Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 47

• Предыдущая
• 47/83
• Следующая

Чижов запропонував решту дня відпочивати біля озера, але Єменка рішуче заперечив:

— Не заслужили відпочинку! Сьогодні ж ми повинні бути вже біля Чорних горбів.

Чижов злегка кивнув і з удаваною серйозністю відповів:

— Ти сказав краще, ніж я думав. Знімаю свою пропозицію, їдемо далі.

Цього дня Олег був у чудовому настрої і по дорозі розповів мені про розмову з Тамарою. Вислухавши його освідчення, дівчина спершу сказала кілька не дуже приємних слів на мою адресу. Вона розсердилась, що я передав Олегові розмову з нею. Але Тамара була щирою і не. заперечувала, що зацікавилася хлопцем. Тільки вона думає, що треба деякий час виждати, щоб краще пізнати одне одного. Потім дівчина поділилася з Олегом своїми поглядами на життя в майбутньому. Олег вірив, що в цьому майбутньому йому належить не остання роль.

— От бачиш, друже, — мовив я, — щасливий той, хто носить любов у серці і не зітхає на місяць, а вважає за розумніше поговорити про все з безпосереднім винуватцем своїх розбурханих почуттів. Тож їдьте поруч з Тамарою і намагайтеся прискорити час, потрібний для поглиблення вашого знайомства.

Олег полегшено посміхнувся, пришпорив коня і помчав доганяти Тамару. Я лишився позаду сам, і до мене під'їхав Шульгін.

— Куди це погарцював наш закоханий геолог? — запитав він, кивнувши головою услід Олегові.

Мені не хотілося ділитись думками про інтимні стосунки двох молодят, і я сухо відповів:

— Не перебільшуйте, Федоре Лаврентійовичу.

— Гадаю, що не помиляюсь. Мій зір ніколи не підводить, я навіть уночі бачу, мов кіт.

— Тоді дивно, як це ви минулої ночі не пішли поглянути, хто нас розбудив.

— Один у полі не воїн. Що можна самому вдіяти з такою кількістю звірини. Ви, напевне, думаєте, що я надто настирливий, але помиляєтесь. Я людина товариська. Просто цілими тижнями часом буваю один у глибокій тайзі, а тому радий побалакати. Тим більше з людиною, що завітала здалеку, та ще й з-за кордону, із самої Чехословаччини!

— Вас так цікавить наша країна?

— Дуже. Багато читав про неї, був знайомий з багатьма вашими земляками. Так, так, не дивуйтесь. Коли вони проїздили через Сибір, ото була подорож, хе-хе-хе! — зареготав лісничий, блиснувши очима.

— А-а, ви маєте на увазі перехід чехословацького корпусу під час громадянської війни?

— Авжеж, саме так. Ще б трошки — і був би я сьогодні у вашій стоглавій Празі.

— А ви шкодуєте? — запитав я.

Шульгін поглянув на мене, кашлянув і заливисто зареготав.

— Ну що ви! Я ж сибіряк, люблю тайгу і в кам'яній вашій Празі задихнувся б. А втім, життя — це, так би мовити, змагання, і самим нам важко вгадати, хто тут виграє. Зрозуміло? Що ви на це скажете?

Що я міг відповісти на цю проповідь фаталіста, яку лісничий десь, напевне, вичитав і пригадав зараз? Повернувшись до нього, я розвів руками:

— Можу сказати тільки те, що ця ваша формула вже вийшла з моди. Тепер людина ціниться по тому, що вона вміє і чого досягає своєю працею. Сьогодні трудящі змагаються між собою за кращі успіхи — і в цьому зміст нашого змагання. Чи, може, в сибірській тайзі не так, як у Ленінграді?

— Та воно так і не так. Ми тут відстаємо, особливо тайга. Це й не диво. Посудіть самі: у нашому лісгоспі, наприклад, сто вісімдесят тисяч гектарів лісу. А біологів і технічних працівників на таку площу малувато. Може, згодом у нас буде те, що ви звикли бачити в лісах Карелії, Ленінградської області і ще десь — механічні пили, трактори і всі інші засоби механізації, без яких у тайзі неможливе раціональне змагання. Лісове господарство тут поки що малоінтенсивне. Лісопромисловість у нас і досі ще в зародковому стані.

— На все свій час. Незабаром забезпечать і вас усім необхідним.

Та загалом я все ж не знав, що думати про Шульгіна. З одного боку натяк на можливість виїзду за кордон під час громадянської війни видався мені дуже дивним, а з другого — його турботи про потреби лісового господарства свідчили, що Шульгін вболіває за свою роботу. Можливо, він був одним з тих інтелігентів, які після певних хитань у перші роки Радянської влади пізніше цілком віддалися творчій праці на благо народу.

Ми пришпорили коней, бо товариші вже чекали на нас перед бродом. Переправа відбулася без будь-яких пригод, і наша кавалькада риссю рушила широким лугом понад берегом. З усіх боків, мов величезний килим, переливалися яскравими, червоними, зеленими і синіми барвами мохи. Чудовий краєвид! Проїхавши луг, ми спустилися до ріки й посувалися далі піщаним берегом понад водою. Чижов радів хорошій погоді, а Олег, посилаючись на свій дорожній барометр, передбачав, що вона стоятиме довго. Ця обставина мала велике значення для успіху нашої подорожі, бо дощ у тайзі — страшна річ. За кілька хвилин людина тут промокає до кісток, а численні стежки і доріжки через годину-дві стають майже непрохідними.

Проте наш веселий настрій швидко підупав. Ми заїхали в таке місце, звідки, здавалося, не було виходу. Круті скелі перетяли шлях, а великі валуни і водопад заважали йти далі річищем. Не встигли ми роздивитися навколо, як у повітря, голосно ґелґочучи, знялося велике стадо диких гусей; заторохтіли постріли, і луна громом відбилася від високих берегів. Стріляли всі, навіть Тамара. Готовність до стрільби у тайгових мисливців просто надзвичайна. Вмить зривають вони рушницю з плеча і стріляють, причому завжди успішно. Так трапилося й цього разу. Гуси, лунко плюхаючи, падали на воду.

За кілька секунд ми підстрелили вісім великих сірих птахів. Собаки плигали у воду, ганялися за крилатою здобиччю.

— Восьмеро гусей, що ж з ними робити? — знову запитав Олег стурбовано.

— Поки ви виспитесь, вони вже будуть копчені, — заспокоїв його Єменка. — Потім сховаємо гусей у мішок, вистелений диким часником, а пізніше запечемо. Від одного запаху слина потече.

Коли знову настала тиша, ми роздивилися, куди Єменка нас завів. Ріка тут була затиснута між двома скелями і з ревом пробивалася через великі валуни. Не лишалося нічого іншого, як вернутись назад, заїхати в тайгу й пошукати іншу дорогу. Та ось Єменка і Чижов знайшли якусь стежку. Незабаром ми дісталися до пагорба. Зоотехнік зорієнтувався і повів нас просто на захід. Довго ще їхали ми густою і темною тайгою, поки, нарешті, не вибралися з хащів. Навколо стало світліше. Тепер ми їхали розлогими сосновими гаями. На горизонті у відблисках передвечірнього сонця жевріли рожеві гори. Я думав, що то відблиск сонячного проміння, але Єменка твердив, ніби гори й справді майже червоні. На їх схилах росте червоний мох і стільки журавлини, що здається, наче гори сходять кров'ю. На одній з галявин Єменка скочив з коня і зняв картуз.

— Замолоду на цьому місці я полював із своїм батьком. Он там наш курінь. Зимою батько захворів і пролежав цілий тиждень, поки згодився, щоб я одвіз його до нашого стійбища. Незабаром він помер. Ох і дід же був! Здавалося, проживе років сто, та, бач, недотягнув якихось дванадцять років…

Під високим кедром і досі стояла мисливська хижа. Була вона, правда, обшарпана і похилилась від старості, але витримала всі бурі, вітри і морози. Навколо було Просто чудово. Луки, вкриті неймовірно барвистими квітами і високою травою, слалися на всі боки, а окремі кедри, що в гущавині виглядають похмуро, тут ніби пишалися поруч ясних і веселих берізок. Від північних вітрів місцевість захищав скелястий хребет, біля підніжжя якого вирував потік. Гучним водопадом спадав він униз, омиваючи дві величезних розколини.

Це місце справді заслуговувало назви «райський куточок». Єменка оглянув курінь. Старобор збирав дрова для вогнища, і всі інші заходилися напинати палатки.

Вечеря затяглася. Смажене і запечене в глині м'ясо збуджувало такий апетит, що ми не могли відмовитися й від чарчини горілки, яка була серед наших запасів.

Точилася жвава розмова про лосів, і Чижов розповів нам цікаву річ. В одному колгоспі, поблизу Вертловки, вже два роки робили спроби приручити лосів. Адже ця сильна тварина, вага якої досягає півтонни, могла б бути в тайзі дуже корисною. Бігаючи по тайзі, лось майже не знає перешкод, він легко проходить навіть там, де ніяк не пройде кінь. І байдуже — влітку чи взимку. В колгоспі, про який розповідав Чижов, лосів з однаковим успіхом використовують і в упряжці, і під сідлом. Це було настільки цікаво, що я твердо вирішив, повернувшись у Вертловку, заїхати до сусіднього колгоспу і покататися на породистому лосі. Бо досі я знав його тільки як дуже полохливого, а часом і небезпечного владику лісів, полювання на якого було пов'язане з великими труднощами.

• Предыдущая
• 47/83
• Следующая