Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 38
- Предыдущая
- 38/83
- Следующая
Тимко лежав на постелі, і з-під пов'язки було видно лише його ніс, губи та одне око. Мати плакала над сином, а тим часом односельчани перед домом розглядали ведмедя.
«Дивіться, в нього немає хвоста!» — вигукнув коваль Уткін — пристрасний мисливець.
«Оце так поталанило хлопцеві! — закричали інші. — Та це ж той самий ведмідь, якому Тимко Ведмежий хвостик відстрелив хвоста. Такого ще не чувано, щоб хтось стріляв клишоногих по частинах. Мабуть, наш герой і сам не знає про це. Підіть розкажіть йому!»
«Ходімо!»
Дев'ять чоловік зайшли в дім так обережно й тихо, як раніше входили в церкву на Великдень. У сінях вони зупинилися, постукали й один по одному навшпиньки ввійшли до світлиці. Тимко дивився на них єдиним вільним оком — йому важко було навіть головою поворухнути, а хотілося привітати гостей. З кухні прибігла мати, побачила стільки людей і аж за голову схопилась — адже лікар приписав хворому цілковитий спокій!
«Ми тільки на хвилину, — поважно промовив Уткін, — щоб побачити хворого героя і поздоровити його. Він утяв справді надзвичайну штуку: застрелив, як бачите, ведмедя, котрому бракує того самого хвоста, що зберігається в Тимка вдома ще од весни».
«Ви щось плутаєте, дядьку…» — ледве прошепотів Тимофій Старобор.
«Нічого не плутаю. Нас тут дев'ятеро, і всі підтвердять, що твій трофей без хвоста».
І справді, це був той самий ведмідь, на якого колись упав Тимко під час полювання на глухарів; той самий, що влітку заступив Наді дорогу, за якого щасливому мисливцеві належала тепер заслужена нагорода.
Як тільки відвідувачі пішли, в кімнату ввійшла Надя. Побачивши пораненого, дівчина заплакала. Старобор обернувся до неї й радісно зашепотів:
«Надю! Надійко!..»
Надя нахилилася над хворим і поцілувала його в губи так ніжно, що Тимко мало не захлинувся від блаженства.
«Мій любий, дорогий Тимко, — шептала дівчина, — пробач мені, все це сталося через мене. Ох, адже той ведмідь міг роздерти тебе. Що б я тоді робила?»
До Наді підійшла Тимкова мати, взяла її за руку й сказала посміхаючись:
«А я й не гадала, що мій син знайде собі таку красуню наречену…»
А в сінях тим часом тітка Докія шушукалася з сусідками, які щойно проливали над Тимком сльози:
«Ось тобі й маєш! Тепер ясно, чому Тимко відмовлявся від усіх наречених. Але подумайте тільки, хто їх посватав? Ведмідь! Та це ж жах, не по-християнськи!»
Старобор за два місяці видужав, і на масляну справили весілля. Мисливець був добре-таки позначений ведмежими пазурами, і, треба сказати, ті шрами не додали йому краси.
Відтоді Тимко зненавидів геть усіх ведмедів. І коли тільки йому доводилося натрапляти на слід клишоногого, мисливець не міг заспокоїтись, доки не продірявлював йому кулею шкуру.
— Сподіваюсь, не з помсти за посередництво в сватанні? — спитав Олег.
Ми засміялися, але Тит Андрійович запевнив нас:
— Звичайно, ні. Тимко з Надією й досі живуть, мов голуб'ята, й вже виховали собі двох жвавих голуб'яток. Він просто зненавидів ведмеже плем'я за те, що воно позначило його на все життя. Ось ви самі з ним познайомитесь.
Було вже пізно, коли ми розійшлися спати. Наступного дня лаштувались у путь. Досвідчений Петро Андрійович давав нам поради й наглядав за всім. Кожна річ пройшла через його руки, все зайве він відкидав, щоб не переобтяжити коней.
Важливим вантажем були палатки, без яких подорож у тайзі взагалі немислима. Це були невеличкі намети на дві-три особи, дуже практичні й зовсім водонепроникні. Спальні мішки теж були необхідні. Для Тамари брали окрему маленьку палатку.
Зовсім несподівано до Петра Андрійовича завітав опівдні гість, з яким Чижов довго розмовляв і, нарешті, представив його нам.
То був Федір Лаврентійович Шульгін, лісничий, ділянка якого простяглася на багато сотень кілометрів навкруги Вертловки. Дізнавшись про нашу експедицію, Шульгін просив Чижова дозволити йому приєднатись до нас. Він, мовляв, уже давно збирався до далеких Сурунганських гір, щоб зробити там таксировку лісу, — тобто визначити кількість древесного матеріалу, вік рослин, сорт деревини і таке інше, оскільки про ліси тієї частини тайги взагалі не було ще ніяких відомостей. Лісничий зовсім не обтяжить нас, тому що, в нього є власний верховий кінь і в'ючак, який не дуже навантажений і зможе нести також частину нашого вантажу.
На запитання Чижова, чи згодні ми взяти Шульгіна з собою, ніхто не відповів. Олег вагався, Тамара знизала плечима, а мені було байдуже, — збільшиться наша експедиція чи ні. Нарешті озвався Тимофій Старобор, високий, плечистий чоловік у розквіті сил, з великим шрамом на обличчі.
— Лісничий знає тайгу, і він добрий мисливець.
Такої ж думки були обидва Чижови, і це вирішило справу. Федір Лаврентійович поїде з ними.
Це був ставний, енергійний і спритний чоловік з вольовим обличчям, широким квадратним підборіддям, густими чорними бровами й сірими очима, в яких світилася кмітливість. Розмовляв Шульгін голосно, супроводжуючи свої слова жвавою жестикуляцією.
Тамара одвернулася й тихо сказала:
— Він хитрий, як лисиця. Я б не поклала йому пальця в рот.
Олег засміявся, а наш провідник Єменка, почувши таке зауваження, додав:
— Адже він лісник, а ті завжди напоготові. Але цей, здається, такий поважний, що, мабуть, не кусається.
Шульгін виявився дотепним компаньйоном, навіть, може, занадто вже говірким. Він розповідав про свого батька, що вбив сорок ведмедів, про полювання на барса, про те, як знайшли скелет мамонта, про своє перебування на Камчатці та Сахаліні, про купання під час тридцятиградусного морозу в озерці, яке наповнював гарячою водою гейзер. Шульгін запевняв навіть, що вдома в нього жила дресирована лисиця, яку він часто брав на полювання замість собаки. Лісничий явно плутав правду з мисливськими вигадками, але ніхто на нього за це не сердився. Тільки Тамара ставилась до лісничого стримано й заявила, що він базіка.
Надвечір усе було готове до від'їзду, і рано-вранці наш караван вирушив у глиб недослідженої тайги.
Перед від'їздом старий мисливець дав нам ще кілька вказівок. Він застерігав від можливих небезпек і наказував обов'язково позначати свій шлях. Ми розрахували, що повернемось за вісімнадцять днів. Правда, Олегові такий строк здавався недостатнім, але Чижов запевняв, що вісімнадцяти днів цілком вистачить для того, щоб комарі, мухи та кліщі примусили нас прагнути якнайшвидшого повернення.
День, коли ми від'їжджали, був чудовий. Уже зранку сонце заливало землю золотистим сяйвом, яке помалу змінювалося на теплі кольори розплавленого срібла.
Першим їхав Єменка Наминки, а замикав похід Шульгін. Спочатку ми рухалися клусом по цілком пристойній дорозі. Через декілька годин дорога розгалузилась. Чижов пояснив, що взимку цією дорогою мисливці з Вертловки їздили колись до тайги на полювання — хто на північ, хто в інші сторони, відповідно до того, де в кого була зимова хатина.
Так було раніше. Тепер полюють організовано. Мисливські кооперативи розподілили тайгу на ділянки. Окремі групи мисливців певний час полюють на одній ділянці, потім переходять на іншу. Такий порядок забезпечує раціональний відстріл хутрового звіра.
За розмовою ніхто не помітив, як наш караван розтягнувся, хоч ми й домовилися їхати на певній відстані, недалеко один від одного. Тамара та Олег лишилися далеко позаду й, очевидно, захопившися жвавою розмовою, десь на роздоріжжі звернули в інший бік. Тимофій Старобор розсердився.
— А позначати дорогу забули? — спитав Чижов.
Він звернувся до всіх разом і ні до кого особисто, тому ніхто й не відповів.
Тоді я сказав, що це завдання треба поручити комусь особисто.
Тут Старобор хлопнув себе по лобі й так нахмурив брови, що шрам на його чолі став подібний до знаку оклику.
— Ох, і пам'ять же в мене! Адже позначати дорогу взявся Федір Лаврентійович! Мабуть, тому він і відстав. І не знає навіть, що Тамара з кавалером поїхали іншим шляхом.
— Нам треба встановити порядок, щоб шановні члени експедиції не розбіглися часом по тайзі, мов пустотливі козенята! — гнівався Чижов. — Почекаємо на них тут. Не розумію, де подівся Шульгін. Значкування — немудра справа: вдарив сокиркою, витесав стрілу на дереві і їдь собі далі. А ще й лісничий!
- Предыдущая
- 38/83
- Следующая
