Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 43

• Предыдущая
• 43/80
• Следующая

Ніхто не завершив: «Убити репутацію — яка чудова ідея! Звичайне вбивство спрацьовує лише один раз, а це працюватиме щодня».

Натомість одне з крісел сказало:

— Цікаво, чи не спробує вельможний Дауні або й той же пан Болотник…

Інше крісло відповіло:

— О, та киньте! Навіщо це їм? Набагато зручніше діяти за нашим планом.

— Це так. Пан Нікчемський має всі необхідні якості.

— Чоловік з хорошої сім’ї.

— Дослухається до думки простих людей.

— Сподіваюсь, не тільки простих людей?

— О, що ви. Він завжди готовий прийняти розумну пораду. Від компетентних… кіл.

— Йому знадобиться чимало таких порад.

Ніхто не сказав: він — бездарна маріонетка.

— Так чи інакше, Варту слід буде припнути на короткий повідок.

— Не турбуйтесь. Ваймз робитиме те, що накажуть. У нього немає виходу. Нікчемський буде не менш легітимним Патрицієм, ніж Ветерані. А Ваймз являє собою тип людини, котра повинна мати боса, оскільки це дає легітимність їй самій.

Підступп кашлянув.

— Це все, джентльмени? — спитав він.

— Як щодо «Часу Анк-Морпорку»? — поцікавилось крісло. — З цього боку вимальовується невелика проблема, чи не так?

— Їх сприймають як розвагу, — сказав пан Підступп. — І не сприймають всерйоз. Наклади «Сенсацій» уже вдвічі вищі, і це лише за один день. Причому «Час» недофінансовується. І їм нічим покривати дефіцит.

— Цікава історія була в «Сенсаціях» — про ту жінку й змію, — сказало інше крісло.

— Справді? — сказав пан Підступп.

Тим часом крісло, що заговорило про «Час», ще не завершило своєї думки.

— Мені було б спокійніше, якби кілька вправних хлопців розтрощили їхній верстат, — сказало воно.

— Це приверне увагу, — заперечило ще одне крісло. — А їм саме увага й потрібна. Кожен… писака на таке просто молиться.

— Ну, якщо ви наполягаєте…

— Я й не думав наполягати. Але «Час» закриється, — сказало крісло, і це було саме те крісло, до якого дослухались усі інші. — В юнакові ще забагато ідеалізму. Йому ще належить зрозуміти, що те, в чому суспільство зацікавлене, і те, що суспільству цікаво — це зовсім різні речі.

— Даруйте?

— Я маю на увазі, панове, що читачі, можливо, високо цінують його талант, але купують усе-таки «Сенсації». Бо вони цікавіші. Чи казав я вам коли-небудь, пане Підступп, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу?

— Дуже багато разів, ваша вельможносте, — відказав Підступп з лише дещо більш ядучою, ніж зазвичай, ввічливістю. Зауваживши це, адвокат одразу додав: — Безумовно, це і справді влучний вираз.

— Чудово, — зневажливо чмихнуло найповажніше крісло. — Не спускайте очей з наших… виконавців, пане Підступп.

Храм Ома на вулиці Дрібних божеств огорнула ніч, і тільки в ризниці блимав єдиний вогник. Це була свічка, що стриміла зі свічника, густо помережаного надзвичайно вибагливим орнаментом. Свічка, на свій штиб, надсилала молитву небесам. Ця молитва, в категоріях Євангелія від Злодюжок, проголошувала: «Не дай же нікому узріти, як ми тиримо це добро».

Пан Шпилька порпався у стінній шафі.

— Не можу знайти нічого під твій розмір, — сказав він. — Схоже… О, ні. Послухай, ладан використовують для воскуріння!

Тюльпан чхнув, розстрілявши протилежну стінку сандаловим шротом.

— Міг би, мля, раніше сказати, — пробурмотів він. — У мене і трохи паперу є.

— Знову нанюхався засобу для чищення казанів? — сердито сказав пан Шпилька. — Ти повинен бути в нормі, ясно тобі? Коротше, ось єдине, що тобі більш-менш пасуватиме…

Двері рипнули, і в приміщення увійшов низенький підстаркуватий жрець. Пан Шпилька інстинктивно вхопився за важкий свічник.

— Перепрошую, ви, е-е-е, на опівнічну службу? — здивувався старий, кліпаючи на світло.

Тепер руку пана Шпильки, що вже здійняв був свічник, спинив пан Тюльпан.

— Ви що, здуріли? Ви нормальна людина? — просичав він.

— Що таке? Ми ж не можемо дозволити, щоб він…

Пан Тюльпан вихопив срібного кийка з руки напарника.

— Та ви погляньте, мля, сюди. Га? — сказав він, ігноруючи ошелешеного жерця. — Це ж геніальний Селліні! П’ятсот років! Подивіться на цю різьбу! Мля, та для вас же це всього лише п’ять фунтів срібла!

— Насправді, е-е-е, це Футокс, — вставив жрець, чиє мислення ніяк не могло набрати потрібної швидкості.

— Що? Учень? — здивувався пан Тюльпан; від подиву він навіть припинив обертати очима.

Тюльпан перевернув свічник і подивився на підставку.

— Гей, і правда! Тут печатка Селліні, але є й маленьке «f». Вперше, мля, бачу його ранню роботу. Він, мля, теж був чудовим ювеліром — просто ганьба, що в нього було таке дебільне прізвище. Знаєте, преподобний, скільки за це можна було б виручити?

— Ми сподівались доларів на сімдесят, — із надією сказав жрець. — Ми знайшли це в старих меблях, що їх заповідала церкві одна старенька леді. Власне, ми тримали його тільки з сентиментальності…

— У вас лишилась скринька, в якій він лежав? — спитав пан Тюльпан, продовжуючи крутити свічника в руках. — Цей майстер робив чудові подарункові скриньки. З вишневого дерева.

— Е-е-е… ні, не думаю…

— От мля.

— Е-е-е… але ж цей свічник усе ще чогось вартий? Здається, у нас десь був ще один…

— Якщо знайти зацікавленого колекціонера, можна отримати тисячі чотири, — сказав пан Тюльпан. — Але, гадаю, якщо знайти другий свічник, можна отримати тисяч дванадцять. Футокс тепер страшенно, мля, популярний.

— Дванадцять тисяч! — пробелькотів жрець. В його очах промайнув відблиск смертного гріха.

— Чи й більше, — кивнув пан Тюльпан. — Пречудова робота. Я просто щасливий тримати її в руках. — Він із докором поглянув на пана Шпильку. — А ви хотіли використати це як важкий тупий предмет.

Він благоговійно поставив свічник на стіл і обережно протер його рукавом. А тоді з розвороту вперіщив жерця кулаком по голові. Той зі стогоном осів.

— І таку річ вони, мля, тримали у звичайній шафі, — сказав він. — Чесне слово, хочеться плюватись!

— Хочеш забрати? — спитав пан Шпилька, пхаючи одяг до торби.

— Ха. Не сумніваюсь, що будь-який барига в цих місцях просто пустить його на переплавку. Я, мля, такого гріха на душу не візьму. Давай уже знайдемо того, мля, собаку і заберемось із цього болота. Воно мене реально пригнічує.

Вільям упав, очуняв і безтямно подивився на стелю.

Двома хвилинами пізніше на кухні з’явилась пані Секретова, озброєна лампою, коцюбою та, що найважливіше, бігуді у волоссі. Подібна комбінація гарантувала перемогу над будь-яким непроханим гостем, за винятком хіба що найсильніших натур.

— Пане де Ворд! Що ви робите? Середина ночі!

Вільям підвівся і поглянув на відчинену шафу.

— Даруйте, пані Секретова, я перекинув каструлі. Я все відшкодую. Але де ж терези?

— Терези?!

— Терези! Кухонні терези! Де вони?

— Пане де Ворде, я…

— Де бісові терези, пані Секретова? — у відчаї скрикнув Вільям.

— Пане де Ворде! Що ви собі дозволяєте?

— Пані Секретова, доля всього міста — на шальках терезів!

На зміну її гніву повільно приходила розгубленість.

— На моїх терезах?

— Так! Тобто — може опинитись!

— Ну, гм… Взагалі-то вони на буфеті, за торбочкою з борошном. То ви кажете, доля всього міста?

— Цілком можливо! — запхавши до кишені важкі мідні гирьки, Вільям відчув, як вони відтягли полу його куртки.

— Візьміть-но старого мішка з-під картоплі, — порадила пані Секретова, геть збита з пантелику.

Вільям схопив мішка, повкидав усе туди і кинувся до дверей.

— Що, і Академії, і річки? — нервово спитала господиня.

— Саме так!

Пані Секретова зціпила вуста.

— Не забудьте потім добре помити терези! — сказала вона йому в спину.

До кінця свого шляху Вільям помітно сповільнив ходу. Великі залізні терези плюс повний набір гирьок нести не так-то вже й легко.

• Предыдущая
• 43/80
• Следующая