадити голосним хрускотом непевний крок. А тим часом горяни вже надійно оперезали міцним обручем поснулих чужинців, які, нічого не підозрюючи, спокійно і стомлено спочивали, тулячись поближче до багаття.

Влад дивився на поснулих ворогів і, на диво, не відчував до них ні зненависті, ні злоби, а швидше навіть жаль, бо за вчинене у придубинському поселенні кара чекала їх одна. Ось-ось голосний вигук підніме їх із землі, аби на рівних ногах, як належить воїнам, зустріти відплату. Коли вже готовий був віддати наказ, аби будили чужаків, спинив його охриплий від зачаєної ненависті голос Борича.

— Віддай їх мені, Владе… Хай солодким трунком помсти розрадять скорботу за родичами загиблими мої придубинці. Віддай їх нам!

Годі було не вдовольнити те напівбожевільне благання. Влад лиш ковзнув поглядом по мирно спочиваючих ворогах і поволі відійшов убік. Відтепер навіть всевладні боги не змогли б урятувати життя чужинцям.

Та враз ніч ожила. Від багаття почулося тоненьке ображене мурмотіння і раптом лунко скинувся безутішний дитячий плач.

— Дитинчатко моє золотеньке, — відізвався на той скрик тремкий, ніби висушений спекою жіночий голос. — Зголоднів, синочку… Зараз, зараз… — запоралася біля вогнища жіноча постать.

Скрик Борича розтяв напружену тишу, і воїни, охоплені ще за мить перед тим єдиним прагненням кривавої помсти, раптом радісно загомоніли.

— Цвіто! Ладо моя! — кинувся він вперед і, мов підтятий, впав на коліна перед жінкою, що нажахано, ще нічого не розуміючи, притискала до себе немовля. Відтак знеможено похилилася на груди мужеві та зайшлася непогамовним риданням, силуючись виповісти йому всі жалі та болі свої. Мовчав Борич, бо сльози та ридання — то справа жіноча, недостойна воїна. Лише незвично тремтіла важка долоня його, якою гладив лагідно і вспокійливо волосся дружини, виказуючи почування, вируючі у серці.

Німували, ховаючи долу очі, мужі. А перед ними радістю і болем, риданням та сміхом ніби відроджувалося із безвісті саме життя. І було воно сонячне й скорботне, ніжне і жорстоке, як і та виповнена зловіщою синявою ніч, як вік той, у червонястих зблисках крові та пожарищ, як вічність.

Аж по довгому часі Борич відхилив від себе дружину і підвівся з колін. Скинув поглядом на мужів, які обступили важкою хитливою стіною пригасле багаття. Навіть відблиску того тепла, що розтопило щойно звичну суворість, не можна було віднайти на його обличчі.

— Чому стоїте?! — звів очі на своїх придубинців та цідив слова крізь стиснуті уста. — Чи не видите ворога перед собою?! — кивнув на чотирьох чужинців, затисну-тих у щільне коло зненависті та ворожості. — Сколіте всіх!

І коли вже хижо зблиснули гартованими лезами над покірливо похиленими головами чужинців бартки та мечі, спинив невідворотне схвильований і розпачливий скрик жінки.

— Стійте! Спиніться! — жона Борича, аж тепер усвідомивши, про що йдеться, заступила собою лехітів.

— Кого борониш, Цвіто?! — гнівно зиркнув на дружину горянин. — Убивців шкодуєш?! Це ж вони палили хижі наші, вони усіх замордували там, у придубинському висілку! Вони ж і тебе з сином полонили. Хто знає, що чекало б на вас, коли б ми не наспіли. Наругу і смерть наготували для вас сі виплодки! Чи ж тобі ставати на їх оборону?!

— Обмовляєш їх, мужу. Не звірі вони — люди, — квапливо заговорила Цвіта. — Не змогли врятувати поселення від шаленства свого воєводи, але й осторонь не стояли. Не побоялися й супроти нього піти, аби оборонити життя моє і синове. Тож чи справедливо буде, коли у віддяку за те зітнуть їх за твоїм повелінням?

— Не знали того, Цвіто, не відали, — промовив ще невпевнено Борич. — Чужинців перед собою виділи, а отже — й ворогів…

Важко і повільно в’язалася розмова між недавніми ворогами, Певно, з такою осторогою ступає подорожній на невипробуваний ще ніким льодяний панцир річки, остерігаючись, що от-от розколеться під ним крижана гладінь і обпече смертельна студінь.

Влад дослухався тії розмови і подивовано відкривав для себе що не завжди ворогом є той, хто має мову іншу і зове отчою іншу землю. Бо ось вони перед ним — чужинці, які прийшли сюди ворогами, а стали людьми близькими. Ні, не походження і не мова ділять людей на чужих тобі і рідних, а справи їхні. Постав поряд із цими лехітами того ж посадника корчинського, якого лише зблиск золота заохотив допомогти обложеній кріпості, колишньому товаришеві ратних походів, і матиме він жалюгідний та вартий лише зневаги вигляд. Перед чуттями, що нині єднають їх з оцими чужинцями, стає порохом дорожнім, попелом, нічим, ота приналежність до одного народу, що зв’язує їх із Коритком. — О, для таких, як посадник корчинський, земля рідна там, де є достаток і багатство.

Від розмислів тих відірвали Влада голосні вигуки. Затріщав сушняк під кінськими копитами, і на галявину вилетів вершник. Спинив коня біля самого кострища, шукав поглядом Влада. А знайшовши, заговорив збуджено і хапливо:

— Коло стін кріпості січа велика. Важко було розібрати у темені, на чиїм боці перевага. Однак, думаю, важко надтисьменцям стає, бо б’ються вже при самих стінах.

— На коней! — схопився гарячково Влад. Миттю вся галявина прийшла в рух. Вже поставивши ногу в стремено, молодий ватаг корчинського війська нараз опустив її знову на землю. Повернувшись, підійшов до Борича, поклав руку йому на плече.

— Ти, певно, повертайся разом із жоною до корчинських стін. Час непевний, саму її відпускати в дорогу не можна. А ми й без тебе справимося.

— Якраз тому, що час нині й справді непевний, ганьбою було б для воїна відсиджуватися у схоронку. Чи, може, підозрюєш мене у боягузтві?! — аж сіпнулося в того обличчя від образи.

— Та не гнівайся на мене, — м’яко і примирливо прихилив до себе побратима. — Хотів як ліпше. Тільки-но з жоною зустрівся, яку вже мертвою вважав. Знаю, нелегко знову розлучатися.

— Нічого, ненадовго розлучаємося. А саму її таки не хотів би відпускати, — замислився Борич.

— О, супутницю я для твоєї Цвіти знайшов, — зраділо мовив Влад. — Горислава проведе дружину твою до самого Корчина… Та й ось четверо воїнів, — проказав у повен голос, аби почули ті слова лехіти. — їм, певно, теж нелегко супроти своїх іти, отже, зачекають нас у Корчині. — Влад скочив у сідло. Вже було рушив, та спинили його слова одного з чотирьох чужинців.

— Дозволь і нам з вами, — невпевнено, ніби побоювався, що не дадуть йому договорити, звернувся до надтисьменця. Вловивши здивування в погляді Влада, пояснив: — Родичі наші там, з одного поселення. Дехто теж не з доброї волі меч у руки взяв, то й прислухається до слів наших. Чому мають вмирати лише задля гонору Гнєзового?

— Що скажеш, Боричу? — спитав поради у побратима.

— Мислю, не гоже відмовляти. А коли виведуть з бою хоча б десяток своїх родичів, то й користь із того буде.

• Предыдущая
• 36/47
• Следующая