Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 33

• Предыдущая
• 33/51
• Следующая

Хлопці знали, що «графиня» теж поїхала в місто, і тому зустрічі з нею вони не надали б особливого значення, якби в іншому вагоні не побачили човняра.

Чого ж вони обоє їдуть? І в різних вагонах?

— Може, кожен з них їде сам по собі, — припустив Славик.

Мишко заперечливо хитнув головою:

— Не думаю… Ось приїдемо і побачимо, разом вони приїхали чи нарізно.

Поїзд прибув до міста. Пасажири, що вийшли з вагонів, заповнили мокру платформу. Видно, тільки що пройшов короткий літній дощ. Краплі його виблискували на урнах, на плетіннях вокзальних ферм.

— Я слідкуватиму за човнярем, а ти за графинею, — прошепотів Мишко. — Тільки дивись не лови гав!

Не зводячи очей з «графині» і човняра, хлопці повільно посувалися в натовпі. «Графиня» і човняр ішли окремо, вона попереду, він на досить значній відстані позаду. Тому хлопчики добре бачили човняра, а «графиня» то з'являлася, то знову зникала в натовпі.От і привокзальна площа, пожвавлена на той короткий час, коли на неї вихлюпується потік прибулих пасажирів. Візники на високих, незграбних прольотках зазивали сідоків. Коли така прольотка рухається по бруківці, то її чорний відкидний, схожий на гармошку верх підстрибує і трясеться… Рознощики води з великими бутилями, в яких хлюпається звичайна водопровідна вода, підфарбована дешевим сиропом. Лоточники з лотками на грудях. Безпритульні, «останні з могікан», простяглися в затінку вокзалу в лінивих позах, проте пильно стежили за речами пасажирів.

«Графиня» зникла, але човняра хлопці не проґавили. Він пішов вулицею, хлопці — на деякій відстані за ним. Йдучи слідом за ним, вони знову побачили «графиню», що йшла попереду.

Незабаром хлопчики переконались, що човняр не просто йшов за «графинею», а слідкував за нею. Він тримався від неї на значній відстані, тулячись до стін і якось дуже спритно ховаючись за спинами перехожих, що йшли попереду. Коли, пропускаючи довгий обоз, «графиня» затрималася на розі, човняр теж зупинився, навіть сховався за ґанок будинку і зробив вигляд, що скручує цигарку. Хлопці ледве встигли сховатися за газетним кіоском.

Так вони йшли деякий час — човняр за «графинею», хлопці за човнярем, — доки всі не прийшли на вулицю, де був краєзнавчий музей і де Мишко вже був з Борисом Сергійовичем.

Це була тиха, безлюдна вулиця. Сховавшись за рогом, хлопці бачили, як «графиня» увійшла в музей, як, причаївшись за виступом стіни, слідкував за нею човняр. Потім човняр перейшов вулицю і ліг на траві на невеликій полянці в затінку дерев.

Хлопці трохи постояли в своїй схованці. Потім пробралися на бокову вулицю і почали радитись, що їм робити далі.

— Хто ж його знає, скільки часу «графиня» пробуде в музеї, — говорив розсудливий Славик. — Може, аж до вечора. Що ж, так і стоятимемо тут? У нас же є важливіша справа. Треба йти.

Але Мишко не погоджувався. Пропустити таку нагоду! Коли б «графиня» прийшла сюди одна, тоді інша справа: хоче поглянути на майно садиби. Зрозуміло. Але чому човняр стежить за нею? Її вірний слуга і співучасник! Тут щось є. І дуже важливе.

— Я до Сєрова піду один, — сказав Мишко, — а ти лишайся тут і постарайся дізнатись, чого графиня пішла в музей і чого човняр за нею слідкує.

— Але ж… — хотів було заперечити Славик.

— Давай, давай, — сказав Мишко, — про все дізнайся. І чекай мене тут. Я скоро повернусь.

Ось і сірий будинок губвно. Мишко схвильовано поглянув на нього. Що ж скаже Сєров? Добре було б зустрінути тут Бориса Сергійовича, директора дитбудинку. От хто підтримав би їх! Уже хто, хто, а він не дав би вигнати загін. Ну що ж, якщо тут нічого не вийде, то Мишко піде… Куди ж він піде? Звичайно, в губком комсомолу. А якщо там не допоможуть, то в губком партії. От куди він піде!

Сєров зустрів Мишка, як давнього знайомого. Він замахав руками, сумно похитав головою.

— Знаю, знаю… Про всі ваші нещастя знаю… Сяк-так справу закрив… Могло бути гірше.

Мишко остовпів:

— Яку справу?

— Тут проти вас таке піднялось, — Сєров крутнув головою, махнув рукою, — таке… Хотіли в Москву писати. А я й кажу: «Буває! Буває! Хлопці молоді, недосвідчені, от і не порозумілися з місцевим населенням. Що ж, карати їх? Перейдуть на інше місце, та й квит».

— Але чого ми маємо переходити на інше місце?

Сєров надав своєму голосу відтінку лагідного і дружнього переконування:

— Хіба ж довго перенести палатки? Сам поміркуй… І яка різниця, де буде табір? Тільки від неприємностей далі.

— Палатки перенести неважко, — сказав Мишко, — але чого ми маємо йти? Це несправедливо.

Сєров скрушно розвів руками:

— Ну, товариші, так не можна… Газету читав?

— Там усе неправильно написано, — відповів Мишко.

Сєров зовсім скрушно закотив очі і, мало не плачучи, промовив:

— Хіба ж можна? Комсомолець, а так ставишся до нашої радянської преси!

— Не до преси, а до того, хто написав замітки, — насупившись, відповів Мишко.

Несподівано суворо Сєров сказав:

— Редакція не друкує без перевірки фактів. І газетою керують комуністи, твої старші товариші. Будь ласка, поважай їх.

Переконливий аргумент, особливо для Мишка. І все ж він не міг поступитися.

— Все це неправильно і несправедливо! — сказав він. — Побачимо, що ще скаже губком комсомолу.

Сєров на мить заплющив очі. Спущені повіки, сильно припухлі, неприродно великі для таких маленьких очиць, на мить перетворили його обличчя на товсту, нерухому маску. І коли він розплющив очі, вони вже не перебігали з предмета на предмет, а пильно і відчужено дивилися на Мишка.

— Ви збираєтеся скаржитись?

— Не скаржитись, а поставити до відома.

— Так, так… А знаєте, чим це для вас кінчиться?

— Чим?

— Вас виключать з комсомолу.

— За що ж мене виключать з комсомолу? — здивувався Мишко.

— За все, що ви там накоїли, — грубо сказав Сєров. — Я сам хотів передати справу в губком комсомолу та пожалів вас. І я вам раджу: забирайте свої палатки і переходьте на нове місце. Без шуму. Комсомол вас за такі справи по голівці не погладить. Так що без шуму. Не встрявайте в історію.

— Я комсомолець, — гордо відповів Мишко, — і від комсомолу нікуди не ховаюсь. І завжди готовий відповідати.

— Винних у ламанні яблунь повинні притягти до відповідальності, — пригрозив Сєров, — і притягнуть. І стягнуть не лише вартість яблунь, але й вартість зіпсованих у клубі фарб та матеріалів. Приємно вам буде, коли про це дізнаються в школі, в комсомольській організації? Так що, повторяю, найкраще — піти без шуму і скандалу. Вчасно вшитися. Зрозуміло?

Сєров додав, що історія з втечею Ігоря і Сови теж виглядає не дуже гарно. Що це за пожатий, у якого піонери тікають! Тікають і потрапляють у справи про вбивство, крадуть човни. І невідомо ще, чи просто вкрали човен, чи за цим криється щось серйозніше. Так, так, у нього створилося враження, що справа зовсім не така проста, як її намагаються зобразити. Хлопчики ж у нього жили! Ось що виходить, хлопче! Ось який клубок! І треба подумати! Мишко тільки-но починає свій життєвий шлях, і не треба на порозі життя плямувати себе такою справою. Найвигідніше для Мишка — вчасно зникнути.

Похнюпивши голову, Мишко слухав Сєрова. В його тлумаченні все виглядало жахливо. Як же так вийшло? Адже Сєрову можуть повірити. А тут ще ці замітки… Яка пляма ляже на загін!

— Домовились? — запитав на закінчення розмови Сєров, зазираючи в Мишкове обличчя.

І в його голосі Мишко відчув бажання одержати позитивну відповідь.

— Я подумаю.

— Дуже добре, — вдоволено сказав Сєров, поклавши обидві долоні на стіл. — Губернія наша велика, скрізь місця вистачить. Треба більше мандрувати, вивчати рідний край. Сьогодні повернешся в табір, а завтра рано-вранці і вирушайте…

Мишко вийшов від Сєрова. Суперечливі почуття охопили його. Як бути, що робити?

• Предыдущая
• 33/51
• Следующая