Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 17
- Предыдущая
- 17/30
- Следующая
— Відверто кажучи, не дуже… Але, у принципі, мені все зрозуміло. Прошу мене вибачити. До побачення.
У слухавці залунали короткі гудки.
Марта накрилася ковдрою з головою, але заснути більше не змогла.
Сьогодні, як і вчора, вона мала зустрітися з Дмитром. А тому треба було ретельно зібратися, вирішити, що вдягнути, яку зробити зачіску…
Тепер вона не ходитиме абияк! Тяжкий період позаду. Майже рік вона прожила, як потворна гусінь. Треба з цим покінчити, подивитися на світ іншими очима, виповзти зі свого кокона.
Учора Дмитро, дізнавшись, що вона у відпустці, натякав на туристичну поїздку разом. Вона, звичайно ж, відмовилася, мовляв, ніколи не згодиться їхати за чужий рахунок. Слово «чужий» образило його. Весь вечір він час від часу питав, що має зробити для неї, аби вона не відчувала його стороннім.
Марта посміхалася: «Це покаже час!»
— Для мене час так щільно спресований, — казав він, — що один день скидається на тиждень! Я давно живу в цьому божевільному ритмі. І нема на те ради! Якщо я одружуватимусь, це буде блискавично… Інакшого я не визнаю. А скільки тобі потрібно часу на те, щоб «випробувати почуття»? Півроку? Рік? Два? А мені здається, що все вирішується ТАМ, — він підвів палець догори, — і — за одну мить. Інакше просто не може бути! Інакше — не цікаво. Коли я побачив тебе, у мені все перевернулося. А я довіряю інтуїції. Знаєш, так буває, коли читаєш гарну книгу або дивишся на геніальну картину старого майстра — якоїсь миті усі твої почуття набувають якоїсь тваринної чуттєвості, усе сприймається на рівні інстинкту. Ми стали досить прагматичними. І, гадаю, саме тому робимо купу помилок, не дослухаючись до себе. Скажи, а ти зовсім нічого не відчула, коли побачила мене вперше?
Марта не знала, що казати. Звичайно ж, вона добре пам’ятала перше враження від його чорних зіниць-тунелів, але чи треба ось так одразу зізнаватися в цьому?
— Я щось не зрозуміла, — з посмішкою відповіла вона. — Ти робиш мені пропозицію? Ти ж мене майже не знаєш! А якщо я — звичайна аферистка, яка спеціально вирахувала тебе — заможного молодого чоловіка, що прийшов і запросто купив дорогі запонки в дорогому магазині? Хіба можна бути таким довірливим?…
Їй сподобалася його непідробна розгубленість. Вона давно помітила, що якісь звичайні житейські питання збивають його з пантелику. Його відірваність від життя, того, яким жила вона й мільйони таких, як вона, водночас лякали і приваблювали. Вона вже могла погладити його кучеряве волосся й залюбки зробила це.
Він упіймав її руку. І так само, як у перший вечір, поцілував, перегорнувши долоню і кілька секунд посидів, зануривши в неї обличчя.
— Твоя рука пахне морем… Якщо я скажу, що люблю тебе, це буде зарано?
— Так, — лагідно посміхнулася вона. — Але мені це все одно дуже приємно.
…Сьогодні Льолі виповнюється тридцять сім! Дата не кругла, але Міккі вперше вирішує купити їй «дорослий» подарунок. Зрештою, заради цього він півмісяця відпахав на автостоянці. А Льолі казав, що ходить займатися хімією до батька свого друга: той ніби то запропонував безкоштовне репетиторство, адже все одно займається зі своїм сином. Льоля була задоволена — цього року Міккі закінчує одинадцятий клас, має вступати.
Міккі перераховує гроші — п’ятдесят доларів! Про те, яким має бути подарунок, він подбав. Він знає, що потрібно! Льоля буде задоволена.
Тепер він, як це було в дитинстві, не називає її «тітонькою».
Яка вона «тітонька» — Міккі вишчий за неї на цілу голову, уся домашня робота — на ньому.
Льоля… Ось хто ніяк не вписується в книгу його спостережень. Льоля для Міккі — це цілісний інструмент, вона як одне велике око — усюдисуща. Так було завжди, тільки раніше він не міг цього збагнути, утямити, адже був надто малим. Тепер усе змінилося.
Льоля живе в його голові, як кажуть сторонні люди, досить розумній для свого віку. Око-Льоля рятує його, коли він блукає містом і шкірою відчуває, яке воно потворне, слизьке, як нутрощі, просякнуте брудом чужих аур, переповнене комашнею, мов очерет.
І тільке одне велике Око вгорі дає надію, несе спокій, порятунок, розраду, прощення…
Він готовий на все заради цього Ока. Але, бентежиться Міккі, хто він для неї? А якби вона знала ВСЕ, чи змогла б ось так, у найсокровенніші хвилини, дивитися на нього? Чи не відвела б погляд? Питання…
Він для неї поки що іграшка. Міккі кидає в жар. Око-Льоля завжди дивиться на нього, навіть у ТОЙ момент… Вона спостерігає за ним, як за тим колишнім малюком. Вона — експериментатор, він — піддослідний. І нема на те ради. От якби вона побачила його іншим, зрозуміла б, що він давно не малюк, не іграшка й зовсім не схожий на інших. Льоля полюбляє гострі відчуття, це Міккі вже знає напевно.
Він виходить із квартири, їде в місто. Там на затишній вулиці є той магазинчик у напівпідвальному приміщенні. Там завжди обмаль покупців. Міккі розмінює гроші, а потім прискіпливо обирає подарунок: шкіряний нашийник та пачку ароматизованих свічок.
Він знає, що Льоля здивується, але буде задоволена.
А ще він улаштує вечірку на двох у своїй хаті. Вони вперше підуть туди вдвох. Міккі купить пляшку шампанського, цукерки, фрукти. Льоля давно вже натякає, що треба подумати про розмін, про об’єднання двох квартир в одну — велику — простору, де б кожен мав свою спальню. Ця думка більше не лякає Міккі, він знає, що Око-Льоля тепер належить йому.
— Я, звісно, не можу на цьому наполягати, — каже вона, — та квартира — твоя власність… Ти ж колись одружишся…
Міккі знає, що вона лукавить, що їй так само нестерпна думка про розлуку. Око-Льоля виховала його для себе… За ці роки вона була в тій квартирі всього кілька разів. Міккі знає, що їй тяжко там дихати.
Але сьогодні він зробить генеральне прибирання, накриє стіл. А за вечерею вони поговорять про розмін — він вже підшукав кілька непоганих варіантів. Це — також подарунок.
…Вечір і ніч. Чудова, дивовижна Льоля…
Міккі здається, що щоразу він убиває її і щоразу вона відроджується — ще краща.
Льоля — безсмертна.
Льоля — спокійна, навіть трохи байдужа під ранок.
Це збуджує. І йому знову кортить убивати її.
Льоля ніколи не заплющує очей, не видає жодного звуку, як це показують у кіно. Міккі ненавидить дешеве кіно, — воно таке далеке від життя! А його життя — це ось ці нічні години, коли він так довго й солодко вбиває Око-Льолю і ніколи не вб’є. Під ранок йому важко прокинутись. Льоля варить каву, намащує хліб маслом…
— Чому ми не пішли додому? — чує він крізь уранішній сон її роздратований голос. — Тут така пилюга… Треба прибрати, якщо сюди ходитимуть покупці…
Міккі вдає, що спить, чує, як вона порається у ванній, торохкотить відром. Набирає воду. шукає ганчірку.
На якусь мить усе стихає. Міккі здогадується чому…
Він розплющує очі. Бачить над собою її постать. Льоля тримає в руках жмут ганчір’я, яке витягла з-під ванної — напівзотлілі майки, кольорові клапті, уже мало схожі на одяг, іржаві від вологи шкарпетки, огидні рвані колготки…
Вона мовчить. Вона безтямно перебирає в руках ці лахи…
Міккі з посмішкою дивиться на неї. Йому весело. Нарешті вона зрозуміє, що він не іграшка!
У її очах він бачить непідробний жах. Огидний оберемок летить йому в обличчя.
— Що це? — видихає Льоля. — Хлопчику мій, що це таке???
…Потім Льоля з усієї сили лупцює його по щоках.
Вона вже не байдужа.
Вона жива.
Міккі всією шкірою відчуває, як тремтить кожна клітинка її тіла.
Нарешті! Міккі новим, не знайомим для неї жестом, вибиває з пачки цигарку… А потім плаче, як тоді і… саме на цьому місці, де колись йому так кортіло доїсти морозиво.
— Нічого, — згодом гаряче шепоче Льоля, обхопивши його так само, як тоді. — Ми щось придумаємо… Нічого, красунчику…
- Предыдущая
- 17/30
- Следующая
