Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/83
• Следующая

Може, саме під враженням цього відродження життя відчув Феклістов гнітючий смуток. Сам, знову сам зустрічає він весну. Скільки їх уже було і скільки ще буде, поки не відмовиться служити втомлене серце, яке весна

Сповнила такою дивною тугою за життям? Але доки є сили, доки витримують м'язи, він мусить жити! Жити тут, у тайзі, серед зеленого моря, серед скель та гір, які ховають у собі скарби…

Феклістов труснув головою, наче відганяючи від себе дошкульну муху, підняв глухарів і, вже заспокоївшись, попростував додому. З комина вже курилося. Сусіди Орлови сиділи навколо столу й чекали на Родіона Родіоновича, який ще вдосвіта пішов на поблизьке токовище тетерюків.

Весняні лови скінчилися. Настало літо, а за ним прийшла осінь. Одного разу Феклістов з Хатангіном з'їжджали з гори в долину. Цього року було стільки павуків, що коні були геть обвішані осіннім павутинням.

— Це погана прикмета, — зауважив тунгус. — Чим більше павуків, тим більше турбот чекає нас узимку.

— Павуки непричетні до людських турбот. Люди завдають їх собі й без павуків… Перш ніж ударять морози, ми повинні закласти другу розвідувальну шахту на Вовчій горі.

— Це нелегко зробити. Але стільки соболів, як там, навряд чи знайдеш деінде. Це, мабуть, важливіше, навіть, ніж твоя друга шахта, Хомичу. Ти щось надто вже поспішаєш, наче боїшся, що не дочекаєшся весни.

Весни Феклістов дочекався, друга розвідувальна шахта на Вовчій горі теж була викопана, але сили старого геолога підупали, йому стало важко дихати, страшенно набрякали ноги. Та він і далі працював на Вовчій горі. Бобров з Орловим радили облишити все й поїхати на курорт лікуватися.

— На курорт, кажете? А чи допоміг він Ользі Петрівні? Цієї зими я не дмухну на вогник життя жодному соболю, жодному лосю. Хто знає, чи не догоряє вже й мій вогник.

А вогник догоряв.

У той час, як мисливці виїздили до глухої тайги на зимове полювання на білок, лисиць, куниць та соболів, Іван Хомич сидів у кріслі й читав свого улюбленого Пушкіна. Він тяжко переживав те, що вже не може бродити в глибоких снігах тихих хащ та глухих закутків пралісу, прислухатися до дзвінких голосів моторних мисливських собак лайок.

— Дядечку Іване, — гукав на нього синок Орлова Борис. — Татко тобі щось прислав. Сьогодні це привіз молодий тунгус. Ось подивись!

Він поставив перед Феклістовим кошик і відгорнув хвою.

— Ведмежий окорок прислав тобі. Застрелили ведмедя вагою п'ятнадцять пудів. Матуся засмажить м'ясо, і тобі одразу ж стане краще, от побачиш, дядечку…

Та ні ведмежа печеня, ні відвар з чудодійного кореня жень-шеня, який хворий пив за порадою Боброва, не могли повернути втрачені сили.

— Родіоновичу, чи приїде сьогодні мій особистий лікар, знаменитий Бобров? — тихим голосом питав Феклістов. — Щось пустує серце, та й дихати не можу…

— Приїде, Хомичу, неодмінно приїде. І Пуговкін хоче з тобою побачитись. Тепер цей купець буде в нас днювати й ночувати — адже він привіз документ про призначення тебе дійсним членом геологічного комітету Імператорського географічного товариства. Трохи пізно згадали про тебе пани.

— Пізно, кажеш? Дивно, що взагалі згадали. Мені так і кортіло подякувати їм за цю честь і відмовитися від призначення, та навіщо марно дратувати тих гусаків… І де ж це той Бобров запропастився? — Феклістова душив кашель.

Незабаром приїхав Бобров, але й він нічого не міг зробити. Фельдшер розумів, що його другові вже важко допомогти.

Лишалась єдина надія: концентрований відвар жень-шеня. Велика порція цих ліків допомогла. Старому геологові полегшало, але водночас він знав, що раптове поліпшення не буде тривалим.

— Ти воскрешаєш мене, Микитовичу, а не лікуєш. Подай мені, будь ласка, бювар, я напишу Андрієві. Хочу ще раз нагадати, які обов'язки чекатимуть на нього, коли він успадкує мої тайгові скарби.

Феклістов писав помалу; рука була важка; він часто заплющував очі, мов напружено обмірковував щось. Нарешті, скінчив писати і звернувся до Орлова.

— Родіоновичу, цього листа я довіряю тобі. Обіцяй, що особисто вручиш його моєму синові, якщо я не доживу. Ти добре знаєш, скільки часу і сил пожертвував я, поки вирвав у тайги її скарби. Я хочу, щоб вони лишались в таємниці доти, доки не настануть інші, кращі часи. Після моєї смерті все моє успадкує син. Дещо я вже пояснив Андрієві, а тут даю йому останні вказівки…

— Іване Хомичу, ти бачиш усе в занадто чорному світлі…

— Я знаю, що роблю, Родіоновичу. Обіцяй, що виконаєш мою просьбу.

— Гаразд, друже. Андрій одержить твого листа, навіть якщо мені доведеться йти пішки до Петербурга. Але на такому важливому документі має бути печатка. Зачекай-но, я принесу віск.

Іван Хомич лишився сам. Він стомлено приплющив очі і незабаром поринув у сон. У цю мить тихо відчинилися двері, і в кімнату ввійшов Пуговкін. Побачивши на столі списаний папір, він оглянувся на дрімаючого Феклістова і з цікавістю почав читати. Прочитавши перші рядки, купець тремтячою рукою надів пенсне. Надзвичайно схвильований, широко розплющеними очима перебігав він рядки листа. Тільки-но встиг Пуговкін дочитати й відступити до вікна, як повернувся Орлов у супроводі фельдшера.

— Ми тут, Хомичу, — весело промовив Бобров і підійшов до ліжка. — А-а, наш пацієнт заснув. Це добре.

Оптовий торговець почав розсипати компліменти лікарському мистецтву Миколи Микитовича. Він, мовляв, десь читав, що старі греки високо цінували сон і шанували його дарителя — бога Морфіна, якому, крім цього, кажуть, треба дякувати й за знаменитий снотворний засіб морфій.

З ліжка хворого раптом почувся сміх. Гучні слова пана Пуговкіна, очевидно, розбудили Феклістова. Геолог повернув до купця своє повеселіле обличчя.

— Дивіться-но, як ви розходились. Мало того, що грецького бога Морфея ви перекрутили на Морфіна, та ще й приписуєте йому патент на винахід морфію. Ще одна така лекція — і я вмру од сміху.

— І цілком даремно, шановний Іване Хомичу. Я не хочу за це ручатися, бо йдеться про бога поганського, але щось таке я читав.

— У вас усе переплуталось, Феофане Парфеновичу, вірте мені. Чи не хотіли б ви чогось перекусити? — запропонував Бобров. — На вас чекають.

— З радістю, — подякував Пуговкін, хоч у душі й злився, що не може бути присутнім під час запечатування листа, його цікавило, чи не покладуть у конверт іще щось. Справа була дуже приваблива, і в пожадливого купця аж слина текла, коли він уявляв те багатство, що могло б потрапити до його рук, якби…

Як тільки друзі запечатали листа, Феклістов знову заснув. Бобров приписував такий стан хворого дії кореня жень-шеня.

— Якби серце було хоч трохи міцніше… Я був би майже певен, що корінь і на цей раз не підведе.

Але корінь підвів.

Виснажене серце Івана Хомича зупинилося у ту мить, коли прокидався новий день і червона заграва залила вже небо, але сонце на обрії ще не з'явилося.

Тепер, знаючи вже, так би мовити, всю біографію Родіона Родіоновича Орлова, я дивився на старого мисливця ще з більшою пошаною та захопленням, ніж під час нашого першого знайомства. Дивно тільки, що досі я не зустрічав його дружини Майюл. Господарчі клопоти, як видно було, не заважали їй розвивати свій художній хист. Про це свідчили численні портрети, акварельні, олійні та штрихові малюнки, що висіли на стінах кімнат, кухні, веранди й передпокою. З цікавістю розглядав я краєвиди тайги, мисливські сценки, етюди з життя евенків, пейзажі та натюрморти.

Старий Родіонович розповідав мені історію багатьох картин, їх особливості. Я набрався сміливості й запитав Орлова, де перебуває його господиня, яка так майстерно володіє пензлем.

• Предыдущая
• 34/83
• Следующая