Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 33
- Предыдущая
- 33/83
- Следующая
І Іван Хомич склав довгий і докладний звіт, багато доповнивши його картами та описами геологічних утворень, у яких назвав ті гірські породи й мінерали, від яких було мало користі.
Коли Пуговкін прийняв од Феклістова цей солідний за обсягом матеріал, він був у захопленні від такої сили карт, креслень і таблиць. Проте купець навіть і не підозрював, який «липовий» звіт йому підсунули.
Феклістов досяг своєї мети — петербурзьке вельможне панство раптом втратило цікавість до області, яка не обіцяла їм ніякого зиску.
Одного літнього вечора перед хатою Орлова заторохкотіла підвода. Майюл, виглянувши з вікна, побачила Боброва.
— Микола Микитович приїхав! Діти, йдіть зустрічайте!
Хлопець і дівчинка весело побігли гостеві назустріч — вони знали, що, коли б той не приїхав, у нього завжди знайдеться для них сюрприз. Але цього разу гість привіз сюрприз і для дорослих. Увійшовши в дім і щиро привітавшись з усіма, Бобров спохмурнів.
— Я хотів було спитати, який добрий вітер приніс тебе сюди, Микитовичу, але бачу, ти щось хмуришся. Що ж трапилось? — допитувався Орлов.
— Нічого доброго. Ось вам прочитаю дещо з газети: «… уряд Його Імператорської величності оголосив чотирнадцятого липня загальну мобілізацію»… Буде війна. Війна з Німеччиною та Австрією. Отже, радіти нема чого. Ми зв'язані угодами з Францією та Англією, які теж провадять мобілізацію. Голова «Спілки російського народу» в нас у місті кричав на все горло, що ми повинні захищати вітчизну від прусських варварів, кричав про православний Царград. Він ніяк не може дочекатися, коли, нарешті, погріє руки на воєнних поставках. Хотів я поговорити з Іваном Хомичем, якої він думки щодо цього… Він дома?
— Вже десятий день не повертається. Поїхали вони з Хатангіном на конях у Сурунганські гори.
— Яка це їх нечиста сила туди занесла?
— Чиста чи нечиста, але мені здається, що наш Хомич знайшов там щось цікаве. Працює в тих горах уже цілий місяць. Провадить розвідувальне буріння та зондування. Праця виснажлива: Іван Хомич схуд страшенно, і це нам дуже не подобається. Адже він уже не юнак, йому шістдесят давно стукнуло, і слід було б поберегтись. Та він і слухати не хоче. Ти поговорив би з ним як лікар.
Але з Іваном Хомичем важко було знайти спільну мову, якщо йшлося про його власну особу. Звістка про загальну мобілізацію зовсім вивела його з рівноваги: геолог і чути не хотів про якийсь огляд або лікування.
А коли прибув лист від Андрія, в якому той повідомляв, що його призвано в армію, Іван Хомич, не роздумуючи, вирушив у Петербург, щоб застати сина до від'їзду на фронт.
Він довго розмовляв з Андрієм, розповідав йому про наслідки своєї праці. Старик забрав собі в голову, що син, повернувшись з війни, має облишити свою професію й присвятити себе «справі» скарбів тайги, які його батько знайшов і оберігав до кращих вільних часів.
— Я вже старий і стомлений. Але за тебе я не боюсь. Тебе призвали до залізничних військ, а там рідко коли свистять кулі. Запам'ятай добре, що я тобі сказав на випадок, якщо зі мною щось трапиться.
Під час прощання Іван Хомич знову нагадав Андрієві про важливість своїх відкриттів у тайзі.
— І візьми з собою на дорогу Пушкіна, — подав він йому томик поезій. — Він розвіє будь-яку тугу й журбу. Бувай здоровий і повертайся скоріш…
Андрій узяв книгу, поклав її в свій військовий ранець і посміхнувся. У батька бувають дивацтва — з Пушкіним на фронт…
Іван Хомич прожив у Петербурзі кілька місяців і оточив свого онука такою любов'ю та піклуванням, що малий Олег навіть і чути не хотів про дідусів від'їзд.
— А хто ж буде стерегти ті скарби тайги, про які я тобі, розповідав? — заперечив старий геолог, і малий Олег погодився з цим доводом.
Іван Хомич поїхав, а Олег довго ще тужив за дідом. Мати мала клопіт, поки не заспокоїла хлопчика обіцянкою незабаром поїхати разом з ним у далеку, таємничу тайгу.
А в тайгу тим часом прийшла весна. Вже кілька ночей тяглися над Співучою долиною перелітні птахи. Тужливі голоси журавлів, трубний клич лебедів, веселий крик качок і поважний говір диких гусей линув над тайгою.
Іван Хомич не спав. У місячному світлі було щось веселе, привабливе, що збуджувало спогади про давні весни, пережиті в безмежних просторах предковічних лісів. То було весняне безсоння, передвістя ловів. Воно охопило й старого Феклістова, який не відставав від Орлова. Давно колись геолог сміявся з мисливця, що той не може дочекатись, поки стане дружкою на шлюбних гульбищах різних звірів і птахів, а тепер він сам відчував у цей час тугу.
Мабуть, ті ж почуття охопили і прирученого їжака Петю — він цілісіньку ніч стиха пихкав, кректав і безнастанно тупцювався навколо печі так, що аж кочерга з лопатою деренчали. Іван Хомич не гримав на їжака — він розумів, що Петя зачув своїм смішним рильцем подув весни.
— Гаразд, іди вже собі, непосидо, хоча ти міг би трохи зачекати. Твоя обраниця ще тільки-но вилізла з нори.
Проте в їжака щодо цього були свої міркування. Він подивився на Івана Хомича, запирхав й почимчикував через поріг. На сходах Петя зупинився, оглянувся на всі боки й закрутився.
— Може, ти ще передумаєш?
Але їжак принюхався, обережно спустився на землю, помалу подріботів стежкою і зник у передранковій пітьмі.
Петя вже кілька років з весни і аж до самої осені бродив по тайзі і в околицях садиби. Але, зачувши, що наближається зима, він завжди повертався додому.
Іноді Іван Хомич навмисне не впускав його, і тоді їжак діставався в хату зовсім особливим способом. Спочатку Петя пихкав, тупцювався по сходах і шкрябався в двері, а коли це не допомагало, він прямував у сарай і чекав, поки хто-небудь прийде по дрова. Дрова носили невеличкими в'язками, а тріски для розпалювання набирали в кошик. Петя, діждавшись слушного моменту, залізав у кошик і спокійнісінько собі чекав, поки його віднесуть додому. В кошику він сидів тихо й смирно, мов боявся, щоб його не викрили.
Іван Хомич якийсь час дивився вслід їжакові, потім повернувся в дім і швидко одягся. Серце старого мисливця прагнуло почути весняну пісню глухарів. Токовище було поблизу. Вже тиждень тому ходив Феклістов з Родіоном Родіоновичем і запам'ятовував місця, де вечорами великі чорні птахи сідають на нічліг, а ранками починають своє кльочення. В околицях Співучої долини мисливці помітили чимало дерев, під якими глухарі лишили багато посліду. Тут було їхнє токовище.
Ледве пройшов Феклістов кілька сот кроків, як уже зачув весняну пісню пернатого володаря лісових хащ і моховищ. Зовсім близько пролунав слабкий стукіт, який, прискорюючись, перейшов у першу трель. Наче у відповідь йому праворуч і ліворуч почулося токування другого, третього й четвертого глухарів. Серце Феклістова закалатало, але він очікував. Хотів вволю натішитись пробудженням природи, що виявлялося в тихій пісні, котра ховала в собі дику пристрасть.
Через деякий час мисливець рушив до першого глухаря. Чим ближче підходив він, тим голосніше лунало токування, і, нарешті, в сіруватому світлі раннього світанку Феклістов побачив на сухій верхівці кедра темний силует чорного птаха. Ще чотири-п'ять кроків — і мисливець бачив його вже зовсім чітко. Розпустивши віялом хвіст, витягнувши шию, випнувши груди, глухар в любовному екстазі, забувши про все, співав першу й останню пісню своєю весни… Гримнув постріл, глухар розпростер крила, полетів униз, ламаючи сухі гілки, і з шумом упав на сніг. Червоні краплини окропили білий сніговий покров і заблищали, наче великі рубіни.
Смертоносний дріб урвав пісню кохання, але поблизу, не далі як за сто кроків звідси, дзвенів інший, такий же пристрасний спів. І той глухар за мить упав у м'яку перину танучого снігу.
Феклістов сів і замислився. Ясною червоною загравою спалахнув весняний ранок, відусюди почулися звуки життя, що прокидається. Сувора тайга готувалася відзначити свято весняного пробудження. Незабаром знову залунають тисячі голосів невгасимого життя, яке дрімало під білим покровом і встояло проти крижаного подиху немилосердої зими.
- Предыдущая
- 33/83
- Следующая
