Вітряк - Чернишев Славчо - Страница 3

• Предыдущая
• 3/39
• Следующая

Інженерові Кирилову ці витівки не дуже подобались, але, з другого боку, він думав, що хлопці вже дорослі і не робитимуть дурниць. Трохи романтики не завадить. Нехай гартуються, а головне — звикають до самостійності.

Сашів батько, доктор Липов, був весь час зайнятий і мало цікавився, чим розважається його син. Повністю віддавшись роботі в лікарні, науковій діяльності, він усе полишив на добру волю дружини, яка була дуже зайнятою людиною і не могла справитися з неспокійним мрійником, мабуть тому, що він був схожий на неї. Максимів батько взагалі не звертав уваги на всі ці витівки, а робітниця Гіна вважала цілком природним те, що син робітника ходить з ножем. Її життя було завжди тяжке, сповнене небезпеки й риску. Тривала підпільна діяльність її чоловіка прищепила Гіні нові звички, яких важко було позбутися. Та за свого Колку вона ніколи не боялася. Можливо, через те, що він змалку ходив у відкрите море, на промисел, Колка був міцний і здоровий хлопець: міг за себе постояти…

Ніч була світла й місячна, без вітру. Золота стежка через усе море вела до далеких горизонтів. Вода блищала, немов розтоплений метал. Хвилі сумно плескали в берег, навіваючи легенди. Хлопці сиділи в старому кориті, хто обпершись на борт, хто витягшись на лаві, і мовчали. Сашо ледь чутно бриньчав на гітарі, тихо наспівуючи про далекі лазурові моря. Трохи згодом він замовк, втупившись у морську далечінь, посидів так і раптом, пожвавившись, мрійно сказав:

— Ви знаєте що?

Всі насторожились.

— На мить я собі уявив, що ми у відкритому морі. Буря. Вітер. Шторм вісім балів. Збиваємося з курсу. Пливемо в темряві три доби і, нарешті, стомлені, змоклі, опиняємось біля берегів Абхазії. Перед нами пальми, бамбукові ліси — тропіки. Крутий скелястий гірський берег. Немає ні пляжу, ні піску.

— Еге, це вже ти вигадав, — закинув Колка. — Ти, певно, десь вичитав, що на південних берегах немає пляжів. А звідки ти знаєш, може, в Абхазії якраз і є!

— Немає! — авторитетно відрубав Андрій, що стояв на вахті. — На південних берегах пляжів не буває. Це закон моря. Факт.

— Але штучні ж бувають, — настоював на своєму Сашо. — Наприклад, в Балчику. Ось Максим там був, нехай скаже.

— Не тільки в Балчику, а й у Ніцці пляж штучний, — сказав Максим.

— Ти вчора тільки звідти, — глузував з нього Колка. — Розкажи нам докладніше.

— Поважай свого капітана, — напівсуворо, напівжартівливо зауважив Максим. — Сонце теж не бував на Таїті, а весь час про нього говорить. А коли хочеш знати, пляж у Ніцці штучний і, крім того, відгороджений сталевою сіткою.

— Невже? Навіщо? — здивувався Колка.

— Відгадай!

— Певно, від підводних човнів, — поквапився Сашо.

— Дурниці! — різко вигукнув Андрій, який не терпів незнання елементарних речей. — Від акул.

Колка свиснув:

— Від акул!?.. Гм… Паскудне море. Ніколи б не проміняв його на наше.

— Паскудне, але цікаве! — пожвавився Сашо. — Уяви тільки бій з акулами… О-о-о… Взагалі красота! От коли б тут були акули, побачив би ти…

Колка зареготав:

— … як ти зникаєш у животі акули? Про мене, нехай їх краще не буде. Бо хто ж тоді опише нашу подорож?

— Як хто? Максим! — раптом образився Сашо. — Він же веде щоденник!

Максим підвівся:

— От тобі й на! Ну гаразд, коли тобі так дуже хочеться, пиши ти, хоча це право капітана. Гаразд. Вирішили. Сонце вестиме щоденник. Тільки без поезії, а головне — короткі речення!

Сашо зрадів, хоч у глибині душі й відчував, що не дуже чесно добився того, чого йому хотілося. Він образився, але нічого не сказав Максимові й тільки багатозначно вдарив по струнах.

Максим глянув на старий будильник барби Тодорія. Було близько дванадцятої. Підкрутивши пружину, він сказав:

— Ану спати! Після Андрія вахту приймає Сонце. За ним — я.

— Єсть, капітане! — в'яло відповів Сашо і поліз на ніс човна.

На світанку, коли Максим ставав на вахту, всі посхоплювались, ніби зовсім і не спали. Умились біля колонки на хвилерізі. Сашо з Колкою залишились набрати в барильце води, а Андрій пішов на пристань дістати прогноз погоди, йому сказали, що змін немає ніяких, і він повернувся доповісти Максимові. Підготувавши барку, хлопці почали чекати проводжаючих.

Раніш за всіх прийшла мати Колки. Вона принесла свіжих млинців і банку варення з полуниць. Поки хлопці їли, вона поговорила і поплакала за барбою Тодорієм, потім наказала Колці берегтися і задріботіла до заводу. Згодом прийшов інженер Кирилов з бай Ілією, Максимовим батьком, який приніс хлопцям гарячого хліба, помідорів, бринзи і фляжку горілки — натиратись, якщо хто простудиться. Інженер Кирилов вручив Максимові чотири рятувальних пояси і морську карту, обгорнену целофаном. Максим подивився і віддав її Андрієві.

— Яв картах не дуже розбираюся, — визнав він. — Нехай буде у штурмана. А пояси — це вже й зайве. Стільки грошей уклали! Всі плаваємо, як ті акули, — посміхнувся він.

— Нічого. На всякий випадок, — усміхнувся й собі інженер. — Чого вартий моряк без пояса!

Сидячи навпочіпки на піску, Андрій жадібно розглядав карту. А батько тим часом тихо повчав його. Син слухав одним вухом, зосередивши всю увагу на карті, і тільки бурмотів:

— Гаразд. Не хвилюйся.

Інженер не хвилювався, та все-таки він був батьком, хоч і занадто лагідним, але батьком. Не даремно ж приніс рятувальні пояси. А скільки попобігав, доки їх знайшов!

Бай Ілії здалося, що кермо повертається туго. Старий майстер старанно змазав його, потім довго оглядав добре просмолене й законопачене дно, перш ніж сказати, що на цьому судні можна вирушати в подорож. Воно вже «не давало води», як раніше. Але Кирилова все ще не задовольняло щось. Він уважно оглянув перекладину, такелаж і вітрило. І весь час йому здавалося, ніби шкот короткуватий. Можливо, це тому, що він погано розбирався в парусній справі. Кирилов був інженер-механік.

Схвильована, ледве переводячи дух, прибігла Сашова мати. Була вона худенька, тендітна, в окулярах і ще зовсім не стара. Рано вийшла заміж. Мала трьох дітей. Як і всі матері, що рідко бувають удень дома, вона тремтіла за своїх дітей.

— Буде буря! — звернулась вона до чоловіків. — Щойно говорила по телефону з одним військовим начальником, і він мене попередив. Я вважаю, що краще не відпускати дітей.

Хлопці не на жарт занепокоїлись.

— Цілком можливо, — промовив інженер. — В таку пору бурі бувають.

— Навряд чи буде, — заперечив Андрій. — Прогноз чудовий. Та й Н. під боком.

— Немає ніяких прикмет, — втрутився Максим, стурбовано глянувши на батька.

Інші хлопці глянули на інженера з тривогою і надією. Бай Ілія обвів поглядом море й небо і, поміркувавши, звернувся до лікарки:

— Не знаю, гларуси мовчать. А хоч і буде — нехай хлопці гартуються.

— Боюся, — простогнала жінка.

— Тому й думаєш про бурю. А вона або буде, або й ні. Метеорологія — мов жінка: не вгадаєш, коли буча здійметься, — засміявся він.

Худенька жінка, нічого не відповівши, віддала Сашові сумку, набиту продуктами, й потерту ковдру.

— Я вас благаю, — звернулась вона до Максима, який викликав у неї найбільше довір'я, — будьте обережні. — І тихо додала: — Сашо такий… гарячий, стримуйте його… — хотіла сказати «бережіть його», але посоромилася.

— Будьте спокійні, — змовницьким тоном шепнув їй Максим. — Привезу назад живого й здорового, та ще й з орденом.

— З яким орденом? — перелякано заблимала вона з-під окуляр.

— З орденом… з орденом за морську відвагу…

Лікарка сумно посміхнулася.

— Мерщій, уже пора! — гукнув Колка з човна. Не подобалось йому таке хникання.

Нашвидку попрощавшись, хлопці зайняли свої місця за трьома парами весел; Максим сів за кермо. Бай Ілія з інженером підштовхнули старе корито, весла підхопили його й понесли від берега.

Море було спокійне, мов басейн. Барка легко ковзала по його поверхні.

— Дивіться мені! — гукнув услід бай Ілія з посмішкою, але серйозно сварячись пальцем.

• Предыдущая
• 3/39
• Следующая