Вітряк - Чернишев Славчо - Страница 2
- Предыдущая
- 2/39
- Следующая
Потім усе втратило свій реальний смисл.
Реготали гларуси. Якісь жінки-рибачихи, певно, колишні дівчата синів барби Тодорія, заголосили. Зупинялися прохожі. Дехто почав розпитувати, хто такий покійник, від чого помер, чому немає родичів. Змішалось багато голосів. Зчинилась метушня. Десь дістали воза.
Товариші барби Тодорія поклали його на воза й накрили зверху старим рибальським парусом. Хтось вилаявся. «Тихше, громадяни, тихше! — заспокоював міліціонер. — Людина вмерла». Всі пішли за возом. Хлопці самі лишились на пустому березі.
Тоді Максим сховав весла та щоглу з перекладиною, і всі четверо рушили за натовпом. Сашо побіг до телефонної будки й попередив матір, що він сьогодні не прийде на ніч додому. Мати перелякалась: чому він не прийде? А Сашо хтозна для чого збрехав, що вмер визначний мореплавець і треба буде стояти в почесній варті. Мати спробувала заперечити, але, знаючи свого сина, не дуже наполягала, а йому тільки того й треба було. Сказавши на добраніч, він повісив трубку. Потім подзвонив на завод до інженера Кирилова, передав йому сумну звістку і повідомив, що «екіпаж» (в тому числі і Андрій) стоятиме всю ніч на почесній варті; якщо інженер матиме час, хай прийде й він. Кирилов, давній друг капітана, який активно допомагав хлопцям і Максимовому батькові лагодити старе корито, відповів, що негайно виходить. Сашо наздогнав товаришів.
Барба Тодорій жив сам у маленькій хатині на околиці міста, біля самого моря. Це був старий бідняцький, робітничий квартал. На одному його кінці вже зводились нові житлові корпуси, але поки що вони вміщали небагато людей. І досі, хоч вже не один рік минув після того, як народ взяв, владу в свої руки, цей квартал зберігав свій колишній вигляд. Нові були тільки назви кривих пильних вуличок. Багато його мешканців загинули за довгі роки боротьби. Старому капітанові давали будиночок у центрі міста, але він рішуче відмовився. Що він робитиме сам у великій чужій хаті? Якби були живі його сини, то інша справа. І він вирішив залишитись у старій рибальській хаті, не захотів кидати кімнатки з пожовклими стінами, що колись були побілені вапном, невеликого подвір'я з старою шовковицею і трухлявою лавочкою, жоржини покійної, потемнілі портрети, прості вбогі меблі, домашні хвилюючі запахи — все те дороге, що викликало спогади про минуле. Старенька бабуся, подруга покійної жінки і близька сусідка, наглядала за ним. Злі язики давно підвели їх «під вінець», але насправді нічого такого не було.
Вчора, літнього вечора 1946 року, барба Тодорій востаннє повернувся до своєї хатини. А завтра він залишить її назавжди. Побачивши мовчазну процесію, стара сусідка одразу все зрозуміла. Вона вибігла назустріч, заридала-заголосила і пішла за возом. Бідняцький квартал заворушився. Повиходили жінки й приєднались до старої сусідки, діти гуртом пішли обабіч воза. Колчина мати тільки-но повернулася з заводу. Почувши плач, вона зав'язала свою вилинялу хустку й теж вибігла з хати. Чи хтось їй сказав, що везуть барбу Тодорія, чи серце почуло, але Гіна закричала, заголосила, ухопившись за віз, і безпорадно розридалась. Покинув їх один з тих, хто разом з її чоловіком боровся за кращу долю.
Старого капітана поклали на ліжко, і жінки й друзі заходилися біля покійника, готуючи його в останню путь. В кишені у нього знайшли шматок грубого сірого паперу, на якому кривими літерами хімічним олівцем було написано невеличкий заповіт. Увесь квартал прийшов попрощатися з доброю людиною. А капітан лежав у червоній труні, обставленій квітами, вбраний мов на свято, в чорний костюм і матроський тільник. Члени парторганізації з карабінами при нозі стояли на почесній варті коло старого комуніста. Ніч була коротка й тепла, мерехтіли зорі і тихенько повівав ласкавий зефір.
Чоловіки курили на подвір'ї і тихо розмовляли. Хлопці були сумні й пригнічені, одні сиділи на розсохлій лаві, інші стояли на почесній варті біля старого капітана.
Розвиднілося рано.
Море було біле, майже срібне, схоже на величезне гладеньке озеро. Розбуджені сходом сонця, чайки плакали, мов малі діти. Нічна втома, напруження і цей пташиний плач знову нагнали сум на хлопців. Але біль уже втратив свою гостроту. Після полудня, коли спека була найбільша, процесія вирушила до кладовища. За катафалком ішли найближчі товариші барби Тодорія, члени партії, народ. Весь бідняцький квартал вийшов провести свого славного сина. Грав флотський оркестр. Майоріли червоні прапори, перев'язані чорними стрічками. Схиливши голови, йшли матроси. Було сумно, пильно і жарко. Відчувалося (напевно, це від спеки), що навколо — якась порожнеча. Обабіч катафалка йшли Максим і Андрій, Колка й Сашо. Хлопці повільно ступали, стомлені безсонною ніччю, і обличчя їх були сумні, змарнілі. Траурні звуки музики, здавалося, колихали їх, і вони похитувались у повільному дивовижному ритмі, неначе випили великий келих гіркого вина. Мужньо ридав похоронний марш.
Сашо ледве волочив ноги. Він відчував смертельну втому, похорон гнітив його. В одному місці вулиця звузилась, процесія збилась, і Сашо, сам того не помічаючи, звернув у вуличку й пішов додому. Повільно піднявся східцями, на які завжди вибігав одразу, зайшов у кімнату, ліг і заснув. Але й крізь сон чув сумну урочисту музику, а повіки різало яскраве світло паркого полудня, і якесь чудне болісне і водночас приємне почуття, яке, певно, викликав безутішний сум музики, розливалось по всьому тілі. Інколи музика затихала, зникала, йому дуже хотілося знову її почути, знову пережити те особливе відчуття небуття, і він напружував слух, щоб вловити сумні звуки. А почувши їх, знову падав у прірву між сном і реальністю. Нарешті втома взяла верх, і Сашо заснув глибоким сном.
Максим перший помітив відсутність Сашо. Спочатку він розгнівався, пообіцявши жорстоко розправитися з своїм малодушним приятелем, але потім його гнів ущух. Слабка людина цей Сашо. Нерви не витримали.
Траурна процесія ввійшла на кладовище. Люди розбрелись алейками, добираючись до могили. Друзі підняли червону труну й поставили на м'яку землю. Виступили промовці, почалося прощання. Могильники взяли мертвого, трикратний залп глухо тріснув у розпеченому повітрі, пролунала музика, товариші барби Тодорія заспівали: «В тяжкій боротьбі ви навік полягли…», земля застугоніла, падаючи на труну капітана, і все кінчилось — просто, як його життя, і урочисто, як час, в який він помер.
Максим і Андрій з батьками, а Колка з матір'ю відвідали могилу розстріляного Колчиного батька, поклали квіти під вицвілою пірамідою братської могили. Вдова довго ридала і не могла піти звідси. Колка повів її додому, батьки пішли чаркою пом'янути покійника, а Максим з Андрієм навмання попрямували вулицею. Пройшлись рибальською набережною, покрутились біля старого корита, а надвечір завернули до Саша. Розбудили його. Хлопець перелякано схопився, винувато кліпаючи очима. Максим вичитав товаришеві, але Сашові стало ясно, що на цей раз усе минеться легко. Поговоривши про те про се, вони домовилися вирушити до рибальського містечка через три дні. Хіба ж могли вони раніше залишити старого капітана!
ВІДПЛИТТЯ
За пропозицією Максима, ніч напередодні від'їзду екіпаж провів у старому човні, на набережній. Максим хотів, щоб хлопці з самого початку звикали до бурлацького життя й знегод, хоча пестунчиків серед них не було. Максим зробив це головним чином заради Саша, який у мріях був найсміливішим, а коли доходило до діла, першим ховався в кущі. Хлопці вже не раз бували в Н., і саме через те, що їм полюбилося це містечко, вирішили провести канікули там. На риболовлі хлопці заробили трохи грошей, і Андрій зберігав їх з суворістю найпедантичнішого в світі касира. Розраховували також, що допоможуть і родичі. А рибалити вони зможуть і в Н., продаватимуть рибу дачникам, от і не сидітимуть у батьків на шиї. Андрієві ж хотілося, щоб батьки взяли на себе витрати на мандрівку, а на зароблені гроші купити мотор. Плавання під парусами було для нього, ніби класикою моря, а от з мотором справи пішли б набагато краще. По-перше, удвоє більша швидкість, по-друге, запах риби й водоростей, перемішаний з запахом бензину чи нафти, — еге, це вже зовсім по-морському! Кожен приніс щось із дому, — зібралося чимале господарство: дві каструлі, сковорода, алюмінійові тарілки й ложки, вітростійкий ліхтар, барильце для води, електричні ліхтарики, військовий бінокль і компас інженера Кирилова — гордість Андрія, велика сокира та інше спорядження. Правда, вони їхали до брата Максимового батька, який був капітаном пароплава-бази, але все-таки не зайве мати і власні речі. Ніби не до Н., а на самий екватор збиралися. За всім цим ховалась невелика таємниця. Крім іншого начиння, за поясом у кожного був гострий матроський ніж.
- Предыдущая
- 2/39
- Следующая