Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/51
• Следующая

— А мене за що? — жалібно спитав Якимко.

— Щоб більше не тікав, от за що!

Сенько і Якимко ганебно були вигнані з клубу. А другого дня в колишньому поміщицькому садку хтось зламав чотири яблуні. Діти цих яблунь і в очі не бачили. Але прийшов голова з двома селянами, запросив Мишка в садок, показав йому зламані яблуні і похмуро спитав:

— Твоїх хлопців робота?

— Ні, — твердо відповів Мишко, — ніхто з хлопців не міг цього зробити.

— Хто ж їх зламав?

— Не знаю.

— Крім ваших хлопців, нікому, — сказав голова. — Хіба ви бачили когось стороннього?

Але нікого стороннього Мишко не бачив.

— Отож бо воно й є, — сказав голова. — Не було тут сторонніх і не могло бути. Значить, ваші хлопці й зламали.

— Ні! — закричав Мишко. — Ніколи вони не ламали б дерев.

Голова сільради похитав головою:

— А ось же зламали.

Мишко терміново скликав збір загону, розповів про зламані дерева і суворо спитав, хто це зробив. Відповіддю йому була загальна розгублена мовчанка. Мишко допитливо вдивлявся в обличчя. На жодному з них він не вловив і тіні збентеження. Та йому й без того зрозуміло було, що ніхто дерев не ламав, та й не міг ламати. Хто зважиться на такий підлий вчинок?

Чому ж їх у цьому звинувачують?

Через кілька днів Мишко зрозумів, чому…

У повітовій газеті одна за одною з'явилися три замітки. Перша називалась «Добрі клубні організатори», друга — «Припинити нищення народного добра!», третя — «Хіба так допомагають старшим?» Усі вони були підписані якимсь «Шило».

Суть усіх заміток полягала в тому, що комсомолець Мишко Поляков несерйозно ставиться до своїх обов'язків, розпустив піонерів, перетворив загін на банду хуліганів. Замість того щоб допомогти селянам Карагаєва влаштувати клуб, Мишко злигався з місцевим алкоголіком, пустив по вітру громадські гроші і зіпсував клуб. Діти ламають фруктові дерева в садибі, що є народною власністю. Комсомолець Мишко Поляков не хоче допомагати місцевим органам влади, приклад цього — випадок з Борками. І в нього встановилися підозрілі стосунки з родиною особи, яка обвинувачується в кримінальному злочині.

Це був несподіваний удар. Діти були приголомшені. Як їх зганьбили! Прилюдно, в пресі… Адже все це несправедливо, неправильно.

— Треба послати спростування, — сказав Славик.

— Хіба газета надрукує спростування проти самої себе? — заперечила Зіна Круглова.

— А ми їх примусимо! — поводячи очима, закричав Генка. — Я сам поїду в редакцію. Нехай спробують не надрукувати!

— Ніхто там тебе не злякається, — резонно зауважив Мишко. — І потім, запитується, що ми спростовуватимемо? З клубом же було, з Борками теж, тільки про дерева неправда. Дуже гарне вийде спростування: «Клуб ми спотворили — це правда. Доручення голови не виконали — теж правда. А от дерев ми не ламали. Неправда». Після такого спростування з нас ще більше сміятимуться.

Хто ж криється за підписом «Шило»? Безумовно зла, недобра людина. Бюрократ. Так казенно, ні за що ні про що осоромити цілий колектив, змазати його роботу! І як міг редактор газети надрукувати це? Така несправедливість! Мишко злився. Може, справді написати спростування? Не в цю газету, в іншу, в центральну. Наприклад, у «Правду» або в «Известия». Адже є справедливість на світі…

І чому, коли вожатим тут був Коля Севастьянов, нічого подібного не траплялося? Ніяких пригод. Усе було гаразд. А при ньому, при Мишкові, все виходить не до ладу. I Сева з Ігорем втекли, і клуб зіпсували, і взагалі. Може, справді він ще молодий і не вміє керувати загоном? Що ж він такого неправильного зробив?

Діти не знали, куди подітися від сорому. Вони проходили селом з похнюпленими головами. Їм здавалося, що всі чигали газету і тепер осуджують їх. А втім, ніхто їх не осуджував. Тільки один Сенько Єрофєєв злорадно заявив:

— Пропечатали вас у газеті! Зачекайте, ще й не те буде!

Сенькові погрози справдилися. Через кілька днів голова викликав Мишка в сільраду і вручив йому папір з губвно. Загонові пропонувалось негайно залишити садибу «через систематичне псування її». Папір був підписаний Сєровим.

Отже, їх виганяють. Яка ганьба!

Хіба вони можуть піти звідси? Піти — значить, визнати свою провину. Яку пам'ять лишать вони про себе в селі? І як же все кинути: загін, який ось-ось уже буде організовано, лікнеп, клуб, який вони вже встигли довести до ладу, перефарбувавши малюнки анархіста Кіндрата Степановича.

Як же вони можуть кинути все це? Кинути із-за того, що на них звели наклеп! І звели наклеп спеціально для того, щоб вижити їх звідси. Значить, вони комусь заважають! Ні, вони так швидко не здадуться! Вони ні в чому не винні і доведуть свою правоту.

Було вирішено, що Мишко з Славиком поїдуть у місто і добиватимуться там скасування розпорядження Сєрова. Тим більше, що «графиня» теж поїхала в місто і, звичайно, наговорюватиме там на загін. Вожатим на час відсутності Мишка залишиться Генка.

— Дивись, Гонко, — сказав йому Мишко, — до мого повернення табору нізащо не залишати. Хто б не наказував.

— Не турбуйся, — відповів Генка, — ніхто нас звідси не виселить! — І зробив театральний жест. — Тільки через мій труп.

Товарно-пасажирський поїзд посувався повільно, зупиняючись на кожному полустанку. За вікном вагона пропливала знайома одноманітна картина: залізничні будки, телеграфні стовпи, зграї горобців на проводах, закриті шлагбауми і валки підвід за ними, жінка-стрілочниця із згорнутим жовтим прапорцем в руці, село на косогорі, ставок за насипом і качки на ставі, на платформі — бородатий чоловік з маленьким блискучим бідончиком у руках, люди з ломами і лопатами — робітники, які ремонтують колію, бабуся, що плентає стежкою з барвистим вузликом, дачники на велосипедах.

А втім, милуватися пейзажем Мишко і Славик особливо не могли: вони їхали без квитка, зайцями.

Мишко знав багато способів такого пересування. Найпростіший полягав у тому, щоб сидіти посередині вагона і, як тільки на дверях з'явиться контролер, зараз же тікати в протилежний кінець, вливаючись у життєрадісну юрму інших зайців.

Але останнім часом контролери приловчились і почали заходити вдвох з різних кінців вагона. Тому Мишко їздив тепер за найскладнішим способом. Під час руху поїзда він стояв на площадці. Як тільки поїзд підходив до зупинки, він зіскакував на платформу, дивився, куди сідають контролери, і діяв залежно від цього. Спочатку вагонами йшов у протилежний кінець поїзда, потім на наступній зупинці злазив, платформою перебігав у той вагон, де контролери вже перевірили квитки, і спокійно їхав далі. Він так наловчився, що, побачивши контролерів, міг з точністю до однієї хвилини, передбачити, коли вони з'являться в тому чи іншому вагоні.

Так вони з Славиком добиралися до міста. Славик не те щоб боявся, — але був делікатним і сором'язливим хлопцем. Йому здавалось, усі розуміють, що він заєць, і йому було соромно перед іншими пасажирами. Мишкові теж було соромно. Але, як завжди, він підвів теоретичну базу.

— Звичайно, недобре їздити зайцем, — говорив він, — але зайці — явище відбудовного періоду. От коли наша країна розбагатіє, то ніхто не їздитиме без квитка.

— Якщо всі так міркуватимуть, то ніхто не купуватиме квитків. Але ж залізниці на госпрозрахунку, — заперечував Славик.

Обговорюючи таким чином це питання, вони маневрували, перебігаючи з вагона у вагон, тому що цього разу контролерів на лінії було багато. Перебігали вони доти, доки одна обставина не привернула їхньої уваги.

Вони побачили «графиню»…

Вагон був переповнений. Тільки на верхньому ярусі люди лежали. На другій лавці вони сиділи, звісивши ноги в обличчя тим, хто сидів на нижній. Було жарко і душно, «Графиня», притиснута в куток, куняла. Вона сиділа біля відчиненого вікна проти ходу поїзда, і чорна паровозна кіпоть сідала їй на обличчя.

• Предыдущая
• 32/51
• Следующая