Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 18

• Предыдущая
• 18/30
• Следующая

Міккі з задоволенням бачить, як вона заплющує очі, відчуває її тремтіння… Нарешті! Він любить, коли її очі заплющені і ніщо не заважає йому.

Він відкидає цигарку.

— Не дивись на мене… — шепоче він, знаючи, що тепер не треба «робити обличчя», що тепер воно таке, яким має бути, — жорстоке, по-справжньому чоловіче.

І він не хоче, аби Льоля випадково побачила його таким і злякалася…

— Ці люди, як ти вважаєш, «мого кола». Але ти сама зрозумієш, наскільки помиляєшся, — говорив Дмитро Марті, поки вони їхали в авто до ресторану. — Не розумію, чому вони тебе так цікавлять. Але твоє бажання — закон. Цю вечірку я мужньо відсиджу на твою честь. Упевнений, що ти теж нудьгуватимеш…

— Ти не розумієш, — дівчина взяла його за руку й притислася до плеча, із задоволенням вдихаючи запах його парфумів. — Я хочу знати про тебе якнайбільше! Не ображайся, що напросилася на цю вечерю. Мені здається, ти сам не знаєш, який ти вразливий. Тебе так легко образити, обдурити… Від самої думки про це мене охоплює жах. Я хочу знати, хто тебе оточує, щоб бути спокійною, або…

— Або що? — лагідно посміхнувся він.

— Або я їх усіх повбиваю! — гаряче сказала Марта.

Він стис її долоню, і вона відчула в цьому жесті вдячність.

…У ресторані за накритим столиком на них уже чекали двоє.

Поглянувши на них, Марта подумки саркастично посміхнулася: звісно! Білі сорочки, модні краватки, бездоганно зав’язані під комірцями, піджаки, мов на манекенах. «Люди в чорному»!

Прямуючи залою під прицілом багатьох поглядів, Марта почувалася герцогинею, ніби візит до найдорожчого в місті закладу французької кухні був для неї не першим.

На ній була нова сукня — подарунок коханого — та сама, із магазину. Сукня мала глибоке декольте до середини спини. Ще пару тижнів тому вона б ніколи не наважилась одягти таке! А тепер їй було приємно відчувати в собі ці незбагненні та, як їй здавалося, незворотні зміни.

— Відбулася реінкарнація! Ти схожа на мадам Рекам’є, - прошепотів Дмитро, кинувши на неї погляд перед входом до зали. Зараз із таким же захопленням дивилися на неї чоловіки, що сиділи за столиком.

«Оце і є ті «гаманці», — згадала Марта визначення, яке почула від Дмитра. — Дивляться, немов покупці на ринку. Але я б не хотіла здатися їм річчю. Не дочекаються!»

Марта невимушено простягла руку спочатку одному, потім другому — і знову так, ніби робила цей жест щодня. Привіталася, назвала себе, витримала поцілунки на своїй руці, сіла навпроти й майже одразу відчула, що Дмитро таки мав рацію: вона нудьгуватиме. Присутні з діловитим сопінням утупилися в меню, зроблене у вигляді старовинного сувою. Це тривало хвилин десять. Офіціант покірно стояв над їхніми головами. У замовленнях чоловіків Марта відчула неабиякий снобізм. Чого тільки вартував равлик у панцирі на купі солі!

Марта подумки вжахнулася, і їй закортіло зробити щось таке, що змусило б їх скинути з себе маски.

Офіціант розлив вино.

Один із приятелів, здається, той, що назвався Олександром, підняв свій келих:

— Ось майже чотирнадцять років існує наша компанія. Десять років, як до нас долучився пан Дмитро, і з цього часу наша робота перетворилася на мистецтво! Пропоную випити за успіх та, звичайно ж, за тих, хто прикрашає й робить можливою нашу працю! — Він уважно поглянув на Марту й вигукнув: — За мистецтво бути жінкою! І, зокрема, за присутню тут чарівну пані…

Другий чоловік — він назвався Микитою — захихотів і підніс свій келих до Мартиного, а вона відчула, як тепла рука Дмитра заспокійливо торкнулася її коліна.

— У мене є зустрічна пропозиція, — несподівано сказала вона. — Давайте вип’ємо за здійснення наших потаємних бажань!

— Ну, це майже одне й те саме! — розсміявся Микита. — Потаємні бажання чоловіків завжди пов’язані з жінками! Я приймаю вашу пропозицію! За потаємні бажання!

Задзеленчали бокали, і знову настала пауза.

Марту несподівано охопив сором — навіщо вона напросилася на цю зустріч? Так, Дмитро надто делікатний і не міг їй відмовити, але на майбутнє треба попередити його, щоб він завжди казав їй так, як є, а не йшов на повідку її бажань.

Було очевидно: чоловіки зібралися поговорити про справи, а вона тут зайва. Хіба що слугуватиме прикрасою столу.

Марта почервоніла й розгубилася: будь-яка інша жінка «їхнього кола», котра знається на правилах етикету й розуміє напівтони, нізащо б не прийшла сюди, а тим паче — не вирядилася, ніби на свято. Вона не знала, як можна виправити ситуацію. Може, вигадати якусь нагальну справу й піти? Але Дмитро не зрозуміє й образиться — вона ж так ретельно сюди збиралася. Ну, чому вона не зрозуміла його натяк на те, що їй буде нудно? Певно, він хотів тим сказати, що розмови підуть про справи.

— Щось не так? — тихо промовив Дмитро.

— Все гаразд, — пошепки відповіла вона. — Вибач, я розумію, що зіпсувала вам ділову зустріч…

Дмитро знову лагідно торкнувся її коліна, мовляв, все добре, не переймайся.

Марта зітхнула й вирішила терпіти.

Певно, чоловіки теж відчували ніяковість. Щоб порушити паузу, Марта, картаючи себе за безглуздя, все ж таки ввічливо запитала, в якій галузі вони працюють. Слухаючи упіввуха Микиту, котрий розлого почав промовляти якісь сентенції про «людський ресурс», Марта подумки вигадувала, про що вона б могла говорити далі — про погоду, кіно, музику?

Ох, навіщо, навіщо вона сюди прийшла?!

Дмитро одразу відчув її настрій і відмовився замовляти «гаряче».

— Ми скоро маємо йти… — сказав він.

— Добре, головне ми побачили, — погодився Олександр і додав, дивлячись на Марту: — Чарівна жінка! Коли я бачу таких жінок, мені хочеться, щоб вони жили лише в палацах, а не ходили нашими бандитськими вулицями. Тримайтеся цього бовдура, — потріпав він по плечі Дмитра. — Він надійний.

— Я знаю… — з гордістю сказала Марта.

— «Надійний»… — пробурмотів Микита, котрий наливав собі вже четверту чарку. — Будемо сподіватися…

— Облиш, Міккі! — увірвав його Олександр. — Все буде добре, чи не так? — знову кивнув він Марті, і вона впевнено хитнула головою:

— Звісно.

— «Звісно»… — луною відгукнувся Микита.

Марта розізлилася: він, напевно, знущався.

Вона зітхнула з полегшенням, коли підійшов офіціант із другою зміною блюд і це дозволило Дмитрові підвестися. Він подав руку Марті:

— Нам час…

— Ок! — кивнув Олександр.

— У твоєму розпорядженні тиждень, — буркнув Микита і, звертаючись до Марти, уклонився з удаваною чемністю: — Вибачте, чарівна, справи не терплять!

Коли вони поверталися, Марта вже не відчувала себе герцогинею. Навпаки — дурепою, котра зіпсувала чоловікам бесіду, до якої вона не мала жодного стосунку.

— Вони мені не сподобалися, — сказала вона Дмитру. — Вони поводились з тобою якось… зверхньо.

Він тяжко зітхнув:

— Поки що інакше не може бути: я їм винен…

— За що? Багато? — затурбувалась Марта. — Може, я чимось допоможу?

— Не переймася, рідна, — знову зітхнув він. — Я скоро все владнаю. І… - ніжно обійняв він її, - звісно, без твоєї допомоги не обійдеться!

Він посміхнувся й торкнувся пальцем кінчика її носа, ніби вона була маленькою дівчинкою.

У таксі Марта ніжно потерлася щокою об Дмитрове плече й прошепотіла:

— Я дурна… Я багато чого не розумію — завжди все кажи мені прямо. Я б нізащо туди б не пішла. Вибач…

— Усе нормально, — сказав він, заводячи руку за її талію. — Ти просто побачила, що в цьому боці мого життя немає нічого цікавого. А ти — моє все…

…Вона лежала на спині й дивилася на стелю, на сині тіні, що відбивалися на ній. То були тіні дерев, які обступили вікно. Від вітру, що здійнявся на вулиці, дерева коливалися, а тіні на стіні сплітались у візерунки. шелест, чутний крізь розчинену квартирку, нагадував шурхотіння хвиль.

• Предыдущая
• 18/30
• Следующая