Цар і раб - Білик Іван Іванович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/108
• Следующая

Савмакові аж тепер повернулися сили, він став навколішки й у нестямі закричав, та голос йому все-таки не підкорявся, юнак почув з власної горлянки лише дике, мов у німого, скімління:

— Н-н-н-н!..

Ще два дні тому, ненавидячи й себе, й цілий світ, блукав Савмак у степу за Тірітакським валом, брудний, голодний і спустошений. Кумири добре позбиткувалися з нього, штовхнувши в обійми злодіїв і піратів, і в усьому був винен він сам. Спочатку мав бажання дістатися до заміського мірмекійського хорому Асклепія й поквитатися з його жерцем, людиною чорної душі Асклепідом, тоді гору взяла байдужість, і він никав зеленими вибалками понад ровом, уникаючи людей.

На сей злочин — пограбувати святиню, хай чужу, скіфську, його штовхнула примхлива донька Зевса, в тому Савмак уже не мав жодного сумніву. Кумири заздрісні й ревниві, казав Геродот, і в сих словах древнього лоґоґрафа ховалась істина. Афродіті не до сподоби припала краса тієї дівчини, яка могла затьмарити вродою кого завгодно, навіть безсмертну, навіть народжену з морської піни, й тепер у своїй поразці й незмивній ганьбі Савмак відчував зрадливу руку небожительки.

Та що довше блукав степом, ховаючись од людей, то міцніше засідала в голову думка: злочин довіку лишається злочином і жодна висока, ба навіть найвища мета неспроможна змити його з людських рук і людського чола. Так, він кохав і кохає, але навіть ураженому солодкощемною стрілою Ерота не дозволено купувати собі щастя надто високою ціною.

Все дозволено тільки безсмертним олімпійцям. До такого висновку Савмак дійшов у кінці другого дня, стоячи над занедбаним, порослим бур'янами Тірітакським ровом, і безсила лють до кумирів наповнила його серце. Була думка покінчити з усім раз і назавжди, бо світ затонув у багнищі облуди й не вартий того, щоб людина отак тинялась, кохала без надії на взаємність і згорала чадним вогнем несилля.

Та коли бажання заслабке, на допомогу щораз приходять докази супротивні. Савмак згадував рядки поеми про жахні страждання Ахілла в імлистім Царстві тіней: «Ліпше було б мені бути робом на землі послідущим, аніж отут, під землею, правителем тіней… Я був стократ щасливіший, конаючи в битві, ніж у сій тиші та мороці вогкім Аїда…»

Се була рятівна думка, й Савмак, горнучись у брудний чорний плащ од нічної роси, дійшов остаточного висновку, що мусить жити, бо смерть од власної руки — її, може, й готували йому заздрі кумири.

Не дбаючи про свій вигляд і враження, яке справить на людей, Савмак удосвіта вийшов до Феодосійського шляху та й попростував у бік брами через рів. Коли сонце зійшло, брама лишалася зачиненою. Доки Савмак вагався, погрюкати чи ні, почувся гупіт, і він побачив зо дві сотні важких вершників. Чільника їхнього Савмак ураз упізнав: Лісій, син Лісія, евпатрид і гектарх феодосійського намісника Никона, який минулого разу, в учті римського сенатора Сцеволи, мостився на стрункому коні, гордовито випнувши груди. Вгледівши Савмака, він зіскочив і махнув рукою:

— Ще не вибили їх?

Савмак здивовано мовчав, а Лісій, мабуть, не менше здивований його нещасним виглядом, із приголосом якоїсь утіхи почав розповідати йому подробиці останніх подій. Виявилося, Новорічного дня в Пантікапеї повстали роби царських черепичень та гончарних ерґастеріїв лоґофета Еака. До них прилучились невільники-веслярі, й тепер усі вони засіли в Акрополі й нікого туди не підпускають.

Савмака се, при всій його байдужості, схвилювало.

— Скільки ж повстало? — спитав він. Гектарх Лісій знизав плечима:

— Не знаю. Никон шле мене на підмогу. — Він махнув найближчому вершникові звільнити коня для Савмака, сам же вихопився в сідло й лише тоді почав гукати чатникам: — Одчиняйте браму, недостойні! Повилазило?

Брама негайно рипнула й упустила феодосійських вершників без тяганини й розпитування, хоча сьогоднішній чатник Аполлодор, якого Савмак упізнав, був добра зануда. Савмакові не хотілося їхати верхи, він лише крутнув головою спішеному феодосійцеві й подався пішки припалим росою взбіччям між царськими садками та царськими городами. Стан сірої байдужості й досі не полишав його, й Савмак мусив бодай ще сей відтинок, стократ виміряний колісьми його біґа, пройти самому.

Пантікапей був схожий на обложене місто. Між визубнями мурів та башт рясніли гривасті бронзові шоломи, списи та щити, й Лісієвих вершників щойно тепер упускали досередини, відчинивши лиш одну стулку брами. Й не вої на заборолі, а саме сей вузенький переляканий прохід схвилював Савмака, юнак збагнув усю вагу й поважність події.

— Скільки ж їх? — спитав він десятника списоносців, що трапився йому коло брами.

— Двісті смердючих тіл, кіріє, — відповів той і заходився пояснювати, зиркаючи на брудну й закудлану Савмакову бороду, — Вбили Еака, лоґофета! Повбивали й наглядачів у своїх ерґастеріях і тепер зачинилися в Акрополі.

— Як же їх туди впустили?

— Хіба ти не був тоді? — перепитав декарх і, не дочекавшись уваги, схвильовано залопотів: — Се сталось у перший день місяця гекатомбіона!.. Й вибрали ж! Певно, се в них давно готувалося: щоб ударити, коли й басилевс, і все військо, й евпатриди вийдуть за пілони міста, до річки.

Початок Нового року завжди відзначавсь у Пантікапеї врочистими жертвоприношеннями, за давнім поконом, коло річки, й Савмак був тепер певний, що заколот готувався наперед, бо в сей день ерґастерії зачинялися й робів одпускали на свято.

Він пішов головним узвозом, що вів од самого низу через усі тераси навпрошки до Акрополя й, проминувши ринкову площу, аґору, коло хорому Зевса Робітника на широкій у сьому місці Другій терасі побачив важко озброєних пішаків-гоплітів, які стояли десятками й вислуховували настанови збуджених чільників.

Готуються до приступу, сам собі відзначив Савмак і помітив свого вчителя-лоґоґрафа. Євнух стояв у гурті з головою позапинаних жінок. Побачивши свого учня, він кивнув і відвернувся, та Савмака вже не обходили ні натяки, ні чужі настрої. На Другій терасі було людно, тут і там сновигали групи воїв при всім оружі й лунали вигуки чільників.

— Підуть на приступ?

Євнух Полікрат, немовби Савмаків жалюгідний вигляд зовсім не бентежив його, неначе вони й зустрілися не по кількох довгих днях, пискляво кинув:

— На який там приступ! Ті брудні тіла можуть убити.

Якщо й басиліса в Акрополі, подумав Савмак, то справа ще складніша. Він ковзнув байдужим оком по закутаних до самих очей обличчях жінок, і серце йому шалено застукотіло. В одній з них якимось невідомим чуттям він упізнав Елену, македонянку. Знаючи, як невблаганно шаріється, він спитав перше-ліпше, що трапилося на язик:

— А басилевс не в Акрополі?

— На аґорі, — відповів євнух і заходився доказувати жінкам щойно перебите: — 3 ґроту Кібелиного хорому хід веде в хором Аполлона Лікаря, се справді так. І ви мислите, що знайдеться сміливець пролізти тим ходом в Акрополь? Хе-хе? Один шолудивий роб з дубцем — і ніхто звідти й голови не вистромить.

І знову тихенько засміявся.

— Мусить же хтось бодай спробувати!

Се сказала вона, й напруження почало сходити Савмакові з обличчя. Він урешті зібравсь на мужності й пішов далі вгору. Та, проминувши хором Зевса Евпатора, почув окрик і спинився; з башти над Царським пілоном хтось гукав різким голосом:

— Ей, ти, чорнохламиднику! Ще ступиш крок — і прошию!

Гукали таки йому, бо на П'ятій терасі не було більше нікого. Савмак зміряв очима відстань і далі не пішов. Од Зевса Евпатора до Царського пілона було неповних дві плетри, а з високих надбрамних веж стріла могла справді прошити наскрізь.

— Відчини мені! — сердито крикнув Савмак. Але роб у відповідь повторив майже те саме:

— Кажу ж — одступись!

• Предыдущая
• 28/108
• Следующая