Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 26

• Предыдущая
• 26/74
• Следующая

Вже зовсім стемніло. Настала ніч. З аеродрому пливло світло. На спортмайдані було вже порожньо, і тільки прив'язані кулі-плигунн колихались, мов легкі паруси човнів.

Ролінський швидко пройшов до аеродрому і піднявся на «Переможець». Задуманий, він одчинив двері до свого кабінету. Там був присмерк, горіла тільки його настільна блакитна лампочка, яку він, ідучи, із ввічливості засвітив для своєї Марго. Втомлено він кинув на стіл капелюх і раптом завмер на місці, здивований, протираючи очі…

Частинки його приладів світились в багатьох місцях фосфоричним жовтим світлом. Паче жаринки, наче коштовне каміння, вони сяяли нестерпним блиском. Не вірячи сам собі, він кинувся до них.

Сумніву не було. Світилися частинки ізолюючої речовини — ізоліту. Якісь невідомі електромагнітні хвилі викликали в цих непровідниках електрики світлові явища і, певно, ще якісь невідомі процеси… Які хвилі, звідки?..

Заметушившись, Ролінський спіткнувся об Дженні, що лазила по підлозі. Знервований, він схопив її і вкинув у свою металеву шафу для хімічних речовин. Повернувся і остовпів від здивування: люмінесцюючі частинки одразу втратили своє блискуче сяйво.

Догадавшись, в чому справа, професор кинувся знову до Дженні і витяг її — речі засвітилися нестерпним сяйвом. Сумніву не було: прозора черепаха стала джерелом невідомих, невидимих, але, певно, великої сили променів…

Дослідити!.. Старий вчений гарячково кинувся до свого маленького електрометра, в якому світилися частинки ізоліту… Дослідження тривало майже півгодини, але дало вже певні уявлення про природу проміння. Це проміння, як і рентгенівське, спричиняло люмінесценцію в ряді речовин, а головне… робило непровідники (ізоліт) добрими провідниками електрики. Воно іонізувало цю тверду речовину, як його стара рентгенівська установка — довколишнє повітря.

Щоб перевірити свої міркування, Ролінський витяг свій плащ-лантух з дивовижної тканини. Він розгорнув його і раптом замислився, помітивши, що на ньому збоку величезна дірка.

— О Марго! — зовсім розгубившись, закричав він Марго, яка учепилась за зав'язки плаща, — де ж шматок плаща, одірваний отим арапченям?.. Він же може наробити величезних неприємностей!

Охоплений тривогою, зрозумілою тільки йому, Ролінський кинувся до електрички. Вона була залита світлом, Рая не спала. Вона сиділа за столиком біля дошки керування генератором і робила якісь викладки.

— Ви ще не спите? — кашляючи, з байдужим виглядом запитав її Ролінський.

— О, — сказала сухо Рая, — я не можу спати, доки не приїде Борис Олександрович. Сьогодні я його заміняю і вартуватиму цілу ніч. А як ваша блискавка?..

Ролінський ніяково покрутився біля неї. Вона нічого не помічала… А зверху частіша ізоляційного циліндра, певно, палала таємничим світлом!

— Бачите, — сказав він, — я теж працюватиму цілу ніч. Мені треба ще раз дещо перевірити. Потрібно взяти пробу повітря на висоті два кілометри… Гм… на тій висоті, на якій пливли тоді штучні хмари. Дозволите на годину-дві піднятися?

— Гаразд, — сказала Рая і дала автоматичний сигнал.

«Переможець» знявся в повітря для наукових спостережень.

Мак порався біля свого приладу, жваво розповідаючи Галинці про свої плани.

— Розумієш, усе це чортовиння — двері, що самі відчинялися, і дивовижна Дженні — все це мені здорово надокучило. Ну от як той горіх, твердий, найтвердіший. От він мулить на зубі, а ніяк його не розкусиш! І мені чомусь здається, що все це має якийсь зв'язок з нашими дощовими невдачами. Вчора ж я випадково натрапив на цікаву думку і, здається, не помиляюсь: ми маємо справу з невидимкою!

— Невидимкою?! — здивувалась Галинка.

— Атож, з невидимкою, — уперто підтвердив Мак. — Ти читала твір письменника Уелса «Невидимка»?.. Ні? Ну, так там один дядько вигадав засіб робити тіло прозорим і невидимим. Це фантазія, але, я думаю, що, коли якась розумна голова заходиться коло цієї справи, так може вийти й щось подібне на правду. От мені й здається, що хтось зробився невидимим і шкодить нам. Він щось там намудрував і з нашою Дженні.

— Дженні! Бідненька Дженні! — зітхнула Галинка.

— Так, я сам бачив її прозорою, як скло. Мабуть, цей «хтось» випробував на ній свою речовину, та чомусь не вийшло. Шкаралупку не взяло, а сама черепаха стала лише прозорою. Одне слово, сів у калошу. І він у мене сяде в калошу ще глибше, от побачиш!

Мак закінчив роботу і дивився переможцем. Та Галинка все ж таки ніяк не розуміла, що він вирішив зробити з таємничою невидимкою.

Надворі вже зовсім спустився вечір. За вікном шаруділо листя.

Мак урочисто увімкнув свій прилад.

На маленькому екранчику перед очима Галинки вималювалась частина електрички. На стільці сиділа Рая і зосереджено читала газету.

— Все спокійно! — сказав Мак. — Я думаю, він з'явиться пізніше. Ти не заперечуватимеш, коли я просиджу тут у тебе цілу ніч? А вранці поїдемо до нас. Чого тобі сидіти самій, доки дідусь видужає?

— Я дуже рада, — сказала задоволено Галинка. — Тепер я спатиму спокійно, але я не розумію, як твій телевізор покаже тобі ту потвору, коли її не видно!

— А я сподіваюсь її побачити, — впевнено заявив Мак. — Вірніше, її побачить мій телевізор. Річ у тому, що прилад у мене ж не звичайний. Я його недаремно назвав телерозвідником. От ми тут сидимо, а він розвідає все, що десь відбувається, все виявить, сфотографує навіть. Я гадаю, що невидимка все ж таки відбиває певну кількість світла. Що б він там з собою не робив, а згладити всі нерівності свого тіла він не зможе. І от на згинах цих площин буде відбиватися певна кількість світла. От поклади якусь скляну фігурку у воду, середина буде просвічувати, а краї буде видно. Око наше дуже недосконале і таку незначну кількість світла, яку відбиває невидимка, воно не впіймає, а прилад мій впіймає. Він реагує на найслабше світло, навіть на невидиме проміння.

— О, — здивувалась Галинка. — Хіба буває невидиме проміння?..

— Ну аякже, — засміявся Мак. — А візьми, наприклад, рентгенівське проміння. Воно ж невидиме, хоч і примушує світитись багато речовин. Знаєш, будь-які світлові хвилі — це по суті електричні хвилі. Мій розвідник реагуватиме на всяке проміння, побачить навіть те, чого не бачитиме наше око. Може, це не буде звичайне відображення, а будуть зеленясті крапочки чи рисочки. Напевно я сам не знаю, що воно вийде, а щось та буде!

Годинник у дідовій кімнаті пробив дванадцять ночі. Галинка, захоплена напруженим чеканням, зовсім не хотіла спати і дивилась на екранчик сухими почервонілими від безсоння очима.

— Хай тільки впіймається, капосний, ми йому покажемо, як бавитись блискавками, — обурено сказала вона. — Я йому віддячу за дідуся!..

Знову охоплена турботою про діда, вона підбігла до телефону і подзвонила до лікарні.

— Все так само, — сумно сказала вона, вислухавши відповідь, — все так само, хоч дідусь міцний, ой, який міцний, і мусить усе перебороти.

Вона сіла знову на канапку і згорнулась у своїй улюбленій позі.

— Хочеш, — запропонувала вона! Макові, — я розповім тобі, за що дід одержав орден Леніна. Ти тоді побачиш, яка це людина!

Мак мовчки кивнув головою і, дивлячись на силует спокійної Раї, що вимальовувався на екрані, приготувався слухати.

— Дід тоді був ще не старий. І колгосп тоді був зовсім не такий, як тепер. А на скотному дворі, кажуть, було всього десятеро свиней і п'ятеро овець, і аеродрому не. було, і багато дечого не було. От дідусь і вирішив хоч що завгодно, а придбати добру отару. Він дізнався, яких гарненьких племінних овець викохує сусідній радгосп, і поїхав по них. Дідусеві пощастило, він там придбав цілу отару і повів її степами до нас. Була весна, середина квітня, здається.

І от, ти подумай! Знялася страшенна снігова буря. Ти знаєш, що таке в природі трапляється! Закрутило і замело таке, що ні дороги, ні овечок не видно. На щастя, дід надибав ярок і став під його захистом чекати, поки ущухне хуртовина. А холод був великий, і вівці могли замерзнути. І от дві доби дідусь не давав вівцям стояти і засинати, щоб вони не замерзли. Нарешті, на третій день, буря почала вщухати, та з дідом трапилося лихо. Одна вівця потрапила в якусь яму. Дід почав діставати її звідти, та й сам упав і зламав собі ногу.

• Предыдущая
• 26/74
• Следующая