Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 3

• Предыдущая
• 3/88
• Следующая

Всередині приміщення виявилось яскраво освітленим і теплішим, ніж я очікувала. Дирекція була невеликою; я побачила маленький зал очікування з оббитими тканиною розкладними стільцями, недорогим килимом з оранжевим візерунком, нагромадженням об’яв і подяк на стінах, чималий і гучний годинник. Стояло багато квітів у великих пластикових вазонах, наче на дворі недостатньо зелені. Кімнату розділяла надвоє велика стійка з дротяними кошиками, повними паперів, і яскравими оголошеннями, пришпиленими на дошці. За стійкою стояло три столи, за одним із яких сиділа повненька руда пані в окулярах. На ній була фіолетова футболка, від одного погляду на яку я відчула себе вдягненою, як цибулинка.

Руда пані підвела очі.

— Прошу?

— Я — Ізабелла Свон, — повідомила я і помітила проблиск цікавості у погляді пані. Я передбачала неминучість міських пліток. Донька навіженої колишньої дружини шефа поліції нарешті повернулася додому.

— Звичайно! — сказала жінка, переглянувши завбачливо складену купу паперів на столі і знайшовши те, що шукала. — Ось твій розклад і карта школи, — вона поклала кілька аркушів на конторку, щоб показати мені.

Секретарка пройшлася по списку моїх уроків, показуючи найкращий шлях до кожного кабінету на мапі, і видала бланк, який треба було повернути в кінці дня з підписами всіх викладачів. Нарешті вона всміхнулася та, як і Чарлі, висловила надію, що мені сподобається у Форксі. Я вишкірилась у відповідь так переконливо, як тільки могла.

Коли я йшла назад до пікапа, почали прибувати інші учні. Я об’їхала навколо школи за усіма правилами і вдоволено відмітила, що більшість машин старші за мою, нічого ультрамодного. Вдома я мешкала на небагатій околиці, що входила до району Райська Долина. «Мерседеси» і «порші» були звичною річчю на учнівській стоянці. Тут найкрасивіша машина — сяюче «вольво», що стояло осторонь від інших. Тим часом я, тільки-но опинилася на місці, вимкнула двигун, аби гучне ревіння не привертало до мене уваги.

У пікапі я проглянула карту, намагаючись відразу її за пам’ятати; сподіваюсь, мені не доведеться цілий день ходити, втупивши в неї носа. Я запхала все необхідне до сумки, перекинула її через плече і глибоко вдихнула. Раз плюнути, апатично збрехала я собі. Ніхто мене не покусає. Врешті-решт я видихнула і вийшла з машини.

Йдучи тротуаром, заповненим підлітками, я якнайнижче натягнула на голову каптур. Проста чорна куртка не вирізнялася серед натовпу, зауважила я з полегшенням.

Коли я минула кафетерій, корпус номер три відшукався легко. Велика чорна трійка на білому квадраті прикрашала східну стіну будівлі. Моє дихання поступово прискорювалося — пропорційно наближенню до дверей. Заходячи всередину слідом за двома власниками плащів унісекс, я зробила спробу затамувати подих.

Клас виявився невеликим. Народ переді мною зупинявся ледве не в дверях, щоб повісити плащі на довгий ряд гачків. Я вчинила аналогічно. Звернула увагу на двох дівчат — блондинку з білосніжною шкірою і другу, також бліду, але з русявим волоссям. Принаймні моєю шкірою тут нікого не здивуєш.

Я віднесла бланк учителеві, високому чоловікові із залисинами, містеру Мейсону, якщо вірити іменній табличці на столі. Прочитавши прізвище, він витріщився на мене — не надто обнадійливий початок; звісно, я почервоніла, як буряк. Та він принаймні не став представляти мене класові, а відправив до порожньої задньої парти. Це мало б ускладнити однокласникам процес витріщання на мене, але якимсь дивом їм це все одно вдавалося. Я не відривала очей від списку літератури, який учитель вручив мені. Класика: Бронте, Шекспір, Чосер, Фолкнер. Все вже прочитано. Це заспокоювало і… навіювало нудьгу. Цікаво, мама погодиться вислати папку старих творів — чи вважатиме це нечесним? Я прокручувала в голові різноманітні аргументи для нашої розмови, поки викладач бубнив далі.

Коли пролунав дзвоник — гугнявий гудок, цибатий хлопчина з проблемною шкірою і вугільно-чорним прилизаним волоссям перехилився через прохід, щоб поспілкуватися зі мною.

— Ти Ізабелла Свон, правильно? — він скидався на занадто запобігливого члена шахового гуртка.

— Белла, — виправила я його. Кілька сусідніх парт обернулися назад, щоб подивитися на мене.

— Який у тебе наступний урок? — запитав він. Довелося залізти до сумки.

— М-м-м, правознавство у Джефферсона в шостому корпусі. Я не могла уникнути погляду цікавих очей співрозмовника.

— Я йду до четвертого корпусу і можу тебе провести… — точно містер Запопадливість. — Я — Ерик, — додав він.

Я обережно всміхнулася.

— Дякую.

Ми вдягли куртки й вискочили під дощ, який знову періщив дай Боже. Можу заприсягтися, кілька людей ішли достатньо близько від нас, тримаючись на зручній для підслуховування відстані. Сподіваюсь, я не стаю параноїком.

— Форкс зовсім не схожий на Фенікс, так? — поцікавився Ерик.

— Анітрохи.

— Там нечасто дощить?

— Три-чотири рази на рік.

— Ого, це як там? — здивувався він.

— Сонячно, — відповіла я.

— А ти не дуже засмагла.

— Моя мама — частково альбінос.

Ерик нерішуче роздивлявся моє обличчя, я зітхнула. Схоже, хмари і почуття гумору поєднуються кепсько. Пару місяців такого життя — і я забуду слово сарказм.

Ми пройшли повз кафетерій у зворотному напрямку, до південних корпусів за спортзалом. Ерик провів мене до дверей, хоча напис на них не відрізнявся двозначністю чи заплутаністю.

— Щасти тобі, — побажав він, коли я взялася за дверну ручку. — Може, ще зустрінемося сьогодні на уроках, — додав із надією.

Я загадково посміхнулася і зайшла всередину.

Решта ранку минула приблизно у тому ж дусі. Викладач тригонометрії містер Ворнер, якого я так чи інак зненавиділа б за його предмет, єдиний змусив мене вийти перед класом і назвати своє ім’я. Я затиналася, червоніла і перечепилася об власні черевики, повертаючись на місце.

Після двох уроків я запам’ятала кілька облич із кожного заняття. Завжди знаходилися сміливіші учні, котрі представлялися перші й цікавилися, чи подобається мені у Форксі. Я намагалася відповідати дипломатично, але здебільшого беззастережно фантазувала. Принаймні щоб знайти корпуси, карта мені не знадобилася.

Одна дівчина сиділа за сусідньою партою на тригонометрії та іспанській мові, потім ми разом пішли в кафетерій на ланч. Вона була мініатюрна, сантиметрів на десять нижча за мої метр шістдесят три, але її непокірні чорні кучері майже згладжували різницю у зрості. Я не запам’ятала її імені; мені залишалося тільки всміхатися і кивати, поки вона теревенила про уроки та вчителів. Я не стежила за розповіддю.

Ми сиділи в кінці довгого столу з кількома її друзями, з котрими вона мене познайомила. Їхні імена вилетіли з моєї голови тої миті, як вона їх вимовила. На них, здавалося, справила враження розкутість дівчини у спілкуванні зі мною. Хлопець з англійської, Ерик, помахав рукою з протилежного кінця зали.

Там, у їдальні, намагаючись підтримати розмову із сімома набридливими незнайомцями, я вперше побачила їх.

Вони сиділи в кутку кафетерію, у найдальшому кутку довжелезної зали. Їх було п’ятеро. Вони сиділи мовчки, не торкаючись їжі, хоча перед кожним стояла повна таця. На відміну від інших учнів вони не витріщалися на мене. Я могла спокійно роздивитися їх, не боячись зустрітися поглядом із надміру зацікавленими очима. Але зовсім не це привернуло й затримало мою увагу.

Вони були цілком різні. З-поміж трьох хлопців один, із темним кучерявим волоссям, був великий і м’язистий, наче професійний культурист. Другий, власник золотавого волосся, — вищий, стрункіший, але також міцно збудований. Третій — високий, тоненький, не такий кремезний, зі скуйовдженою шевелюрою кольору бронзи. Він більше за решту скидався на підлітка; інших можна було радше прийняти за студентів або навіть учителів, ніж за учнів старшої школи.

Дівчата зовні являли собою повну протилежність. Висока мала величний вигляд. З ідеальною фігурою моделі, що рекламує купальники у глянцевому журналі, вона належала до типу дівчат, котрий неминуче завдає удару по самооцінці всіх представниць прекрасної статі, що перебувають поруч. Її золотаве волосся вишуканими хвилями затуляло половину спини. Маленька нагадувала ельфійку — тонюсінька до неможливості, з мініатюрними рисами обличчя і чорним як воронове крило, коротко стриженим волоссям, що стирчало навсібіч.

• Предыдущая
• 3/88
• Следующая