Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 26
- Предыдущая
- 26/83
- Следующая
— І де тільки Іван Хомич міг знайти таку купу золота… Адже його тут мало не пуд!
Після повернення до садиби виявилося, що Орлов ненабагато помилився. Золото важило трохи менше чотирнадцяти кілограмів.
Того ж вечора сибірський мисливець виїхав в округ і повідомив фельдшера Боброва про нещастя, яке спіткало Феклістова. Ця лиха звістка дуже схвилювала Боброва — адже закордонні документи для всіх трьох утікачів були вже готові і день від'їзду визначено. — Ось тобі й маєш, — журився він, — і саме зараз ті кляті хижаки мали заступити нам шлях! Що ж ми тепер будемо робити з Іваном Хомичем?
— Не про це зараз клопіт. Тільки б нам його знову поставити на ноги, — похмуро кинув мисливець.
— У нього рідкісне здоров'я. Цингу він подолав дуже легко, будемо сподіватися, що викрутиться й з цієї халепи. Знаєш, у цих геологів життя буває іноді таке, мов ті скелі..
— Миколо Микитовичу, не покладайся на його здоров'я й допоможи йому сам, адже ти розумієшся в медицині. Знаєш старе прислів'я — на бога надійся, але й сам пильнуй! — напосідав на фельдшера Орлов.
— Ми, медики, вже перемогли страх. Там, де все відмовляється служити, допоможе рідкісний корінець…
— Чи не думаєш ти часом про корінь життя? — перебив фельдшера мисливець.
— Так, саме про нього. Жень-шень допоміг багатьом, хто вже ледве дихав. Треба було б і нам спробувати.
— А я гадав, що він допомагає тільки тим, хто в нього вірить: китайцям, корейцям, індійцям і, може, ще японцям. Та щоб корінь допоміг російській людині, даруй, — це мені здається трохи смішним.
— У тебе, Родіоновичу, дивне уявлення про людей. Усе одно — що росіянин, кореєць чи індієць. Однакове м'ясо, однакові кістки. Тільки душа інша. Я лікую тіло, а коли занедужає душа, треба кликати іншого фахівця.
— Оце й погано. Тіло з душею повинні бути вкупі… як… ну, скажімо, як квітуча черемха та її аромат.
— Диви, ти ще й про квіти, думаєш. От ми тут з тобою сперечаємось, а там у тунгуському чумі Іван Хомич, мабуть, уже ледве дихає, а шаман, найімовірніше, окурює його своїм кадилом. Я поїду з тобою, мисливцю, і чим скоріш, тим краще, а по дорозі ми ще поговоримо про той корінь жень-шеня. Шкода, що я не можу взяти його з собою.
— Невже цей чудодійний корінь не можна транспортувати, чародію?
— Чому ж ні! Але його може дістати лише той, хто добре заплатить. А я, їй-богу, саме зараз і не можу.
— А чому ж ти не можеш?
— Та звідки ж я візьму цілий фунт щирого золота? Шукачі жень-шеня продають його тільки за золото. Не беруть ні асигнацій, ні навіть золотих монет. Вони дали мені на збереження один корінь, але за нього треба заплатити. Іншому шукачі продали б його набагато дорожче, а мене вони поважають, бо я вилікував двом шукачам цього підземного скарба потрощені кістки. А взагалі вони справжні шкурники — продають женьшень лише за щире золото, і край.
— Я знаю їх. Дехто вважає, що вони користолюбці, але й у них важкий хліб. Це справді дорогі ліки, та якби тільки вони допомогли. А золото знайшлось би, щире, в зернах.
— Оце вже інша справа. Я зараз повернусь.
За хвилину фельдшер приніс дерев'яну шкатулку і поставив її на стіл. Коли він відімкнув ту шкатулку, мисливець побачив у ній дорогоцінний корінь життя — жень-шень. Корінь лежав у тій самій глині, в якій він ріс довгі роки, перш ніж став завбільшки з велику петрушку. Жень-шень був жовтуватий і, що найцікавіше, формою своєю був схожий на тіло людини. Від маленького тулуба відходили руки та ноги, на невеличкій шиї сиділа голова з косою, схожою на ті, що їх носили колись китайці. На одній руці малесенькі корінці створювали навіть щось на зразок пальців.
— Ось він, чарівник, — хвалився фельдшер. — Я знаю дещо про нього. Він з'явився тоді, коли на нашій старій матінці-землі тільки-но дожили свій вік велетенські зубаті змії та гігантські ящури, завбільшки з вітрила, — так, ще тоді, в третинний період, як сказали б учені. Був, Родіоновичу, такий період в історії нашої землі. Про це Іван міг би розповідати тобі цілими днями. Я знаю також, що корінь жень-шеня ріс тоді в лісах, порівняно з якими наша тайга — це, так би мовити, дитячий садок. Відтоді все на землі змінилося невпізнанно, але він лишився таким, як і був. Твердять, що в далеку давнину він був значно більший. Може, саме в ньому і зберігається сила віків, сила, зібрана протягом незліченних тисячоліть. І щось від тієї сили допомагає людині — що саме, важко сказати. Може, то якісь соки, що їх корінь помалу висмоктує із землі? Цей корінь — скарб тайги. Адже ти й сам знаєш, з якою наполегливістю шукають його і скільки людей заради нього набралися лиха. Китайські лікарі не можуть навіть уявити собі лікування тяжких хвороб без цього кореня.
Допомагає, кажуть, він і тоді, коли людина носить його на тілі. Та це, мабуть, вигадки. Але порошок або каша з кореня зціляє часто навіть у тих випадках, коли всі ліки вже нічого не можуть вдіяти. За допомогою кореня жень-шеня, якого ще називають «корінь-людина», я врятував кількох чоловік. Останнім з них був купець Пуговкін. Ти, мабуть, знаєш його, жмикрута, в нього оптова торгівля хутровиною. Так оцей Пуговкін поїхав якось скуповувати по факторіях хутра, і його зненацька поніс кінь. Купець не зміг втримати коня, і перш ніж він сам наважився вискочити з воза, його скинуло в байрак. Розшукали Пуговкіна тільки на другий день. Це вже була не людина, а суцільна рана, суцільний синець. Пульс — мов у курчати, дихав, як хрущ, а очі були, як у сонного судака. Окружний лікар радив якнайшвидше покликати попа. Дружина купця голосила й обіцяла половину свого багатства тому, хто врятує її чоловіка. Хитра купчиха на всякий випадок лише половину пообіцяла. Я порадив застосувати рідкісні ліки з жень-шеня. Та лікар висміяв мене, а піп навіть і чути не схотів про якесь поганське коріння. Не дозволить, мовляв, споганити душу православного християнина в його останню годину сатанинським зіллям. Я наполягаю на своєму і доводжу, що ліки не завадять тілу й душі, бо душа й тіло — одне й те саме. Купчиха, нарешті, погодилась, піп перехрестився, а лікар знизав плечима — хай, мовляв, покаже, що він уміє. Тоді я приготував ліки з кореня й тиждень давав їх купцеві. Він одужав, і через місяць я його проводжав у подорож, а не на кладовище, як усі сподівалися. Пуговкін їхав на курорт, щоб вилікуватися там остаточно.
— Це просто неймовірно. А що ж сталося з тією половиною багатства, яку обіцяла купчиха?
— Та що ж від купців можна чекати — то були тільки пусті слова. Вона заплатила за корінь і мені за лікування дала кілька карбованців, але було їх, повір, небагато. Ну, та облишмо це. Я згадав одну веселу, а водночас і смутну історію. Правдива вона чи ні…
— Про що це?
— Та, може, не варто й розповідати. Кажуть, що в Китаї у давнину лікар, у якого помер хворий, мусив сам везти його на кладовище. Як бачиш, Родіоновичу, для лікаря це була не дуже приємна путь. Нізащо в світі не хотів би я виступати, за китайським звичаєм, на чолі похоронної процесії Івана Хомича. Ну, рушаймо!
Жень-шень це китайська назва реліктової аралітової рослини, науково названої Panax ginseng. У Маньчжурії він називається панцуй, а нанайці звуть його орхода.
Ця рослина, заввишки п'ятдесят сантиметрів, поодиноко росте в затінку кедрів та інших розлогих дерев на помірно вологому грунті. На міцній стеблині виростає з часом аж до п'яти листочків, схожих на людську руку. Цвіте рослина пізньою весною, і квіти її зовсім не впадають в око. Вони майже такі ж ясно-зелені, як і вся рослина. Тільки під осінь розвиваються плоди — маленькі рожеві або яскраво-червоні ягоди. Найбільший інтерес становить корінь рослини, за яким вона й дістала свою назву — жень-шень, або корінь-людина, корінь життя. Цей корінь має циліндричну форму, він трохи потовщений у верхній частині, запашний, гіркувато-солодкий на смак і нагадує форму людського тіла. Саме ця схожість і дала привід до найрізноманітніших забобонів та легенд. Жень-шень дуже чутливий до впливів середовища і росте надзвичайно повільно. Тільки через десять-п'ятнадцять років його можна вживати. Корінь досягає ваги п'ятдесят-сімдесят, зрідка — до двохсот грамів. За корінь середнього розміру платили колись дві тисячі п'ятсот — чотири тисячі п'ятсот карбованців золотом. Розшуками кореня займалися, головним чином, китайці, корейці та ще деякі сибірські національні меншості. З пошуками жень-шеня, як уже згадувалося, було пов'язано багато забобонів і обрядів, а місця, де росте корінь, пильно оберігали.
- Предыдущая
- 26/83
- Следующая
