Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/83
• Следующая

Коли Орлов з рушницею напоготові придивився уважніше, він не зміг стримати крику подиву. На землі лежали пошматовані соболині шкурки й розсипані зернятка золота. Сліди засохлої крові свідчили про те, що тут відбулася кривава боротьба. Підійшли інші і стали, як громом прибиті.

— Що тут скоїлось? — питали вони один одного.

— Напевне, нічого доброго. В тайзі заради золота проливається й кров, але тоді на місці залишаються тільки сліди крові. Тут же лишилося ще й золото, а це дивно й, по-моєму, дуже погано.

— Погано? Чому? — допитувалися друзі Феклістова.

— Я не хочу каркати, але мені здається, що той, хто лишив тут золото, вже не потребував його.

Запала гнітюча тиша, яку порушувало тільки сопіння собак, котрі невтомно винюхували криваві сліди.

Орлов зупинив погляд на кількох низеньких кущиках ліщини, потім рвучко нахилився й підняв щось з землі. То був гаманець з табаком, який усі добре знали. Гаманець Феклістова.

— Лишенько, так це був він, наш Іван Хомич! Та де ж він, де?..

Орлов мовчки знизав плечима. Якусь мить усі стояли, поринувши у важкі роздуми, потім сибіряк запропонував пильно оглянути околиці.

Собаки невпинно бігали навкруги, принюхувались, наїжачивши шерсть, злобно гарчали і дзявкали. З цього Орлов зробив висновок, що тут хазяйнував хижак. Мисливець спонукав собак шукати далі, а сам з товаришами прочісував кущі та хащі, аж поки вони не вийшли до краю байраку. Тут лайки зачули сліди ведмедя й знову зайшлися оглушливим гавкотом.

Шукачі обережно спустилися стрімким схилом у байрак, де Орлов, нарешті, знайшов на м'якому грунті сліди людей, собак, оленя та нюлги.

— Ну, тепер усе перед нами, як на долоні. Двоє людей, олень, собаки, а тут щось лежало! — показував мисливець своїм розгубленим товаришам, яким відбитки та сліди анічогісінько не говорили. — Тут лежала людина! — вів далі Орлов. — Ось ці борозенки на м'якому грунті — сліди від так званої нюлги. Нею користуються замість підводи, головним чином, місцеві племена. А ось на нюлгу щось навантажили — борозенки стали глибшими. Я вже догадуюся, що тут сталося. Ми підемо по цьому сліду — це єдина можливість довідатись про долю Івана Хомича.

— Ви гадаєте, що ці борозенки приведуть нас до нього?

— Будемо сподіватись.

Вони йшли швидко, Орлов не зводив очей зі сліду. Тим часом собаки кинулися до невеличкого видолинка й люто загавкали. Вони зачули ще нічні сліди ведмедя, і мисливцям ледве вдалося підкликати лайок до себе.

Нарешті Орлов з товаришами дісталися до тунгуського стійбища. Кілька тунгуських мисливців, серед яких був і Орджан, привітали їх, запросили до чуму Хатангіиа і докладно розповіли про все, що трапилось.

— А золото? — спитав Орлов.

Про золото тунгуси не знали нічого, і Орлов їм вірив.

— Тунгуси правдиві, це я знаю, — сказав він своїм товаришам. — З Хатангіном ми знайомі. Зустрічалися кілька разів узимку на ловах, і відтоді ми з ним добрі друзі.

— Свята правда, — підтвердив тунгус, — якби всі російські мисливці були такі, як ти, нам добре жилося б. Але великі та малі начальники батечка-царя не дають нам жити. Не дають! А купці! Вони погано платять нам за шкури, менше, ніж росіянам. За кожного соболя наш мисливець добре-таки поторгується, перш ніж дістане половину того, що хоче. А де знайти заступництво?

— Так, твоя правда. Ти знаєш, мабуть, наше прислів'я, — промовив один із товаришів Орлова: — Бог високо, а цар далеко! Але не вічно так буде. Це їм так не минеться. Ні начальникам, ні купцям, ні навіть царю. Російський народ також бідує. Купці та начальники обдурюють його так само, як і вас.

— Дивні твої слова. І царя, кажеш, не буде?

— Не буде, от побачиш. А після цього настане краще життя для всіх. Але про це багато не говори. Ти ж знаєш, які в начальників закони.

— Знаю, добре знаю, — підтвердив Хатангін, а Орджан на це тільки рукою махнув.

— Де зараз наша людина? — спитав Орлов.

— Ходімо, він лежить у чумі шамана, — покликав їх тунгус.

Шаман стояв біля ліжка хворого й щось бурмотів. Майюл сиділа навколішках перед табуреткою й цідила до невеличкої дерев'яної посудини оленяче молоко — єдину їжу, котру шаман дозволив давати своєму пацієнтові.

Коли Орлов і його товариші з'явилися на порозі чуму, Шолеут кивнув їм, щоб заходили, проте обряду не припинив.

— Що це шаман робить? — спитав у Орджана один із революціонерів.

— Він розмовляє з Торином, не заважайте йому. Хатангін усміхнувся й пояснив, що Торин — бог тайги, якому поклоняються евенки.

Важко сказати, де в них кінчається віра і починається марновірство. Хатангін, між іншим, був скептиком, і всі його переконання зводилися до того, що людина передусім повинна вірити сама собі. Він вважав, що смисл життя — в боротьбі з неосяжною тайгою.

Трохи згодом Феклістов ворухнувся і, побачивши своїх друзів, спробував посміхнутися. Всі обступили його й почали розпитувати, як він почуває себе, що в нього болить, чого б він хотів і чим вони можуть йому допомогти.

— Застрельте тих барсів… — тихо промовив Феклістов.

— Він марить, — сказав один із друзів.

Орлов нахилився до пораненого й спитав:

— Барси… вони на вас напали?

Феклістов ствердно кивнув головою.

— А золото, чиє то було золото? — розпитував далі мисливець.

Феклістов із зусиллям показав на себе й прошепотів.

— Знайшов…

Після цього він заплющив очі, його знову охопила слабість.

Друзі Феклістова не могли отямитись від подиву.

Які пригоди пережив Іван Хомич за один-єдиний день та ніч! Товариші радились, як допомогти йому. Оскільки про те, щоб перевезти потерпілого, не можна було навіть думати, друзі вирішили якнайшвидше повідомити про нещастя фельдшера Боброва й попросити його приїхати до тунгусів.

Майюл знову сіла біля ліжка, тримаючи в руці посудину з молоком.

— Адже ти не збираєшся його будити, правда ж, дівчино? — спитав Орлов.

Дівчина глянула на мисливця великими мигдалевидними очима й відповіла ствердно з такою щирістю, немовби їй нічого більше й не треба було, аби тільки дозволили доглядати за хворим.

— О, така санітарка, їй-богу, дорожча за золото, — посміхаючись промовив Орлов. — Принаймні з цього боку наш хворий у надійних руках. Про все інше подбає Бобров. Вище голову, друзі. Оскільки я знаю, в Іванушки залізне здоров'я. Якщо він здихався цинги найшвидше серед вас, то й з цього, будемо сподіватися, якось видряпається.

Друзі розпрощалися з тунгуськими мисливцями й шаманом, попросивши Шолеута, щоб він піклувався про Феклістова якнайкраще, пообіцяли йому чималу винагороду й подалися назад.

Вони поспішали до місця, на якому барси напали на Івана Хомича. Хоч, на думку досвідченого в мисливських справах Орлова, не могло бути такого, що барси там затримались, проте обережність не заважала. Мисливці тримали собак на ремені й відпустили їх тільки поблизу байраку. З рушницями напоготові друзі просувалися на невеличкій відстані один від одного й з нетерпінням чекали, поки озвуться лайки. Здавалося, що й уся тайга, затамувавши подих, напружено чекає. Нарешті пролунав несамовитий гавкіт собак.

Орлов застережливо підніс руку, щоб його товариші зупинились, але одразу ж опустив її. Гавкіт стих. Собаки зачули старі сліди барсів і пішли по них, проте на галявині сліди раптом зникли. Та це й не дивно, — під впливом сонця й вітру запах їх уже встиг розвіятись.

Отже, лови не відбулися.

Барси, занепокоєні сутичкою з Феклістовим, очевидно, швидко переселилися з своїми малюками на інше місце. Шукати хижаків тут було недоцільно. У тайзі є такі сховища, що на розшуки цих барсів треба було б витратити багато часу й терпіння. А тим часом друзі поспішали.

Пильно оглянувши місце, де барси напали на Івана Хомича, друзі уявили собі весь хід боротьби і після цього взялися збирати золото. Це була нелегка праця, бо важкі золоті зерна розкотилися між травою та мохом.

Найбільше дивувався Орлов. Він знав усю навколишню тайгу й не розумів, як міг Феклістов, людина в цих краях чужа, знайти таке багате родовище. Родіон Родіонович хитав головою і бурмотів:

• Предыдущая
• 25/83
• Следующая