Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 61

• Предыдущая
• 61/104
• Следующая

Софі слухала, як затихає в коридорі стукіт милиць Тібінґа, і намагалась осягнути все, щойно почуте. Не в силах вимовити ні слова, вона безпорадно подивилась на Ленґдона. Але той уже заперечно хитав головою, наче прочитав її думки.

— Ні, Софі, — прошепотів він зі співчуттям в очах. — Мені теж це спало на думку, коли я зрозумів, що твій дідусь належав до Пріорату Сіону, і ти сказала, що він хотів відкрити тобі якусь таємницю про твою родину. Але це неможливо. — Ленґдон на мить замовк. — Прізвище Соньєр не має нічого спільного з Меровінґами.

Софі не знала, що вона відчуває: полегшення чи розчарування. Трохи раніше Ленґдон чомусь запитав її — так, між іншим, — про дівоче прізвище її матері. Вона відповіла — Шовель. Тепер суть цього запитання стала їй зрозуміла.

— А Шовель? — з надією запитала Софі.

Він знову похитав головою.

— Мені шкода. Я знаю, це б тобі дещо прояснило. Але сьогодні є лише дві лінії прямих нащадків Меровінґів. Їхні прізвища — Плантар і Сен-Клер. Обидві родини живуть десь непомітно, мабуть, під захистом Пріорату.

Софі подумки повторила ці прізвища, а тоді похитала головою. У її родині не було ані Плантарів, ані Сен-Клерів. Раптом вона відчула смертельну втому. Було очевидно, що вона ані на крок не наблизилась до розуміння того, яку правду хотів їй відкрити дідусь. Тепер Софі думала, що краще б дідусь узагалі не згадував її родини. Він лише роз’ятрив старі рани. «Твої рідні загинули, Софі. Вони не повернуться». Вона згадала маму, як та співала їй колискові, батька, що возив її на плечах, і бабусю з молодшим братиком, що усміхались їй люблячими зеленими очима. Усе це в неї вкрадено. Залишився тільки дідусь.

«А тепер і його не стало. Я зовсім сама».

Софі мимоволі знову повернулася до «Таємної вечері» і задивилась на довге руде волосся Марії Магдалини і її спокійні очі. Щось у виразі її обличчя натякало на втрату коханої людини. Софі це відчула.

— Роберте! — тихо покликала вона.

Він підійшов до неї.

— Лі сказав, що історія Ґрааля всюди навколо нас. Але я сьогодні почула її вперше.

Ленґдон хотів було покласти їй руку на плече, щоб утішити, але втримався.

— Ти чула її історію, Софі, й раніше. Усі її чули. Ми просто цього не усвідомлюємо.

— Не розумію.

— Історія Ґрааля всюди/але вона прихована. Коли Церква зробила Марію Магдалину повією і заборонила всім говорити про неї, її історію доводилося передавати таємно... за допомогою метафор і символів.

— Так, звичайно. Через мистецтво.

Ленґдон показав на «Таємну вечерю».

— Ось чудовий приклад. Деякі із найвідоміших сьогодні творів мистецтва, літератури і музики потайки говорять про історію Марії Магдалини й Ісуса.

Ленґдбн розповів щ про твори да Вінчі, Боттічеллі, Пуссена, Берніні, Моцарта і Віктора Гюґо, що нашіптують про відродження священної жіночності. Давні легенди про сера Ґавейна і Зеленого рицаря, короля Артура і Сплячу красуню — це все алегорії на Ґрааль. «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюґо і «Чарівна флейта» Моцарта рясніють масонськими символами і таємницями Святого Ґрааля.

— Варто лише розплющити очі, — сказав Ленґдон, — і ти побачиш, що Ґрааль усюди. Картини. Музика. Книжки. Навіть у мультфільмах, телепередачах і популярних кінострічках.

Ленґдон показав свій годинник із Мікі-Маусом і розповів, що Волт Дісней уважав справою життя передати історію Ґрааля наступним поколінням. За це його навіть прозвали «сучасним Леонардо да Вінчі». І справді — обидва ці чоловіки набагато випередили свій час, були талановитими митцями, членами таємних товариств і, як достеменно відомо, великими жартівниками. Волт Дісней, як і Леонардо, любив вплітати у свої твори приховані натяки і символи. Для досвідченого символога будь-який із ранніх фільмів Диснея — це прірва алюзій і метафор.

Більшість прихованих натяків Діснея стосувалися релігії, поганських міфів та історій про повалену богиню. Не випадково Дісней екранізував такі казки, як «Попелюшка», «Спляча красуня» та «Білосніжка», — у них усіх ішлося про пригноблення священної жіночності. Не потрібно глибокого знання символів, аби зрозуміти, що Білосніжка — принцеса, яка згрішила, скуштувавши отруєного яблука, — це чітка алюзія на гріхопадіння Єви в Едемському саду. А принцеса Аврора зі «Сплячої красуні» — її таємне ім’я Роза, і вона переховується в лісі, щоб урятуватися від кігтів злої відьми — це історія Ґрааля для дітей.

Попри серйозний імідж фірми, на кіностудії Діснея працювало немало жартівників, і вони розважалися тим, що вставляли у фільми приховані символи. Ленґдон ніколи не забуде, як один із його студентів якось приніс на лекцію компакт-диск із «Королем Левом». Однієї миті під час перегляду він натиснув на паузу, і всі чітко побачили на екрані слово «SEX», утворене з порошинок в Сімбо над головою. І хоч Ленґдон підозрював, що це, мабуть, просто витівка якогось художника-мультиплікатора, а не висока алюзія на поклоніння поганців перед людською сексуальністю, це не похитнуло його захоплення Діснеєм, фільми якого рясніли цікавими символами. Приміром, у «Русалочці» вигадливо переплелися духовні символи, які так чітко вказували на богиню, що це не могло бути випадковістю.

Переглядаючи «Русалочку» вперше, Ленґдон ледь не скрикнув, коли помітив у підводній оселі Аріель картину «Магдалина, що кається» художника сімнадцятого століття Джорджа де ла Тура, яка вшановує збезчещену Марію Магдалину. Що й казати, відповідна декорація, тим паче, що весь фільм виявився дев’яностохвилинним колажем відвертих символічних посилань на згублену святість Ісіди, Єви, богині риб і, знову ж таки, Марії Магдалини. Ім’я русалочки Аріель тісно пов’язане зі священною жіночністю, а в книзі пророка Ісаї воно є синонімом до «священного міста в облозі». Довге руде волосся русалочки, звісно, теж не збіг.

У коридорі застукотіли милиці Тібінґа, пересувався він якось незвично швидко. Коли він з’явився в дверях, обличчя його було суворе.

— Вам доведеться все пояснити, Роберте, — холодно мовив він. — Ви не були зі мною щирий.

— Мене підставили, Лі, — сказав Ленґдон, намагаючись залишатись спокійним. — Ви ж мене знаєте. Я не здатний нікого убити.

Тон Тібінґа не пом’якшав.

— Роберте, вас показують по телебаченню. Ви що, чорт забирай, не знали, що вас розшукує поліція?

— Знав.

— То ви зловживали моєю довірою. Я просто вражений: як ви посміли прийти сюди і заговорювати мені зуби всіма цими розмовами про Ґрааль, і все лише заради того, щоб сховатися в моєму будинку!

— Але я нікого не вбивав.

— Жака Соньєра убито, і поліція звинувачує вас. — Тібінґ спохмурнів. — Такий видатний мистецтвознавець...

— Господарю! — за спиною Тібінґа з’явився слуга, він стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. — Дозвольте, я їх випроваджу?

— Я сам упораюсь. — Тібінґ прошкутильгав через кабінет і розчинив настіж широкі скляні двері, що виходили на галявинку обіч будинку. — Будь ласка, знайдіть своє авто і їдьте звідси.

Софі не рушила з місця.

— Ми маємо інформацію про clef de voute: Наріжний камінь Пріорату.

Тібінґ уважно подивився на неї і презирливо фиркнув.

— Хитра приманка. Роберт знає, як я його шукав.

— Вона каже правду, — мовив Ленґдон. — Саме тому ми й приїхали до вас. Щоб поговорити про наріжний камінь.

Слуга не витримав і втрутився.

— Забирайтеся, або я викличу поліцію.

— Лі, — шепнув Ленґдон, — ми знаємо, де він.

Рішучість Тібінґа, схоже, похитнулась.

Ремі рушив до них із грізним виглядом.

— Геть! Або я силою...

— Ремі! — прикрикнув Тібінґ на свого слугу. — Вийди, будь ласка, на хвилинку.

Лакей від подиву аж роззявив рот.

— Господарю! Я не можу. Ці люди...

— Я сам дам раду. — Тібінґ показав на двері.

На мить запала тиша. Ремі поплівся до коридору, наче побитий пес.

Із відчинених дверей тягнуло нічною прохолодою. Тібінґ повернувся до Софі й Ленґдона, обличчя в нього й досі було насторожене.

• Предыдущая
• 61/104
• Следующая