Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 34
- Предыдущая
- 34/101
- Следующая
— Мій батько відає про твій намір?
— Ні…
— А якби дізнався, то схвалив би?
Ясон заперечливо похитав головою.
— Коли б запідозрив щось, то посадив би мене у яму… Він жорстокий і злий. А звідтоді, як тебе забрали скіфи, ще зліший став. Бо совість, певно, мучить, що віддав тебе у скіфську неволю.
Так, безперечно, Ясон змінився. Раніше він був соромливий і не такий рішучий…
— Ольвіє, тікаймо!.. Я тільки й чекав цієї хвилини.
— Хочеш, щоб Тапур привів орду до Ольвії?
— Не збагну я тебе, — губився Ясон. — Коли додому небезпечно, то втечемо в Пантікапей… Зрештою, світ великий, і для двох місце завжди знайдеться.
Ольвія похитала головою.
— Ти не знаєш Тапура.
— Я не хочу його знати!
— Але він знайде мене і в Пантікапеї, і… і на краю світу. Од нього неможливо сховатися навіть під землею.
— Ти ніби… не рада мені? — злякано запитав Ясон. — Я не впізнаю тебе. Що з тобою, Ольвіє?.. Чи тебе скіфи напоїли водою з підземного царства Плутона, і ти забула своє минуле? Про рідне місто забула, котре у тебе одне-однісіньке?.. Опам'ятайся, Ольвіє!.. То скіфські чаклуни так наврочили!
— Може, й наврочили…
Він простягнув до неї тремтячу руку: на долоні лежала кругла бронзова монетка Ольвії — ас, на лицьовому боці якого, вона те добре знала, орел тримав у лапах дельфіна.
— Ось поглянь… — шепотів він. — Дельфін тебе кличе до рідного міста, до лиману, до голубого моря… Чому ти баришся? Втікаймо, Ольвіє, доки є час.
Його блакитні очі наповнилися слізьми.
Вона дивилася на бронзову монетку і відчувала, як нараз защеміло серце за рідним містом. Вона хотіла навіть було простягнути руку, щоб хоч торкнутися монетки й відчути на якусь мить себе вдома, та стрималась. Мовила якимось чужим голосом:
— Ще не відомо, чи були б ми разом.
— Що ти говориш? Ми зростали разом. Наші батьки вже про весілля говорили, і коли б не скіфи…
— Коли б не скіфи, — замислено повторила вона. — І до весілля готувалися… А щодо кохання не знаю…
— Що — не знаю?
— Не знаю, чи… любила тебе, чи просто так здавалося мені. А може, ти подобався мені… Ти хороший, ніжний…
— Ольвіє, невже ти ніколи не кохала мене?
— Не знаю, Ясоне… Якби було справжнє кохання, то ніяка орда його не здолала б!
— Скіфські чаклуни тобі наврочили! — злякано крикнув він. — Дай руку!.. Ходімо!..
Але руку вона виставила застережливо.
— Не треба, Ясоне. Я благаю тебе, не підходь до мене. Не судилося нам. У кожного своя мойра. У мене — така, у тебе — інша. Я мусила дістатися Тапурові. І більше нікому. Бо він… він — єдиний у світі!
— О боги!.. — обхопив голову Ясон. — У дитинстві я вигадав страховисько… І хто знав, що воно тебе вкраде?..
І знову простяг до неї руки.
— Ольвіє, зачарували тебе скіфи… Зіллям напоїли… Я врятую тебе… Ходімо…
— Ясоне, я… я буду матір'ю…
— А-а-а!!! — Обхопивши голову, Ясон вибіг, а в шатрі ще довго лунало: а-а-а-а…
Ольвія було рвонулась за ним.
— Ясоне…
— …а-а-а…
Та десь шуміли п'яні купці…
— Ясоне… — прошепотіла Ольвія. — Зрозумій мене…
І раптово заплакала…
Все життя скіфа-кочовика — то суцільний рух вперед. Попаски переходять табуни та стада від одного пастівника до іншого, від річки до синього кряжа на обрії, від кряжа до глибокої баліси, з рівнини на рівнину, із краю в край… Починають кочувати із півдня, де перебували зиму, починають, як поверне на ярь, йдуть попаски на північ, з півночі повертають на схід, далі зі сходу переходять на захід і знову під осінь з'являються на півдні, де тепліше, де коні й худоба всю зиму перебувають на підніжному корму. Так і рік збіжить. Так і спливає життя від табору до табору, від стану до стану, від недовгої стоянки до стійбища, так і минає життя у безконечному русі в межиріччі Борисфену й Танаїсу. Минає і буде минати, бо так заведено ще першими людьми Скіфії, першими її пастухами.
Ось і Тапурів табір нарешті заворушився, як той мурашник. Сколотки хапком пакували речі, лементували, збуджено позиркуючи чорними блискучими очима та видзвонюючи скляним намистом, шелестіли рясними спідницями, блискотіли голими засмаглими литками, миготіли дебелими задами. В дорогу! Як набридло вже на однім місці! Швидше, швидше збиратися. Зчинилися хапатня, біганина, шамотня, вереск, гам, штовханина… Гавкали собаки, іржали коні, протяжно, чуючи дорогу, ревіли воли.
Метушня, метушня, метушня.
Та яка ж радісна, бо кочовику в дорогу збиратися — що птаху в політ. Тільки Ольвія серед того збудженого сум'яття ходила засмучена і мовчазна — як у воду опущена. В'язати вузли чи пакувати речі жоні вождя було й ні до чого, все робили за неї слуги, за якими наглядала стара сива скіф'янка із бородавкою на носі. Тому Ольвія ходила як неприкаяна і не могла собі знайти місця чи чимось руки зайняти. Лякала мандрівка хтозна-куди, але одно було ясно: скіфи завезуть її ще далі від рідного краю, звідки, можливо, й не вернешся. Поглядала на далекі кряжі на обрії, куди мала рухатись валка, і зітхала… І на душі було невимовно тяжко. Тільки мовби обжилася на однім місці, тільки мовби трохи звикла, як уже треба збиратися…
Так не хотілося зриватися з обжитого місця, але скіфи галасують, скіфи раді, скіфи не можуть довго всидіти на однім місці.
Вже повернулися розвідники — три дні путі до кряжа, а там стіною стоять нетолочені, незаймані трави. Вже носяться вершники, зганяючи докупи табуни й стада, витягуючи їх у довгу вервечку. Ніщо не веселить душу так, як кочівка на нові місця, тож і верещать діти в передчутті близької мандрівки, тож і носяться сюди-туди їхні матері, з поквапу вже не знаючи, за що й хапатися…
Другодні вже мовби й зібралися. Вже чулося хльоскання батогів, вже запрягали у ярма волів, вже розсідалися в кибитках жінки та діти, а чоловіки вже загнуздували коней, вже передні кибитки потяглися з кочовища, щоб там, на рівнині, зібратися у валку, як негадано й зупинилися, бо в одній із кибиток — то була якраз Ольвіїна хата на колесах — тріснуло обіддя на задньому колесі й вилізли спиці. Ольвія зраділа поломці, як дитина, аж у долоні сплеснула. От дурна! На мить здалося, що нікуди вони не поїдуть, але здалося тільки на мить. Хіба мало в Тапура кибиток?
Хтось комусь щось крикнув, той передав далі, й хутко по тому прийшов стельмах — кремезний, натоптуватий скіф із шрамованим грубезним лицем, на якому замість бороди лише де-де стирчали закручуючись товсті чорні волосини.
— Стельмаха їм, бачте, забаглось! Стельмаха усі кричать! — бурмотів він, показуючи щербаті зуби. — Як у стійбищах сидимо, так стельмах ніби й не потрібний нікому, а як у дорогу зібралися, так і загаласували: стельмаха, стельмаха! Еге, що б ви і робили без стельмаха. Колесо — це вам не затичка яка! Без колеса не покочуєш, а без стельмаха не бачити вам колеса, як своїх вух. Тож і виходить, що стельмах — найголовніший чоловік. От!
І показував Ольвії щербаті зуби, певно, посміхався.
— Га, неправду я кажу, га?
І задоволено цокав язиком.
— Тож-бо!.. Шануйте стельмаха, як по землі хочете їздити.
Кажучи це, він узяв кибитку за задок, на диво легко підняв її разом із усім скарбом, що був на неї навантажений, з Ольвією, яка сиділа в задку, підставив під вісь своє коліно, щось помудрувавши, зняв колесо, а під вісь підсунув каменюку й опустив на неї кибитку. Колесо двома руками взяв, підняв його над головою і завертів проти сонця.
— Докотилося ж ти, дорогеньке, — гомонів до колеса і похитував своєю чубатою головою. — Дощів не було, то й розсохлося. Та нічого, ми тебе зберемо заново.
Стельмах збив з колеса старий обід із двох шматків гнутого дерева, ударами свого здоровенного волосатого кулака поставив на місце спиці, поставив новий обід і скріпив його дерев'яними шпильками, які він теж забивав ударами свого кулака, і Ольвії здавалося, що кулак у нього залізний чи кам'яний. За роботою стельмах не мовчав, щось сам до себе харамаркав, з кимось сперечався та все комусь доводив, що без нього, без стельмаха, ані тпру ані ну, ані цоб ані цабе. А його, стельмаха, бачте, ніхто й не шанує, як-то треба було шанувати таку людину, як стельмах.
- Предыдущая
- 34/101
- Следующая
