Цар і раб - Білик Іван Іванович - Страница 50

• Предыдущая
• 50/108
• Следующая

Почекаємо ранку, сказав собі понтійський цар. Сей день виявився нещасливим, і він мав усі права й підстави сподіватися від кумирів ласки. Личило б принести жертву Мітрі, й Ахурамазді, й Зевсові з Афіною, та він почував себе таким стомленим, що не зміг подолати лінощів. Єдине, чого не забув і не полінувавсь дістати з мандрівної скриньки, — се золотий алебастрик із дрібним зернятком сірого миш'яку. Вибравши крупинку, він ковтнув і запив водою, не побажавши навіть вечеряти.

Миш'як зборов його швидко, та десь після опівночі вже досить звиклий орґанон переборов отруту, й Мітрідат проспав і сонце, й ранок. А в обіди прийшов гонець од скіфського князя.

Ані слова не зронивши про сенатора, Борис поклявсь у вічній дружбі й любові понтійському цареві Мітрідату Шостому Великому Евпаторові Діонісу й, дивлячись на Діофанта, мовби Мітрідата тут і не було, з дуже лагідним усміхом промовив:

— А Боспор із Пантікапеєм і всіма городами його платить дань мені, й се ще від отця мого так завелося. Осе й перекажи, таксіарше, своєму цареві, а моєму — другові й братові.

Ні з чим вертаючи назад до Пантікапея, молодий понтійський цар кляв себе останніми словами. А все то — кумири, ремствував він. — Кумири й мої лінощі.

Верхи без змінних коней вони їхали чотири дні, коли їх наздогнали ватаги скіфів. Десь неподалік уже мала бути Феодосія, володіння боспорського царя Перісада, й Мітрідат вельми здивувався, навіть подумав, що се догоня. Вперед виїхав ще нестарий скіф у дорожному плащі з золотою фібулою-пряжкою на правому плечі й спитав по-своєму:

— Ти єси той, що відає нашої гутірки?

— Ну, я… — стримано мовив Мітрідат, вагаючись у здогадах. Ошатно вбраний воїн видався йому дуже схожим на Савмака. Понтійський цар блимнув на Діофанта; той теж розгублено стежив за незнайомцем: — А що треба?

— Ось тобі мій брат старійший, наш князь Борис надсилає! — сказав скіф і простяг Мітрідатові згорнутий у кількоро й переповитий сріблястою вервою шмат телячої скори.

— А чому се мені? — спитав понтійський цар і лише тепер завважив, що скіфський воїн і справді схожий на князя Бориса. — Може, йому?.. — Він кивнув пальцем на свого таксіарха, чиїм мечоносцем звав себе й у Неаполі-Новгороді, й у Пантікапеї.

— Нє! — засміявсь княжий брат. — Речено передати тобі в руки.

Мітрідатове обличчя набуло виразу сивої нудьги, се він знав, і се часто порятовувало його під чужими поглядами; він заходився розплутувати сріблястий снурок. На телятині було стрибучими грецькими знаками написано: «Ми, херсоніти, й з усіх наших земель. Хай буде з нами воля Діви-захисниці Херсонеса! Ждемо тебе, Діофанте, як і вмовилися, під наш Новий рік. Твого слова дослухається понтійський цар Мітрідат Евпатор, хай будуть довгими літа його. Клянемося ще раз: умремо, але не житимемо під рукою сього варвара Палака, і всі надії наші в твоїх руках і в ласці Зевса Вседержителя, приводь свою рать під Херсонес, і Керкенітіду, й Калос-Лімен, ждемо до Нового року, бо після Нового року скіфи самі сядуть за нашими мурами!»

Граммата була й справді означена Діофантові, але тепер се вже не мало значення, Мітрідат навіть про людське око й око сього глузливого скіфа не передав послання своєму таксіархові, лише спитав:

— Коли ти одержав єси від князя? Нині?

Княжий брат покрутив головою — аж борода мотнулась:

— Нє! Ше того дня, як ви сте вирушили з Новгорода. Але ви-сте вельми борзо їхали, й ми-смо не здужали вас угнати.

Під ним і під рештою десятьма чи дванадцятьма були ті залізні довгогриві коні, якими понтійський цар милувався на торжищі за Новгородом; скіфова брехня світилася всіма шпарками, та єдине, чого домігся в сю мить Мітрідат, се — стулити на виду ще сіріше нудьгування.

— Речи своєму братові князю, — сказав він, зневажливо мружачись на скіфа, — що понтійському цареві до сього діла не є.

— Але ж корсуняни визнали, що се — їхніми руками писано! — так само весело завважив «скіф».

Мітрідат повагався, чи кинути скоряний згорток додолу, чи в обличчя скіфові, тоді зсів із коня, поклав узбіч дороги й знову вихопився в сідло.

— А то є їхнє діло, — проказав потім він. — Забаглося їм написати — й написали.

І погнав попереду своїх, і тільки по двох або трьох стадіях озирнувся. Скіфи теж гнали коней, і гнали в протилежному напрямку, здіймаючи хмару жовтої пилюги.

Пантікапей зустрів їх не менш приголомшливою звісткою.

Був день Афіни Робітниці, який тут відзначали в декаду муніхіона-місяця. Метеки, ще зранку вбравшись у рубище, притрусивши голови попелом, ішли до святища Зевсової доньки, аби покласти в кратер коло жертовника ті три нужденних оболи, які раз на рік нагадували сим людям, хто вони тепер і ким були ще донедавна.

Дехто з метеків ішов до хорому Афіни Робітниці, що стояв серед надгробків некрополя за містом, ще вдосвіта, ледве розчинялися брами пілонів. Іншим було байдуже, що про них казатимуть роби, метеки та люди, вони спершу снідали й перехиляли ритон чистого чи розведеного вина; треті ж зумисне привертали до себе увагу перехожих, ішли серединою бруківки, голосно вітались із знайомими й незнайомими, сміялися й навіть співали пісень.

З нагоди великого свята торгівці ласощами й пиріжками виїздили до пристані та на той бік Сухої річки цілими возами, бо в сей день роби здобували волю, мали права нарівно з громадянами й тринькали копичені цілий рік мідяки та срібники, не думаючи про завтрашній день, коли все ввійде в стару накочену дорогу й пантікапейці знову поділяться на людей та робів.

Таку картину побачив Мітрідат зі своїми супутниками, проминувши Ровову браму. На узбіччях Феодосійського шляху, де не так давно стояли хрести з розіп'ятими робами, тепер було завізно й весело. Де-не-де, хоча сонце ледве підбилося над Акрополем, уже лежали п'яні, царські садки й виноградники по праворуч та городи з лівого боку шляху спорожніли, й се було звичне для дня Афіни Робітниці явище.

Та було й таке, що вразило Мітрідата, й він напинив стомленого коня. Добрий гурт робів і вільних, убого вбраних людей, що різнилися від невільників хіба що зачісками, сиділи на роздоріжжі, де від Феодосійського шляху відгалужувався шлях праворуч, одмежувавши Перісадові садки від його ж виноградників. Невільники та бідняки сиділи понад ровом під зеленими персиками й чи то співали, чи в захваті навспівки проказували одне-єдине слово, за кожним разом двічі ляскаючи в долоні: «Савмак!.. Савмак!.. Савмак!..»

Се не було схоже на заколот, але не скидалось і на просту розвагу підпилих робів, одпущених до вечора. Мітрідат вислав Архелая на вивіди, й Архелай незабаром повернувся блідий, мов мармурова подоба.

— Радіють за того роба, — проказав він пошерхлими вустами, й Мітрідат усе зрозумів.

У нього були свої підстави не радіти з сього приводу, зовсім одмінні від підстав Архелаєвих, і він неприязно глянув на свого нового прибічника, навіть спробував поглузувати з нього:

— Вихопив з-перед носа?

— Роб!.. — удруге процідив Архелай, усю жовч того слова линувши на Савмака, хоча й розумів ставлення Мітрідата.

Сього слід було сподіватись, і такої вісти в Пантікапеї чекали вже давно, ще з того вечора після заколоту робів, коли Перісад проголосив Савмака своїм найближчим родичем-деспотом, оддав йому жезл великого лоґофета й привселюдно натякнув, що може віддати йому й свою доньку Вероніку.

Вчора ж увечері, на врочистій відправі в хоромі Аполлона Лікаря, де зібралася вся знать Пантікапея, Перісад у розкішно обляпаному ягнячою кров'ю білому омофорі головного жерця оголосив усім, що віднині великий лоґофет іменуватиметься не лише деспотом боспорського царя, а й нареченим його єдиної доньки Вероніки.

• Предыдущая
• 50/108
• Следующая