Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 46

• Предыдущая
• 46/83
• Следующая

В густому лісі було ще темно, але між кронами дерев уже ясніло небо, ніч поступово відходила.

Раптом лось перестав трубити. Олег збентежено глянув на мене, і я пояснив, що самець, певно, чекає, чи не відгукнеться хто на його бойовий клич.

І ось здалеку, ніби луна, почулося ревіння. Це одізвався інший, готовий до бою лось. Він ревів дедалі голосніше, і саме в той бік ми й рушили.

Вже розвиднілося, коли на схилі пагорба ми побачили, нарешті, великого лося. Він стояв на галявинці, піднісши голову з могутніми розлогими рогами, й поглядав навколо, ніби на когось чекаючи. І недаремно.

В кущах зашаруділо, лось блискавично повернувся і нахилив голову. Та це була тільки лосиха, що, грайливо підстрибнувши, кинулася тікати. Лось пирхнув і погнався за нею аж до галявини. Тільки тепер ми помітили, що на краю лісу стояли ще чотири самки. Кокетуючи, до них приєдналася і грайлива лосиха. Вона підстрибувала, ніби пустотлива дівчина, приваблюючи царя лісів.

Гнаний пристрастю, лось помчав за нею, та раптом зупинився мов укопаний і заревів погрозливо й сумно.

Ми стояли як зачаровані, не сміючи ступити жодного кроку. Наморщивши морду, лось принюхувався. Зовсім несподівано нам допоміг його суперник. З кущів навпроти показалися ще одні роги, за ними могутня голова, і, нарешті, на галявині з'явився другий лось. Шия в нього була сильнішою, ніж у господаря галявини, і, напевне, він був готовий помірятися силою. Наш знайомий сердито запирхав, розціпив щелепи й висолопив язика. Та ця пересторога аж ніяк не вплинула на суперника. Лосихи повернули голови й зацікавлено стежили за своїми войовничими кавалерами, які не роздумуючи, помчали один одному назустріч і зчепилися рогами. Господар галявини подався, але утримався на ногах. Від ударів широкими, як лопата, рогами, по тайзі аж луна йшла, і мені довелося штовхнути Олега — треба було, нарешті, одірвати погляд від бойовища і, вибравши слушну мить, несподівано підійти ближче.

Щойно пробігли ми кілька десятків кроків, як лосі розійшлися для нової атаки. Обидва красені хропучи завмерли в грізній позі, готові щомиті ввігнати свої роги в бік чи серце супротивника.

Як тільки їх роги знову зчепилися, ми вибігли на край підліска і залягли. Я шепнув геологові, якого саме лося він має взяти на мушку. Сам я не думав стріляти, бо й однієї тварини нам було цілком досить.

Гримнув постріл, і лось, який під ударами рогів свого суперника впав було на передні ноги, раптом підскочив, мов його підкинула пружина. За мить він повалився, потім несподівано знову звівся і, напруживши останні сили, так ударив противника, що той поточився і впав.

Гадаючи, що постріл Олега не смертельний, я прицілився й теж вистрілив. Лось саме збирався підвестись ще раз, і куля влучила його в ту мить, коли він був вже на колінах. Самець усе-таки підвівся, але тут же захрипів і важко впав на землю.

Другий лось, розпалений боєм і пристрастю, тільки тепер зрозумів, що його суперника звалила невідома і страшна істота, яка визирала з підліска. Він грізно пирхнув, копнув передньою ногою, нахилив голову і метнув на нас погляд, який не віщував нічого доброго. Я вже, було, підвів рушницю, та лось схаменувся, миттю обернувся і помчав галявиною, ніби його переслідував сам чорт тайги. Лосихи тривожно замекали й зникли в кедрових зарослях.

Ми підійшли до мертвого лося. Він не дуже відрізнявся від європейського. Могутні лопати-роги були майже білі, шия коротка і міцна, голова масивна, довгаста, з помітним горбочком на носі. Верхня губа, як і в кожного лося, сильно розвинена й нависала над нижньою. На великому підборідді — довга мичка шерсті, так звана сережка.

В Олега тремтіли руки, обличчя пашіло, юнакові захопило дух. Мисливська лихоманка так трясла геолога, що він мусив сісти. Пальцями розчісував шерсть звіра, гладив його величезні роги. Я щиро поздоровив його з незвичайними ловами, зламав гілочку, змочив її кров'ю лося і подав юнакові — за традицією чеських мисливців.

Олег спочатку не зрозумів, що це означало визнання і вшанування мисливця, та коли я пояснив, він промурмотів:

— Але ж лося вбили ви.

— Помиляєтесь, я тільки добив його, а це могли зробити й ви самі. Можливо, я навіть трохи поспішив, бо на ваш другий постріл чекав тільки мить. Але досить розмов, треба лося випотрошити.

Поки я патрав лося, Олег закопував неїстівні нутрощі, а лівер — тобто печінку, легені, серце і нирки — ми загорнули хвоєю і поклали в мішок. Потім, накривши лося гіллям, поспішили до табору.

Тут нас привітав Петро Андрійович. Правда, спочатку він вилаяв нас за те, що ми пішли, нікому не сказавши, і примусили всіх хвилюватися. Ми присягалися, що інакше зробити не могли, й розповіли, що трапилось.

— Вітаю з успішним полюванням. Але чому ж це, шановний Олегу Івановичу, ви купалися в болоті одягнений?

Розповідь геолога викликала щирий сміх. Було вирішено, що він, Єменка і Старобор підуть до лося, покладуть його на полозки й конем притягнуть у табір.

— І куди ми дінемо стільки м'яса? — спитав Олег, лаштуючись у путь.

— Трохи спечемо і візьмемо в дорогу, решту засолимо і залишимо в льодовні, а коли повертатимемось назад, заберемо додому, — пояснив Єменка.

«І де б тут узятися льодовні?» — дивувалися ми. Проте виявилось, що недалеко від мисливської хижі був глибокий колодязь, його викопали колись золотошукачі. На дні там був лід, що розтавав тільки у велику спеку.

Поки готувалися полозки, Чижов заходився біля принесених лосячих потрухів. За місцевим звичаєм, він понадрізував печінку, серце і нирки, посолив їх, посипав перцем, нашпигував цибулею, а потім настромив на березові рожни і спік над вогнищем. Єменка ж приготував ще й підливу. «Шашлик» з лосячого м'яса сподобався всім.

Олег з товаришами вирушили по тушу лося. До них приєдналася й Тамара. Я, Чижов і Шульгін пішли до гирла річки, щоб подивитися на сліди звірів, які не давали нам спати вночі.

Шукаючи слідів, ми натрапили на стежки, якими звірі ходили на водопій. Але на кам'янистому березі слідів не було. Згодом ми побачили піщану місцину, на якій Чижов розпізнав сліди ведмедів. Проте ведмеді не могли здійняти тієї страшної веремії, що не дала нам уночі спати, і ми продовжували пошуки. Шульгін кілька разів вертався назад, а потім вискочив на великий камінь і почав придивлятися до води.

— Петре Андрійовичу, — гукнув він, — я бачу щось дивне.

Камінь був далеченько від берега. Щоб не скупатися часам в одежі, Чижов роздягся й почав уважно розглядати дно. Я теж приєднався до нього. Піщане дно було всіяне різними слідами, і хоч вода вже трохи змила їх контури, ми зрозуміли, що то не відбитки ведмежих лап. Сліди були округлі, часом овальні, й обидва сибіряки прийшли, нарешті, до висновку, що тут побував хижак з родини котячих.

— Тільки не рись, — зауважив я, — її сліди я добре знаю — вони менші.

— Ваша правда, це не рись. Придивіться, напевне, це барс або тигр.

Повинен визнати, що від цього припущення в мене мороз пішов поза шкірою. Зрозуміло, я нічого не сказав про це і ходив далі по мілині, шукаючи виразніших відбитків лап небезпечних хижаків. Та вода вже позмивала їх, і дальші пошуки були марними. Ми повернулися до табору.

По дорозі ми приблизно встановили, що відбувалось уночі біля водопою. З усього було видно, що тут зустрілися ведмеді з барсом або тигром. Зустріч кінчилася бійкою. Обійшлося, напевне, без трагедії, бо всі учасники сутички зникли, не проливши й краплі крові, якої при таких зустрічах іноді ллється немало:

Отже, тут водяться небезпечні хижаки. Треба подумати про обережність.

В таборі Єменка і Старобор уже розбирали тушу лося.

Із стегон запекли мисливським способом окіст. М'ясо посолили, наперчили, нашпигували різним корінням, а потім кожний шматок обліпили густою глиною, поклали на палаючі головешки і загорнули зверху приском. Решту засолили і спустили в глибокий колодязь.

• Предыдущая
• 46/83
• Следующая