Янголи і демони - Браун Дэн - Страница 37

• Предыдущая
• 37/116
• Следующая

— Або ж, — урочисто додав Ленґдон, — за папського ре> крипту. Так було зазначено в усіх відмовах, які надіслав мені и.іш куратор.

Камерарій кивнув.

— Не хочу видатися нахабним, — додав Ленґдон, — але, якщо in' помиляюся, папський рескрипт виходить із цього кабінету.

І. наскільки розумію, сьогодні саме ви його господар. З огляду на і с становище…

Камерарій витягнув з кишені годинник і подивився на нього.

— Містере Ленґдон, щоб урятувати Церкву, я готовий сьогодні піддати життя, у. буквальному сенсі.

У його очах Ленґдон прочитав тільки щирість.

— Цей документ, — вів даді камерарій, — ви впевнені, що він, иісрігається в наших архівах? І що. він може допомогти нам ви-нмчити ці чотири церкви?

— Якби я не був упевнений, то не звертався б стільки разів про допуск до архівів. Італія далеченько від Америки, аби прос-ю так, задля розваги, літати туди-сюди на платню викладача. Документ, про який я говорю, — це давній…

— Прошу вас, — перервав його камерарій. — Моя голова вже нічого не сприймає. Ви знаєте, де розташовані таємні архіви?

Ленґдона охопило радісне збудження.

— Біля воріт Свя тої Аннк.

— Я вражений. Більшість науковців уважає, що до них треба п ти через потаємні двері за троном святого Петра.

— Ні. Ці двері ведуть до Archivio della Reverenda di Fabbrica di s’ Pietro. Inn ато хто так помиляється.

— Відвідувачів завжди супроводжує хтось із бібліотекарів. Але ираз бібліотекарів у місті немає. Отже, мені доведеться хіба що іюнністю вам довіритись. Навіть наші кардинали не заходять і уди без супроводу.

— Я обходитимусь із вашими скарбами максимально обережно.

І ибліотекарі навіть не зауважать, що в архівах хтось побував.

Десь над головами задзвонили дзвони собору Святого Петра. К.імерарій подивився на годинник.

— Я мушу йти. — Якусь мить він мовчав, тоді поглянув ну Ленґдона й мовив: — Я накажу, щоб хтось із швейцарських гвардійців зустрів вас біля входу до архівів. Я покладаюсь на вас, містере Ленґдон. А зараз ідіть.

Ленґдон занімів.

Тепер йому здавалося, що молодий священик має якусь надлюдську витримку. Той підніс руку і з несподіваною силою стиснув Ленґдонові плече.

— Бажаю вам знайти те, що ви шукаєте. І то якнайшвидше.

Таємні архіви Ватикану розташовані на пагорбі в дальньому кінці двору Бельведера за воротами Святої Анни. У них зберігається понад двадцять тисяч праць, серед яких, за чутками, є навіть такі скарби, як зниклі щоденники Леонардо да Вінчі й неопублі-ковані євангелія.

Ленґдон енергійно крокував під гору порожньою віа де'лла Фондамента в напрямку архівів, насилу вірячи в те, що його от-от впустять досередини. Вітторія йшла поруч, без зусиль витримуючи взятий темп. Вітер легко ворушив її волосся, що ледь чутно пахло мигдалем. Ленґдон з приємністю вдихав цей аромат, відчуваючи, що думки його починають блукати. Він змусив себе знову зосередитись.

— Ви не хочете сказати мені, що саме ми шукатимемо? — поцікавилась Вітторія.

— Одну книжечку, яку написав хлопець на ім’я Галілей.

Вітторія здивувалась.

Не дражніться. Що такого є в цій книжечці?

— У ній має бути щось, що називають il segno.

— Знак?

— Знак, ключ, сигнал… залежно як перекладати.

— Знак про що?

Ленґдон пришвидшив крок.

— Знак, який вказує на одне таємне місце. За часів Галілея імюмінатам доводилось ховатися від Ватикану, і тому вони иілйшли собі в Римі місце для таємних зустрічей. Вони назвали мого храмом Просвітлення.

— Доволі зухвало з їхнього боку називати храмом лігво

> итаністів.

Ленґдон дохитав головою.

— У ті часи ілюмінати не були сатаністами. Це були вчені, що і >і южнювали просвітлення. А сховище було їм потрібне лише для юі о, щоб збиратися й спокійно говорити на теми, які забороняв Н. ггикан, Хоч нам достеменно відомо, що таке потаємне місце іустрічей існувало, дотепер ніхто не знає, де саме воно було.

— Схоже, ілюмінати вміють берегти таємниці.

— Ще б пак! По суті, вони так і не відкрили свого сховку нікому зі сторонніх. Така таємничість захищала їх, але водночас

і.і нажала набирати нових членів.

— Тобто вони не могли зростати без реклами, — сказала Віт-юрія, легко встигаючи і за кроком, і за думкою Ленґдона.

— Саме так. Чутки про братство Галілея почали поширювати-гн в 30-х роках сімнадцятого століття, і вчені з усієї Європи таємно вирушали до Рима, сподіваючись вступити до лав ілюмінатів, їм кортіло подивитися в телескоп Галілея й почути ідеї видатного мислителя. Однак, опинившись у Римі, ці вчені не знали ні куди йти, ні до кого звертатися. Ілюмінатам була потрібна свіжа кров, але вони не могли відкрити місце своїх таємних зустрічей і тим самим наразитися на небезпеку.

Вітторія наморщила чоло.

— Схоже на situazione senza soluzione.

— Атож. Закляте коло.

— І що ж вони зробили?

— Це були вчені. Вони проаналізували проблему і знайшли розв’язок. Блискучий розв’язок, що й казати. Ілюмінати створили щось на кшталт хитромудрої карти, яка вказувала вченим шлях до їхнього храму.

Вітторія так здивувалася, що навіть сповільнила крок.

— Карти? — недовірливо перепитала вона. — Але ж це так леї' коважно! Якби хоч один її примірник потрапив до чужих рук…

— Такого статися не могло, — заперечив Ленґдон. — Жодних примірників не існувало. Цю карту неможливо було зобразити на папері. Вона була величезна. Такий собі маршрут із вказівниками через усе місто.

Вітторія сповільнила ходу.

— У вигляді стрілок на тротуарах?

— Щось типу того, але вказівники були старанно замасковані. Карта складалася з низки символів, розташованих у громадських місцях по всьому місту і не зрозумілих для невтаємничених. Один символ вів до наступного… той іще до наступного… і так далі. Закінчувався маршрут у храмі ілюмінатів.

— Щось схоже на гру в пошуки скарбу, — недовірливо зауважила Вітторія.

Ленґдон хмикнув.

— У певному сенсі так і є. Ілюмінати називали свій ланцюжок символів «стежкою світла», і кожен, хто хотів долучитися до братства, мусив пройти її від початку до кінця. Це було своєрідне випробування.

— Але ж якби Ватикан захотів вистежити ілюмінатів, — сказала Вітторія, — то теж міг би пройти цією стежкою!

— Не міг би. Стежка була замаскована. Це була головоломка, складена так, що тільки окремі люди були спроможні розпізнати вказівники й здогадатися, де знаходиться храм ілюмінатів. Ілюмінати задумали її як своєрідне посвячення — не тільки як засіб захисту, а й як іспит, скласти який могли тільки найталановитіші вчені.

— Як на мене, все це звучить не дуже переконливо. У сімнадцятому столітті духовенство належало до найосвіченіших людей у світі. Якщо ці вказівники були в громадських місцях, то у Ватикані напевно були люди, здатні.їх розшифрувати.

— Безперечно, — догодився Ленґдон, — якби вони про них знали. Але вони нічого не здогадувались, бо ілюмінати створили такі вказівники, що клірики нізащо б їх не розпізнали.

Попи вдалися до Методу, який сучасні символоги називають ihi симуляцією.

— Тобто камуфляжем.

Ленґдон був вражений.

— Ви знаєте цей термін?

— Dissimulazione, — сказала вона. — Найкращий спосіб захис-і у в природі. Спробуйте побачити рибу-флейторила, що плаває псртикально в морських водоростях.

— Зрозуміло, — сказав Ленґдон. — Ілюмінати діяли за таким і,імим принципом. Вони створили знаки, що нічим не вирізня-мися на тлі давнього Рима. Скористатися амбіграмами чи науко-иими символами ілюмінати не могли, бо це надто впадало б в очі.

І тому вони запросили митця — того самого анонімного генія, що створив амбіграму їхньої назви, — і замовили йому чотири ікульптури.

— Скульптури ілюмінатів?

— Так, скульптури, які мали відповідати двом обов’язковим вимогам. По-перше, вони мали виглядати так само, як і решта іворів мистецтва в Римі… щоб Ватиканові й на гадку не спало, що їх виготовлено на замовлення ілюмінатів.

• Предыдущая
• 37/116
• Следующая