Янголи і демони - Браун Дэн - Страница 97

• Предыдущая
• 97/116
• Следующая

Тепер Ленґдон знав, що цей міф — не вигадка.

Діамант ілюмінатів.

Ленґдон точно знав, що такого хаосу й істерії, які охопили майдан Святого Петра, Ватикан не бачив за дві тисячі років свого існування. Жодна битва, жодне розп’яття, жодний хрестовий похід, жодне містичне видіння… ніщо не можна порівняти з тією драмою, що відбувалась тут цієї миті.

Трагедія розгорталась, а Ленґдон раптом почувся дивно відстороненим. Йому здалося, що він відірвався від землі і спостерігає за всім цим божевіллям з якогось іншого виміру…

Камерарій із тавром на грудях… сам не свій, і весь світ на нього дивиться…

Діамант ілюмінатів… у всій своїй диявольській красі…

Годинник, що відлічує останні двадцять хвилин в історії Ватикану…

Драма, однак, тільки розпочиналась.

Камерарій, наче в якомусь посттравматичному трансі, раптом відчув у собі неймовірну силу, немов став одержимий демонами. Він щось забурмотів, звертаючись до невидимих духів. Тоді подивився вгору і здійняв руки.

— Кажи! — прокричав він, звертаючись до неба. — Я Тебе чую!

Ленґдон усе зрозумів, і в нього стиснулося серце.

Вітторія, очевидно, теж зрозуміла. Вона сполотніла.

— Він переживає шок, — сказала. — У нього галюцинації. Він думає, що говорить із Богом!

Хтось мусить це припинити, подумав Ленґдон. Це був сумний і жалюгідний кінець. Треба відвезти його до лікарні.

Нижче на сходах стояла Чиніта Макрі, старанно знімаючи все на камеру. Схоже, вона знайшла ідеальний ракурс. Відзняті кадри моментально з’являлися на екранах по той бік майдану і нагадували якийсь безконечний фільм жахів.

У всій цій трагедії було щось героїчне. Камерарій у розірваній с утані з чорним опіком на грудях скидався на лицаря, якому довелося пройти крізь пекло заради цієї єдиної неповторної миті одкровення. Він кричав до неба;

— Ті sento, Dio! Я чую Тебе, Господи!

Шартран позадкував із виразом благоговійного жаху на обличчі.

Над майданом раптом запанувала цілковита тиша. На якусь мить здалося, що тихо стало на цілій планеті… немов усі ті, хто зараз сидів перед телевізором, теж разом затамували подих.

Камерарій стояв на сходах собору Святого Петра, здійнявши до неба руки, і за ним напружено стежив увесь світ. Напівголий і з раною на грудях, він чимось нагадував Ісуса Христа. Звертп ючись до неба, він вигукував:

— Grazie! Grazie, Dio!

Натовп мовчав.

— Grazie, Dio! — ще раз проказав камерарій. Його обличчя осяяла усмішка. Здалося, що крізь грозові хмари проглянули сонце.

Дякую, Боже? Ленґдон нічого не розумів.

Камерарій дивно перемінився. Тепер він весь світився радістю. Він знову глянув на небо й енергійно закивав. Тоді закричав:

— «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Цср квусвою»!

Цю фразу Ленґдон знав, але не мав ані найменшого поняття, з якої рації камерарій зараз її процитував.

Камерарій повернувся обличчям до людей і ще раз прокричим у темряву:

— «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я церкму свою!» — Тоді здійняв до неба руки і голосно засміявся. — Grazie. Dio! Grazie!

Чоловік явно збожеволів.

Світ спостерігав за ним, немов зачарований.

Проте того, що сталося потім, не сподівався ніхто.

З останнім радісним криком камерарій рвонув назад до собору Святого Петра.

Одинадцята сорок дві.

Ленґдон нізащо б не подумав, що буде одним із тих, хто знову кинеться до собору за камерарієм… Ще менше він сподівався, що зробить це першим. Але він стояв найближче до дверей і діяв інстинктивно.

Він тут загине, думав Ленґдон вбігаючи у чорну порожнечу.

— Камерарію! Зупиніться!

У соборі панував суцільний морок. Від яскравого світла на майдані зіниці в Ленґдона звузились, і його поле зору тепер обмежувалось лише кількома футами. Він різко загальмував. Десь попереду шурхотіла сутана камерарія, який, не тямлячи себе, біг у безодню.

Услід за Ленґдоном до собору ввірвались швейцарські гвардійці й Вітторія. Спалахнули ліхтарі, але їхнє світло було вже зовсім тьмяне й не сягало до глибин базиліки. Промені металися туди-сюди, вихоплюючи з темряви лише колони й мармурову підлогу. Камерарія ніде не було видно.

— Камерарію! — загукав Шартран зі страхом у голосі; — Зачекайте! Сеньйоре!

Якась метушня біля Входу змусила всіх озирнутися. У двері ввалилася Чиніта Макрі з камерою на плечі. Червоний вогник свідчив, що камера й досі працює. За нею вбіг Ґлік. Він тримав у руці мікрофон і кричав до Макрі, щоб зачекала на мього.

Ленґдон не повірив власним очам. Зараз аж ніяк не відповідний момент!

— Геть! — гаркнув Шартран. — Це не для ваших очей!

Але Макрі й Ґлік не зупинялися.

— Чиніто! — злякано крикнув Ґлік. — Це самогубство! Я далі не йду!

Макрі не звертала на нього уваги. Вона натиснула якусь кнопку, і на камері спалахнула яскрава лампа, моментально усіх засліпивши.

Ленґдон прикрив очі рукою і відвернувся. Прокляття! Коли очі трохи призвичаїлись, він побачив, що прожектор на камері освітлює храм у радіусі тридцяти ярдів.

Цієї миті звідкись здалеку долинув голос камерарія.

— «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву свою»!

Макрі спрямувала камеру в бік звуку. Далеко попереду, там, де світло вже зливалося з темрявою, замаячіла чорна тканина. Центральним нефом собору бігла знайома постать.

Від цього химерного видовища всі на мить розгубилися. Першим опам’ятався Шартран. Він обійшов Ленґдона й кинувся наздоганяти камерарія. Ленґдон помчав услід. За ними побігли гвардійці й Вітторія.

Макрі приєдналась до процесії останньою. Вона освітлювала всім шлях і водночас транслювала цю моторошну картину світові. Ґлік голосно вилаявся й побіг за нею, коментуючи в мікрофон тремтячим від страху голосом усе, що бачив.

Лейтенант Шартран одного дня вирахував, що центральний неф собору Святого Петра довший, ніж футбольне поле олімпійського стадіону. А цієї ночі воно здавалося довшим щонайменше вдвічі. Доганяючи камерарія, Шартран розмірковував, куди той прямує. Зазнавши під час жахливої сутички в кабінеті Папи важкої фізичної й моральної травми, камерарій іще не отямився від шоку й марив.

Десь попереду, там, куди не сягав прожектор камери Бі-бі-сі, лунав його радісний голос:

— «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву свою»!

Шартран знав, що це слова зі Святого Письма — з Євангелія від Матвія, глава 16, вірш 18, якщо він не помилявся. Зараз, коли до знищення Церкви залишалось якихось кілька хвилин, ці сло ва здавались особливо недоречними і навіть жорстокими. Камс рарій стовідсотково збожеволів.

А може, ні?

На мить Шартранова душа затрепетала. Він завжди вважав, що всі чудесні видіння і послання від Бога — це лише бажані галюцинації, плід надміру збудженої уяви, яка чує те, що хоче чути. Бог не контактує з людьми безпосередньої.

Проте за мить Шартранові самому сталося видіння, начебто сам Святий Дух спустився, щоб переконати його в своїй силі.

Попереду, приблизно за п’ятдесят ярдів від нього, з’явився привид… якийсь безтілесний сяючий контур. Блідий силует нагадував напівголого камерарія. Привид здавався прозорим і випромінював світло. Шартран зупинився, серце в нього завмерло. Камерарій світиться! Привид засяяв іще яскравіше, а тоді почав кудись опускатися… глибше й глибше… і, немов за чарами, зовсім зник у чорноті підлоги.

Ленґдон теж бачив це диво. На мить йому теж здалося, що це було чудесне видіння. Коли ж, обминувши ошелешеного Шартрана, він кинувся до того місця, де зник камерарій, то зрозумів, що ж насправді сталося. Камерарій добіг до ніші паліїв — крипти, у якій горіло дев’яносто дев’ять лампад. Лампади підсвітили його знизу, тому здалеку він став схожий на привида. Тоді камерарій зійшов сходами вниз, а їм здалося, що він зник під підлогою.

• Предыдущая
• 97/116
• Следующая