Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 44

• Предыдущая
• 44/80
• Следующая

Але ж у цьому й була вся суть, чи не так? Вага! Спочатку бігцем, а потім — усе повільнішим кроком він ніс свій тягар крізь холодну туманну ніч, доки не досягнув Осяйної вулиці.

В приміщенні «Сенсацій» ще світилося. Цікаво, скільки триває робочий день у тих, хто просто висмоктує тексти з пальця, подумав Вільям. Але його тема — реальна. І навіть має цілком пристойну вагу.

Він гамселив у двері, доки йому не відкрив хтось із гномів. Шокований гном побачив, як Вільям де Ворд, явно не при собі, рвонув повз нього всередину і кинув на стіл терези з гирями.

— Будь ласка, підніміть пана Вернигору. Ми маємо підготувати новий випуск! І, даруйте, чи немає у вас десяти доларів?

Коли Вернигора — в нічній сорочці, проте в шоломі — з’явився в кімнаті, він далеко не одразу зрозумів, що відбувається.

— Ні, десять доларів, — пояснював Вільям ошелешеним гномам. — Десять доларових монет. А не суму в десять доларів.

— Навіщо?

— Щоб побачити, скільки важать сімдесят тисяч!

— Але у нас немає сімдесяти тисяч!

— Послухайте, — терпляче сказав Вільям. — Вистачило б навіть однієї однодоларової монети. Десять монет просто дозволять отримати більшу точність, от і все. А далі я все вирахую.

Врешті-решт десять ретельно відібраних монет було надано зі спільної каси гномів, після чого старанно зважено. Відкривши чисту сторінку свого записника, Вільям занурився в несамовиті підрахунки. Гноми спостерігали за ним так, ніби він готувався до якогось алхімічного експерименту. Коли він нарешті підняв на них погляд, з його очей промінилося світло одкровення.

— Майже третина тонни, — сказав він. — Саме стільки важать сімдесят тисяч доларових монет. Гадаю, справді добрий кінь може підняти це і ще й вершника, але… Ветерані ходить з ціпком, ви його бачили. Йому знадобилася б ціла вічність, аби повантажити гроші, та й навіть тоді він не зміг би далеко заїхати. Ваймз, напевне, про це вже подумав. Він же сказав, що факти ненормальні.

Вернигора став перед рядами пеналів з літерами.

— Чекаю команди, шеф, — сказав він.

— Значить, так… — Вільям завагався. Йому були відомі факти, але що вони означали?

— Зробіть заголовок: «Хто підставив Правителя Ветерані?» Далі текст… е-е-е… — Вільям бачив, як руки гнома сновигають над скриньками зі шрифтом. — Е-е-е… гм… «Міська варта Анк-Морпорку розшукує як мінімум одного невідомого, що причетний до… до…»

— Інциденту? — припустив Вернигора.

— Ні. «…до замаху, що стався в палаці вранці у вівторок».

Вільям зачекав, доки гном впорається з набором. Читати, що набирає Вернигора, слідкуючи за рухами його рук, було все легше й легше: «в-і-в-п-о…»

— Ви переплутали «п» із «т», — сказав він.

— О, точно. Вибач. Давай далі.

— Гм… «Деякі докази дозволяють припустити, що, всупереч версії про напад Правителя Ветерані на його власного секретаря, Патрицій міг стати випадковим свідком злочину».

Руки гнома вихоплювали літеру за літерою. «в-и-п-а-д…»

Руки спинилися.

— Ти впевнений, що все так і було? — спитав Вернигора.

— Ні, але ця теорія нічим не гірша за будь-яку іншу, — відповів Вільям. — Срібло вантажили на коня не для втечі, а для того, щоб його знайшли. Хтось мав певний план, але план не спрацював. Принаймні, в цьому я впевнений точно. Гаразд… З абзацу: «Коня в стайні було навантажено третиною тонни монет, проте за станом здоров’я Патрицій…»

Один із гномів розпалив грубку. Другий витягав з верстата форми з попереднім випуском. Типографія поверталась до життя.

— Тут десь вісім дюймів, плюс заголовок, — сказав Вернигора, коли Вільям закінчив. — Це не годиться. Не хочеш додати ще якихось матеріалів? Сахариса підготувала щось про бал у леді Селашіль, і є ще кілька коротких заміток.

Вільям позіхнув. Останніми днями він явно замало спав.

— Додавайте, — сказав він.

— Крім того, є семафорне повідомлення з Ланкру — прийшло, коли ти пішов додому, — сказав гном. — Довелося віддати 50 пенсів листоноші. Пам’ятаєш, ти по обіді надсилав запит? Про змій, — уточнив він, дивлячись на розгублене обличчя Вільяма.

Вільям пробіг повідомлення, ретельно записане на тонкому папері рівним почерком семафорографіста. Напевне, на той час це було найдивовижніше повідомлення, надіслане з допомогою нових технологій. Король Ланкру, схоже, добре засвоїв, що семафорні повідомлення оплачуються за кількістю слів.

— Ха! Є! — вигукнув Вільям. — Дайте мені п’ять хвилин, і я зроблю з цього текст. Тоді й побачимо, чи здатен меч істини вразити дракона брехні.

Боддоні співчутливо подивився на нього.

— Хіба не ти казав, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу? — спитав він.

— Але ж це правда!

— І де ж її взуття?

Вернигора кивнув гномам, що позіхали довкола:

— Ідіть досипати, хлопці. Я все заверстаю.

Він спостерігав, як вони по черзі зникають у льосі. Потому сів, витягнув маленьку срібну коробочку й відкрив її.

— Нюхнеш? — спитав він, простягаючи коробочку Вільямові. — Найкраще з усього, що ви, люди, винайшли. «Червоний підсушений Ватсона». Прочищає мізки на раз. Ні?

Вільям заперечно похитав головою.

— Для чого вам все це потрібно, пане де Ворде? — спитав Вернигора, втягуючи кожною ніздрею гігантську дозу порошку.

— Тобто?

— Зверни увагу, я не хочу сказати, що ми цього не цінуємо, — сказав Вернигора. — Це приносить прибуток. Але ми отримуємо все менше замовлень. Схоже, всі до єдиної граверські майстерні вдарились у типографську справу. Все, чого ми досягли — це відкрили їм шлюз. Що ж, врешті-решт вони нас зроблять. За ними стоять великі гроші. Не побоюся зізнатись, що дехто з хлопців подумує все розпродати і повернутися до свинцевих шахт.

— Ви не можете!

— Даруй, — мовив Вернигора, — ти маєш на увазі, що ти цього не хотів би. Я тебе розумію. Але ми відклали дещо на чорний день. Тож із нами все буде гаразд. Насмілюсь також припустити, що ми могли б збути верстат. Тож дещиця грошей на дорогу додому у нас знайдеться. І, власне, це саме те, заради чого ми все це робили — гроші. А ти?

— Я? Бо… — Вільям затнувся.

Правда полягала в тому, що він і не збирався щось робити. Власне, він взагалі не приймав жодних рішень. Просто одна подія непомітно вела до іншої, а потім з’явився вічно голодний верстат, що й зараз чекав на їхню працю. Ти так тяжко працював, щоб нагодувати його, а він вже за годину був так само голодний, тим часом як плоди твоїх зусиль врешті-решт потрапляли до кошика номер шість на подвір’ї Гаррі Сечі — і це був тільки початок бід. Нарешті у Вільяма з’явилась постійна робота — і що ж? Все, що він робив, було не реальніше за піщаний замок, збудований на лінії прибою.

— Не знаю, — визнав він. — Гадаю, це просто тому, що я до пуття не вмію нічого іншого. А тепер і не можу уявити, щоб займатися чимось іншим.

— Але кажуть, що твоя рідня має цілі скрині золота.

— Пане Вернигоро, я нездара. Мене навчали бути нездарою. Все наше призначення полягало в тому, щоб бути в зборі на випадок війни, де ми могли б зробити яку-небудь героїчну дурницю і благополучно загинути. Все, що ми головним чином робили — це збирали речі. Або ідеї.

— То ти зі своїми не в злагоді.

— Слухайте, мене не приваблює відверта розмова на цю тему, розумієте? Мій батько — не найкраща людина. Вам потрібен точний портрет? Він не дуже любить мене, а я не люблю його. Коли на те пішло, він нікого не любить. Особливо гномів і тролів.

— Закон не зобов’язує любити гномів і тролів, — сказав Вернигора.

— Так, але закон мусив би заборонити нелюбов до них у тій формі, в якій він її сповідує.

— Он як. Що ж, тепер ти дав точний портрет.

— Може, вам ще й знайомий термін «нижчі раси»?

• Предыдущая
• 44/80
• Следующая