Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 39
- Предыдущая
- 39/83
- Следующая
— У тому-то й річ, — засміявся Старобор. — Він оглядає дерева й вибирає, мабуть, найгірші, щоб зарубками не пошкодити, бува, своїх красенів.
Ми хотіли злізти з коней, але Єменка порадив їхати далі до Іванового джерела, де можна напоїти коней. Це джерело, певно, дістало ім'я одного з тих відважних Іванів, які давно колись першими проникали у глиб тайги. Може, він полював на соболів, яких у давнину водилося тут дуже багато, може, шукав золото.
Так чи інакше, а струмочок носив ім'я російського сміливця. Ліс тут був рідкий, і ріс він в глибокій улоговині, навколо якої розкинулись болота. Все тут було просякнуте водою. Найпідступнішими вважалися «висячі» болота — явище зовсім неприродне, тому що виникали вони на стрімких схилах. Стежка, якою ми спускалися, була звивиста й дуже крута, наші коні аж присідали на задні ноги, щоб не посковзнутися й не впасти вниз. Мені так і хотілося скочити з коня, але я вчасно зрозумів, що при цьому кінь міг би втратити рівновагу і скотитися разом зі мною вниз або ж упасти на бік і придушити мене. Що й казати, обидві ці перспективи мало привабливі, і тому я сидів у сідлі тихо й смирно.
Нарешті, подолавши цей карколомний шлях, ми опинилися на дні улоговини. Тут розсідлали коней і пустили їх пастися. Старобор закип'ятив чай, без якого не обходився навіть найменший привал. Тільки через деякий час з'явилися першими Тамара та Олег. Вони зупинилися на краю улоговини і, певне, розмірковували, як спуститися в долину. Коли ж, нарешті, вони дісталися до нас, Чижов дорікнув їм за те, що запізнилися і затримали інших. Проте Олег запевняв, що вони їхали одразу ж за Шульгіним, а той на якомусь повороті раптом зник.
Це було дивно: адже Федір Лаврентійович мав їхати останнім.
— Так воно й було. Але він позначав дорогу, іноді випереджав нас витісував стрілки на деревах, потім знов опинявся позаду.
Нам не лишалось нічого іншого, як чекати. Тільки через дві години Шульгін з'явився на горі, окликнув нас і почав з'їжджати вниз так швидко, що в'ючак, котрого він вів на поводі, мало не впав.
— Сто чортів! — накинувся на нього Чижов. — Де це ви загубилися?!
— Ви, Петре Андрійовичу, даремно хвилюєтесь. Я в тайзі не загублюсь, а от в'ючак мене таки підвів. Поки я позначав дорогу, він повернувся — і гайда назад. Кінь ще молодий, і я, певно, й не сердився б, якби одразу повернув його. Але в'ючак вибрав собі такі звивисті стежечки, що я тільки дивувався, як це кінь, тварина, в цілому, розумна, може бути здатна на дурні витівки. Ось тепер веду його на повідку.
Тон, яким говорив Шульгін, не можна було назвати вибачливим, і Тамара не втрималась від зауваження, що з його ласки вони заблудилися, бо він зник, наче дух.
— Ми, люба Тамаро, живемо в часи, коли люди не вірять у духів. Шкода, що шамани в тунгусів вимирають. Ви могли б розпитати котрогось з них про цей випадок. А так вам доведеться задовольнитися моїм поясненням.
— Цей не лізе за словом у кишеню, — пробурмотів Старобор.
— Не дивуйтесь, адже не дуже-то приємно шукати по тайзі коня.
Надходив вечір, але Єменка запропонував їхати далі, бо про ночівлю в улоговині говорити не доводилось — тут було стільки комарів та мошви, що вночі ми й очей не заплющили б.
Ми рушили далі. Місцевість була горбкувата, понад стежкою виднілося чимало ям. Олег запитав, чи не провадила тут робіт якась геологічна експедиція. Але Чижов пояснив, що то ведмеді викопували тут бурундуків. Ці гризуни, дуже схожі на білок, тільки живуть вони в земляних норах, де влаштовують собі склади.
Ведмеді, певно, люблять поласувати і м'ясом бурундуків, і тими запасами, які зберігаються в їхніх складах.
Ми проїхали вузькою сідловиною між двома горами, і перед нами відкрилася чудова картина. На положистих схилах росли високі змішані ліси, і вся місцевість нагадувала величезний амфітеатр, обриси якого губилися в синювато-зеленій далечині. Примхлива природа урізноманітнила цю картину, розкидавши поміж лісовими хащами чудові барвисті луки.
Десь далеко позаду нас лишилися селища, містечка, столиці, де вирувало бурхливе життя. А тут усе потонуло в миролюбній тиші.
Не встигли ми намилуватися її красою, як щось заревіло. Потім почулося протягле жалібне виття — і все затихло.
Коні нашорошили вуха, собаки почали принюхуватись, а Єменка схопив рушницю, але потім махнув рукою, виїхав на галявину й скочив з коня. Нічого дивного: десь в тайзі точилася боротьба за життя.
Ми розсідлали коней і, жваво перемовляючись, поставили палатки.
Наші собаки — три моторні безстрашні вогульські лайки, які поводилися в дорозі тихо й непомітно — тепер бігали по галявині й розгрібали маленькі нірки ховрашків. Коли почулося ревіння, лайки рвонулися в зарості, але окрики Чижова та Єменки зупинили собак.
Поки ми ставили палатки, Олег пішов назбирати сухих дров. За мить Тамара вигукнула:
— Олег Андрійович повертається, мабуть, щось там з ним скоїлося!
Геолог біг через галявину, озирався й жваво жестикулював. Підбігши до нас, він ледве перевів дух і видавив:
— Я зустрів ведмедя! Несу із заростей оберемок хмизу, коли раптом виринає передо мною ведмідь. Став і дивиться на мене. Потім повернувся й повільно пішов собі геть, з цікавістю озираючись на мене. Тут я вже не втримався й крикнув. І ведмідь одразу ж зник, наче крізь землю провалився. Все це відбулося так швидко й так несподівано, що я навіть не встиг подумати, як мені бути.
Розповідь Олега викликала загальний сміх, — так, очевидно, намагався він показати, ніби прибіг до табору лише для того, щоб швиденько схопити рушницю, а не тому, що перелякався…
Найбільше сміявся лісничий Шульгін і сміючись запитував у геолога, чи добре той запам'ятав цікавого ведмедя, щоб колись при нагоді ввігнати йому кулю в шубу.
Тамара кинула поратися з вечерею, глянула на Шульгіна й дещо ущипливо спитала:
— Якщо ви можете давати такі чудові поради, то, певне, маєте самі в цьому чималий досвід. Цікаво, чи багатьом ведмедям ви повинні сплатити борги?
Шульгін, очевидно, не чекав такого запитання. Він здивовано поглянув на дівчину, зсунув шапку на потилицю й зітхнув:
— Дивіться, а я й не знав, що в товариша Феклістова тут є адвокат. Тому навіть і не збагну, що б мені сказати на свій захист.
— А ви спробуйте сказати правду, якщо вона навіть і гірка, — порадив Феклістов.
— Гаразд, — відповів Шульгін з удаваною покорою. — Признаюся, що таке траплялося й зі мною, аж двічі, отже, я можу тепер давати поради.
Вся ця ведмежа історія скінчилася загальним сміхом.
Наші собаки знову почали принюхуватись і прислухатися. Певно, вітер доніс до них щось таке, чого людина не могла відчути. Чижов тюкнув, лайки вмить схопилися й зникли в тайзі. Чижов, Єменка та я зарядили рушниці й швидко пішли слідом за ними.
Тінь столітніх дерев, здавалося, поглинула нас. Під ногами тріщали сухі гілки, час від часу я спотикався об коріння. Мої товариші були вже далеко попереду, коли собаки раптом голосно загавкали. Лайки й справді незамінні помічники мисливців — моторні, рухливі, безстрашні і кмітливі. Ось і тепер вони довели це. Тупіт і шум наближався до нас, тоді як гавкіт долинав здалеку. Отже лайки напали на дичину й женуть її на нас. Я відступив за кущ, котрий дає значно кращий захисток, ніж дерево. Шум наближався, і, нарешті, я побачив стадо плямистих оленів. Попереду мчав величезний олень, і було дивно, як він міг бігти між деревами, не торкаючись їх своїми розлогими рогами. Перш ніж стадо встигло підбігти на відстань пострілу, пролунав крик Єменки:
— Не стріляйте!
Почувши той окрик, олені повернули просто на мене. Собаки наздоганяли їх, і тварини, поспішаючи втекти, зовсім не звернули на мене уваги. Тільки тепер я помітив, що стадо веде стара олениця. Вона пробігла за п'ять кроків од мене. Не знаю, що мені спало на думку, але я ступив крок уперед. Олені забекали й на всьому ходу зупинились так швидко, що глиця та дерен полетіли з-під їхніх ніг у різні боки. Маленьке оленятко посковзнулось, беркицьнулося й тільки біля самих моїх ніг звелося. В цю мить мене раптом охопила спокуса утнути щось пустотливе. Я зірвав з голови капелюх і вдарив ним оленятко по спині. Від подиву воно жалібно закричало і не рушило з місця. Я був здивований не менше. Оленятко з цікавістю втупило в мене свої гарні коричневі очі. Очевидно, воно ще ніколи не бачило людини і не відчувало, яка небезпека йому загрожує. Звірятко стояло непорушно й тільки ворухнуло вухами, коли пролунав застережливий клич олениці. Потім воно вдарило кілька разів передньою ніжкою, відскочило вбік, мов пустотливе козеня, й помалу подалося слідом за стадом.
- Предыдущая
- 39/83
- Следующая
