Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 27

• Предыдущая
• 27/74
• Следующая

Що тут робити!.. Пригнати отару він не мав сил, а треба було її рятувати, бо вона могла загинути. Ну, дідусь і вирішив, якщо іти не може, повзти. Так він повз і стрибав кілька кілометрів. Знайшов, нарешті, шлях і там уже здибав якогось колгоспника. Тоді він розповів про отару і попросив, щоб негайно її врятували, і знепритомнів. У нього був перелом ноги, ото він і досі шкутильгає. Це тоді його нагородили орденом.

Галинка замовкла. Мак тільки зібрався щось запитати в неї, як раптом весь затремтів, немов перейнятий електричним струмом, і завмер, ухопившись за ручку крісла, насторожений, схвильований…

— Дивись, дивись!.. — зашепотів він.

Галинка повернулась до екранчика і побачила на ньому якісь дивні зміни.

Рая сиділа так само, очевидно, заглибившись у читання, а тимчасом швидко розчинились і знову причинились двері до електрички, і звідти попливла якась чудна істота. Це була тінь людини з білястих крапочок, вірніше привид людини. Це був якийсь ходячий лантух, безформний, незрозумілий, страшний. Ця потвора діловито почала обходити Раю, виблискуючи однією якоюсь яскравою крапочкою, лишаючи навколо себе якісь сліди, немов розірвані білясті хмарки… Вона зупинилася просто за спиною Раї, страшна своєю невідомістю, чудернацьким виглядом.

Мак схопив Галинку за руку.

— Біжімо! Туди, на станцію!.. Цей мерзотник попсує всю справу. Ми таки не подолаємо суховію, коли дозволимо йому там гуляти. Мені здається, він задумав щось страшне!

Щось різко клацнуло в одному з допоміжних приладів Мака.

— Я його сфотографував! — сказав він. — А тепер швидше!..

Похапцем накинувши пальто і замкнувши хату, Галинка вибігла вслід за Маком.

Надворі була ніч і спокій. Все спало. Місяць плив у легкій вуалі — сонний, круглий. Тільки пічні цвіркуни жваво вигравали на невидимих інструментах.

— Знаєш що, — порадила Галинка, — ми візьмемо, якщо ти вмієш керувати, дідів мотоцикл..

— Прекрасно, — зрадів Мак, — аби був бензин, а керувати ним я вмію.

Галинка повернулася додому, взяла ключ. Тоді разом з Маком побігла в гараж, що містився у парку. Там було тихо. Галинка хвилювалась, і ключ ніяк не міг попасти в замок, його цокання здавалося таким гучним, як і удари маленького Галинчиного серця.

Нарешті, двері відчинилися, і діти викотили мотоцикл. Мак пильно оглянув дідову маленьку машину. Галинка стрибнула в коляску. Загудів мотор, і мотоцикл помчав вулицею.

Мак збільшував швидкість. Все злилось у скаженому русі. Щось здивовано крикнув вартовий біля колгоспних крамниць. Замиготіли будиночки в гущавині парку, вислизнула дорога з-за дерев.

— Швидше ж, швидше!.. — шепотів Мак. Галинка мало не вилетіла на надто різкому повороті. Вони були вже біля аеродрому, промчали повз авіаспортивний майдан.

— Ой! — закричав Мак. — Ми таки спізнились…

Мотоцикл спинився нервовим поштовхом. Галинка злякано глянула вперед і все зрозуміла.

«Переможця» на аеродромі не було. Він висів у повітрі, виблискуючи своїми вікнами-очима, далекий, недосяжний, ховаючи на височині таємничі події, що там відбувалися.

Мак втратив на хвилину свою енергію і застиг на місці розгублений.

— На світанку тут бувають чергові літаки, — несміливо спробувала підбадьорити його Галинка.

— Ах, Галинко, — відповів їй Мак. — Можна багато дечого придумати, та коли ж тут кожна хвилина дорога!.. Розумієш, цієї ж миті треба бути там. Я боюсь, що цей лантух остаточно зіпсує нам прилади.

Він тоскно роздивлявся навкруги, немов шукаючи допомоги. Аж ось він відразу випрямився і радісно вигукнув:

— Я знаю!.. Ми дістанемося туди на спортивних орнітостатах.

Охоплений раптовою думкою, він кинувся до спортивного авіамайдану, а за ним — Галинка, спотикаючись, завмираючи від напруження, хвилювання, переляку, захованого в серці.

Мака вже не можна було зупиниш. Знову енергійний і рішучий, він взявся за діло — розплутав підв'язне знаряддя однієї з куль, на мить спинився і кинувся до другої.

— Знаєш що, я зв'яжу наші кулі докупи, щоб ми трималися близько одне від одного! — сказав він.

— Як, — вигукнула Галинка, — і я полечу?

Вона глянула в нічну безодню неба, і очі її розширилися від жаху. Їй здалося просто-таки неймовірним, що вони полетять кудись у ніч, туди, де відбуваються такі таємничі події.

Мак відчув у її голосі нотку страху, і це його обурило.

— Будь ласка, — холодно сказав він. — Ти можеш не летіти. Я сам полечу рятувати станцію. Я просто думав, що ти вже покинула всяких своїх павучків і справжній мені товариш. Ти ж брала в руки павука і запевняла, що нічого не боїшся. А виходить, що я помилився.

Він повернувся до Галинки спиною і ще швидше почав поратися біля кулі. Вона захиталась у повітрі, туманно-біла, закликаючи за собою у небесний простір.

Галинка розгубилася. Тон Мака її дряпонув, мов гостра колючка. Вона не знала, що їй робити, і готова була от-от заплакати. Але це було б ще більшим доказом її боягузтва!

Вона закрила очі і здригнулась, уявивши під собою порожню безодню. Та раптом в уяві постало щось схоже на величезного павука — туманний лантух, розпливчастий і страшний, як повітряні хвилі. Але треба, як каже Мак, зібрати себе всю у слухняну грудочку… Треба зважитись… І нема вагань… нема страху!..

Галинка відкрила очі і зітхнула.

— Ні, Маку!.. Я теж полечу. Це трошечки страшно, але нічого!..

Мак повернувся до неї і почав їй стисло, сухо пояснювати, що треба робити. Треба впрягтись у ці ремінці ось так — вони міцно тримають людину під пахвами і під сидінням. Можна висунути навіть маленьку лавочку, і Галинці буде досить зручно сидіти під час польоту. Цей канат — канат спуску, ним відкривається клапан, що випускає з кулі газ. Кожний вузлик його знижує кулю приблизно на чверть кілометра. Якщо вони піднімуться вище дирижабля, нехай слухає його команду, щоб приземлитися на місток. Веслами, що прикріплені біля шиї людини, легесенькими, але міцними веслами, керують кулею в повітрі, і ними треба рухати ось так. Зрозуміло?..

Все ясно й просто, як їзда на лижах взимку. Тільки замість снігу будуть повітряні хвилі. Щоб злетіти на цій кулі, треба підстрибнути, але Галинці можна цього й не робити, бо попа дуже легенька і може взагалі ні про що не турбуватися: він, Мак, керуватиме і візьме її на буксир.

Кілька хвилин — і діти загнуздали повітряні візки. Мак перерізав ножем грубий канат. Від різкого поштовху Галинка майже загубила свідомість.

За хвилинку їй почувся сміх Мака чи, може, його окрик. Несміливо дівчинка розплющила очі і зрозуміла, що вона вже високо над землею. Зовсім близько під ногами трошки збоку колихалась біла гора — куля дирижабля.

Дивно було сидіти отак на повітряній гойдалці, колихаючнсь у повітрі. І замість страху Галинка відчула раптом прилив гордощів: вона злетіла сама так високо-високо і гойдалась у небесній колисці.

Нарешті, вона зважилася глянути вниз. Збоку, у темній безодні, поблискували далекі вогні. Земля була так далеко… На мить Галинці здалося все неймовірним сном. Коли це вона відчула, що ніби знову рухається, і інстинктивно вчепилася руками за ремінці, але така обережність була зайвою, бо маленьке тіло дівчинки було міцно прив'язане. Лопаті безпомічно колихалися в повітрі, як втомлені крила. Але поруч був Мак, і він тепер керував її рухом. Вона швидше відчула, ніж почула його голос, що губився, тонув у безодні неба.

— Не бійся… Зараз причалимо!..

Він зробив сміливий рух крилами. Куля різко гойднулась і трошечки пішла вбік, потягнувши за собою й Галинку. Дівчинка мало не вдарилась ногами об кулю дирижабля. Але ось зовсім близько замиготів огниками лампочок місток «Переможця». Галинка побачила, як Мак, випроставши ноги, торкнувся ними містка і міцно вхопився руками за стовп для виводу якогось приладу. Він затримався на хвилину, звільняючи з пут своє тіло. Раптом куля майнула і зникла в глибині неба.

• Предыдущая
• 27/74
• Следующая