Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 4

• Предыдущая
• 4/88
• Следующая

І все ж усі п’ятеро були дивовижно, неймовірно схожі. Всі — смертельно бліді, більше за інших учнів у місті, що не знає сонця. Біліші за мене, альбіноса. Незважаючи на разючу відмінність у кольорі волосся, всі мали темні-темні очі. А ще — тіні під очима: багряні, схожі на синці круги. Ніби всі п’ятеро страждали на безсоння, чи колись давно зламали носа — й от-от мають зійти останні сліди. Хоча їхні носи, всі їхні риси обличчя були чіткими, ідеальними, загостреними.

Та я не могла відірвати від них погляду з іншої причини.

Я витріщалася на них тому, що їхні обличчя, такі різні й такі схожі, були неприродно, нелюдськи, божественно красивими. То були обличчя, які ви очікуєте побачити хіба що на опрацьованих фотошопом сторінках журналу мод. Або на картинах давніх майстрів. Обличчя янголів. Важко було визначити найвродливішого — можливо, ідеальна білявка або хлопець із бронзовим волоссям.

Вони дивилися в нікуди — ні одне на одного, ні на інших учнів, ані на щось конкретне, наскільки я могла судити. Поки я спостерігала, маленька дівчина підвелася, взяла тацю — так і не відкрита содова, не надкушене яблуко — і рушила швидким граційним кроком сарни, що прямує до водопою. Я зі здивуванням спостерігала за її гнучкими рухами танцівниці, доки вона не викинула вміст таці на смітник і не прослизнула крізь двері швидше, ніж я встигла кліпнути оком. Я рвучко повернулася до сусідів, котрі нічим не виявили здивування.

— Хто вони? — запитала я у дівчини з іспанської, чиє ім’я вислизнуло з моєї пам’яті.

Коли вона поглянула у протилежний бік кімнати, щоб упевнитися, про кого йдеться, хоча, либонь, здогадалася з інтонації запитання, найтендітніший — імовірно, наймолодший серед усіх — хлопець раптово теж подивився на неї. Його погляд затримався на ній на хвильку, потім магічне полум’я темних очей зупинилося на мені.

Він миттєво відвів погляд, швидше за мене, хоча я відразу в незрозумілому занепокоєнні опустила очі додолу. Під час короткого удару блискавки-погляду на обличчі хлопця не з’явилося жодної емоції. Виглядало так, ніби вона назвала його на ім’я і він мимоволі поглянув, хто кличе його, втім, заздалегідь вирішивши не відповідати.

Моя сусідка, як і я, зніяковіло захихотіла, втупившись у стіл.

— Це Едвард і Еммет Каллени та Розалія і Джаспер Гейли. Дівчина, яка щойно вийшла, — Аліса Каллен. Вони всі живуть із лікарем Калленом і його дружиною, — прошепотіла вона.

Я крадькома зиркнула на юного красеня; наразі він розглядав тацю, довгими білими пальцями розкришуючи бублик. Рот хлопця швидко рухався, та ідеальні вуста майже не розтулялися. Інші троє дивилися в нікуди, проте мене не залишало відчуття, що він тихо із ними говорить.

Незвичні, непоширені імена, подумалось мені. Так звали наших дідусів і бабусь. Втім, може, це місцева мода — традиційні імена маленьких містечок. Нарешті я пригадала, як звали мою сусідку — Джесика. Абсолютно пересічне ім’я. В одному з класів удома було дві Джесики.

— Вони… дуже привабливі, — я вийшла на стежку війни із навмисним приховуванням фактів.

— Так! — погодилася Джесика, знову захихотівши. — Але вони вже разом — Еммет і Розалія, Джаспер і Аліса, я маю на увазі. Вони живуть разом.

У її голосі забринів увесь шок і осуд маленького містечка, критично подумала я. Але, правду кажучи, варто визнати, такий стан справ навіть у Феніксі викликав би плітки.

— Хто з них Каллени? — запитала я. — Вони не схожі на родичів…

— А вони не кровна рідня. Містер Каллен дуже молодий, йому не більш як за тридцять. Їх усиновили. Гейли — брат і сестра, двійнята, вихованці Калленів.

— Вони здаються задорослими для вихованців.

— Зараз Джасперу і Розалії вісімнадцять років, а живуть вони у місіс Каллен із вісьмох. Вона їхня тітка чи щось таке.

— Це дуже мило з боку подружжя Калленів — піклуватися про дітей, коли самі вони такі молоді.

— Мабуть, так, — мляво погодилася Джесика. В мене склалося враження, що вона з якоїсь причини недолюблює лікаря і його дружину. Беручи до уваги те, як вона дивилася на їхніх всиновлених дітей, я ризикнула зробити висновок, що річ у заздрості. — Я думаю, що місіс Каллен не може мати дітей, так от, — додала Джесика, ніби це применшувало доброту Калленів.

Під час розмови мої очі знову і знову прикипали до столу, де сиділа дивна сімейка. Вони продовжували вдивлятися у стіни і нічого не їли.

— Вони завжди мешкали у Форксі? — поцікавилась я. Бо я б точно звернула на них увагу під час попередніх літніх від відин.

— Ні! — відповіла Джесика тоном, що передбачав очевидність факту навіть для такого новачка, як я. — Вони приїхали два роки тому звідкись із Аляски.

Жаль і полегшення водночас зародилися в моєму серці. Жаль — тому що якими б прекрасними не були Каллени, вони залишалися чужими, місто не прийняло їх. Полегшення мені принесло усвідомлення, що я не єдиний новачок у Форксі і явно не найцікавіший.

Поки я роздивлялася їх, наймолодший, той що з Калленів, відірвав очі від стіни і зустрівся зі мною поглядом. Цього разу я помітила зацікавлення. Я одразу відвернулася, але встигла зауважити неясне очікування в його очах.

— Як звати хлопця, мідного шатена? — запитала я, знову крадькома зиркнувши на нього. Він продовжував дивитися на мене, та це було не схоже на тупе витріщання інших учнів — десь на денці погляду ледь помітно бриніло розчарування. Я знову опустила очі.

— Це Едвард. Шикарний хлопчина, звичайно, але не раджу марнувати час. Він не ходить на побачення. І дурному ясно, що у нас немає гідної його принцеси, — вона пирснула. Вірна ознака ображеної гідності. Цікаво, коли він її відшив.

Я прикусила губу, щоб не розсміятися. Потім іще раз поглянула на Едварда. Я не бачила обличчя, але подумала, що щока у нього рухається так, наче він посміхається.

Ще за пару хвилин четвірка встала з-за столу. Всі були винятково граційні, навіть наймасивніший — «культурист». Було в них щось хвилююче. Едвард більше не дивився в мій бік.

Я затрималась у кафетерії з Джесикою та її друзями довше, ніж якби обідала сама. Та мені не хотілося спізнитися на уроки в перший день у школі. Одна з нових знайомих, котра завбачливо нагадала мені, що її звати Анжела, також збиралася на урок біології. Ми разом мовчки попрямували до класу. Вочевидь, жодна з нас не відрізнялася нав’язливістю.

Коли ми зайшли до класу, Анжела відразу сіла за лабораторний столик, точну копію тих, що залишилися в Каліфорнії. Місце біля неї виявилося зайнятим. Власне, за жодним столиком не було вільних стільців. За жодним, крім одного. Біля центрального проходу, поруч із єдиним вільним місцем, я впізнала незвичну шевелюру Едварда Каллена. Повзучи проходом, щоб відрекомендуватися вчителеві й отримати автограф на бланк, я крадькома спостерігала за Едвардом. Коли я проходила повз, він різко закам’янів на стільці та знову втупився в мене. Наші погляди зустрілися. На його обличчі застиг дивний вираз — неприязний, розлючений. Я миттю відвернулася, шокована, і відразу почервоніла до кінчиків пальців. Я перечепилась і поцілувалася б з підлогою, якби не встигла схопитися за найближчий столик. Дівчисько за злощасною партою вишкірило зуби.

Я помітила — очі в Едварда чорні. Чорні як ніч.

Містер Банер підписав бланк і вручив підручник без жодного натяку на таке безглуздя, як відрекомендовуватися класові. Я відчула — з ним проблем не буде. Звісно, йому не залишилось нічого, крім відправити мене до єдиного вільного столика посередині класу. Прямуючи на місце, я уважно роздивлялася підлогу, спантеличена ворожістю Едварда.

Я поклала книжку на стіл і сіла, не підводячи очей, але помітила бічним зором, як Едвард змінив позу. Він відхиливсь якнайдалі від мене, відсунувся на краєчок стільця і відвернувся, ніби відчувши неприємний запах. Я непомітно понюхала волосся. Воно пахло полуницею, ароматом мого улюбленого шампуню. Абсолютно неспецифічний запах. Я перекинула коси на правий бік, щоб вони темною запоною відокремили нас одне від одного, і намагалася зосередитись на уроці.

• Предыдущая
• 4/88
• Следующая